(або чому дракони не вмирають)

Десь за високими гора́ми,
поза глибокими морями
та за безкраїми ланами,
поміж зеленими ліса́ми
розкинулось прегарне місто,
усе яскраве і барвисте.
Там жив щасливо люд заможний,
трудолюбивий, не порожній:
ремісники, митці, поети,
художники, співці сонетів.
Ще скотарі і хлібороби,
усі майстри високопробні –
народ натхненний, працьовитий,
плодом своєї праці ситий.
Навколо – невеликі села,
дівки і хлопці в них веселі.
Ґаздині, вуйки гонорові –
жили у злагоді й любові.

Але захмарилася раптом неба синь,
насунула на рідне місто тінь –
дракон страшний, великий як гора,
навис над краєм, що ота мара.
– Дотла спалю домівки! – пригрозив
і податтю громаду обложив.
Сам поселився ген у дикій хащі,
пускав огонь для остраху із пащі,
собі печеру вибрав під горою –
і стало правити чудовище юрбою.
А кожен рік містяни та селяни
данину звіру відправляли справно:
везли йому і золото, і срібло,
коштовності, найкращі вина, їдло,
багаті хутра, відбірну худобу,
а ще красуню-дівку – для сподоби…

Отак роками дійство те тривало
і випадку такого не бувало,
данину щоб дракон не забирав
чи візника якогось покарав.
Щоосені обоза відправляли,
дарунки під горою залишали,
у хащі, біля входу у печеру,
і хутко геть, не стати б за вечерю.
Та час від часу легені-сміливці
ходили на дракона поодинці,
але назад уже не повертали –
всі, як один, голівоньки складали…

У день один по місту їхав лицар,
на воронім коні, увесь у криці,
і на мольби містян про допомогу –
згоди́всь убить дракона, слава богу!
Бо глянулась йому пригожа дівка,
красива мов срібляста перепілка,
що саме мала з батькової хати
обозом до дракона вирушати.
Домовились, що візьме за дружину
її, як тільки злий дракон загине,
гучне весілля містом всім зіграють
і запанує щастя в ріднім краї.

Пішов до хащі наш відважний воїн,
гукати став дракона він до бою.
До нього чолов‘яга вийшов згодом –
спитав: «Якого племені і роду?»
Одягнений в старі, подерті лати,
ще поцікавився, навіщо так волати.
Коли ж дізнався про мету візиту,
подав одразу лицарю… візитку.
Там значилось: він помічник дракона
і в компетенції старого – охорона.
Практично, що заступник динозавра,
відповідальний за потвори завтра…
Дід заявив, що шеф відпочиває
і з цих причин нікого не приймає,
коли ж проснеться раптом, не дай боже,
то будуть непереливки небо́жу!
Як і цього для парубка не досить,
то помічник його на бій запросить.
Затим із піхов вихопив меча він
і замахнувся ницо, ніби Каїн.
Косив голів багато у житті,
та не судилось, сили вже не ті…
Зловив наразі дід немало ґав,
удар меча – і помічник сконав…

Звитяжець катакомбами мандрує,
бо там дракон на нього десь чатує.
Поволі лабіринта він обходить,
але потвору хижу не находить.
Минув він гори золота і срібла,
ще цілі стоси хутра, купи їдла,
і полонянок у темниці бачив…
А де ж дракон? Душа його собача!
Дістався вже останньої печери,
де на замок були заперті двері.
Зламав, зайшов, побачив свою жертву,
але запізно – звір валявся мертвий…
А як прийшов до тями лицар славний,
уже світанок починався плавно.
Поплентався вояка на природу,
бо голоси долинули зі входу.
На виході з печери бачить – віз,
обоз, нарешті, данину привіз.
– Поклич дракона! – їздовий гукає.
– Не можна, бо дракон… відпочиває!
– А ти хто будеш? – запитав візник.
– Я? – завагався лицар. – Помічник…

Дракон живе у кожному із нас,
йому не дай оволодіть собою,
бо, милуй бог, колись настане час
і ти також не вернешся із бою...
А бій той буде – із самим собою!

грудень 2015