Світ зародився. У лоні ще вишні сплять.
Непотревожено, мірно струмують соки.
Та крадькома, наче той опівнічний тать,
Березень губить спокій.

Йде у заплави, зрива з паколів човни.
В’язи кремезні, а руки червоні й дужі –
Вже як обіймуть! Збентежено вишня снить
Вельоном білим, мужем:

Як озоветься – птахами злетить луна,
Як у сопілки заграє – розгонить тишу,
Як засміється – розіллється далина,
Аж затріпоче вишня!

Буде тобі… Він уже заквітчав вербу,
Біля тополі впадав і марудив липу.
Навіть березу – прозору, аж голубу,
Залоскотав до схлипу.

Ти ж недотóркана! Що тобі пружний стан?
Дух його ярий, а усміх в очах привітний,
П’яно-медові, аж хижі його вуста…
Заміж підèш за квітня!


Вишня стареча, вже стільки було цвітінь.
Вже і не родить, та серцем затерплим чує
Марево тепле… Березень в мареві тім
Віти її цілує.