Утомлений і щасливий він довго-довго рахував до ста .
Чого ж, ти моя рибко золота, знов не даєш мені заснути?
Чого ж я не відкрив твого листа, в якому була перша висота -
твоя журба настояна на руті – така наївна і така проста?
І безтурботний сміх і дотик уст і запашне тремтіння матіоли,
рівненький почерк і пекучий жаль і у калюжах від Довженка зорі…

У неї сипалось усе із рук – не грівся борщ ,не дошивалась сукня,
вона за сім доріг вже чула його звук, неначе був він коло неї тут присутній.
Вона йому складала білий вірш – ще трішки - й стане схожий на молитву!
До телефону подивитись лиш, - а там уже сіяє його світло!
І їй хотілось доспівать пісень, бо ж та мелодія вже мала більше прав –
«Додому я просилася, а він мене все не пускав!»

Тягнувся день, немов карпатський мед, і ніч була тягуча, як іриска
У нього – згірклий дим від сигарет... У неї – рими в золотих колисках…
У нього – коциком укритий сірий кіт, у неї – із петуній білі штори.
А добрий Бог, немов хороший дід зеленим травнем їм латав лавсторі…
Всміхався з неба і кропив дощем:
- Якщо весь вік здається одним днем, то хай вже буде й хліб на пополам,
Беріть – віддам.)
Бо заслужили!
І від зими вони ураз Ожили...