Трофим співав: «Поперло бидло вгору,
Неначе дріжджі кинули в лайно!»
А я згадав історію, котора
Була чи то недавно, чи давно.
Як Брюховецький вибився в гетьма́ни.
Був у Богдана всього лиш слуга,
Але по смерті того «виріс» в пана.
На Січ подався. Там на берегах
Дніпра утерся добре у довір’я
Сіромі став ледь не найкращий друг,
Кричав про захист волі і про віру,
Що Україну звільнить від наруг.
А слідом потай слав царю доноси
І клявся вічно вірою служить.
Йому вдавалось, як нікому досі
Одразу аж на двох стільцях сидіть:
Народ за нього і Москва за нього,
А за Сомка хіба що старшина́.
Дарма, що був політиком убогим,
Добився влади – в нас не новина,
Щоб хитрість, підлість, ницість брали гору.
Народ наш мудрий, але він дурний,
Бо вірить всьому тому, що говорять,
Жалкує потім в дурості своїй.
Так от, на раді в Ніжині голота,
Якій багато він наобіцяв,
Його кричала гетьманом. Напроти
Старшинський голос ледве-но звучав.
Дійшло до бійки поміж козаками,
Ледь москалі з гармат їх розвели.
Сомко одразу накивав п’ята́ми,
А слідом і полковники втекли,
Під варту під москальську поховались.
Голота ж за добро їх узялась.
Три дні гуляла, мстила, упивалась,
Горілка з кров’ю, як ріка лилась.
Дісталось всім, хто одягав жупана,
Урятувався – хто свитину вдяг.
Народ гуляв, не бачачи по-п’яні ,
Як новий гетьман ще сильніш затяг
У кабалу у царську Україну.
По трьох днях новоявлений гетьма́н
Почав ділити владу, як свитину,
Голоту пхати у старшинський стан.
Злиденні, бідні враз панами стали
І геть забули досі ким були:
У забаганки міри не тримали,
У самоправстві шаблями трясли.
Одно кричали: «Тихо! Маєм право!
Бо ми з народу! Ми і є народ!»
І кров пили із власної держави
Та наживались від її щедрот.
Народ мовчав, одурений жорстоко:
Той, хто кричав супроти глитаїв,
Ледь опинившись із другого боку,
Враз запанів, зажерся, знахабнів.
І став ще більшим тягарем для люду,
Ніж попередні. Тож він і мовчить.
Отак було. Отак і завжди буде,
Бо наш народ історію не вчить.