1. СВЕНЕЛЬД

В лЂто 6430 [922].Игорь же сЂдяше в Кие†княжа, и воюя на Древяны и на УгличЂ . И бЂ у него воевода, именемь СвЂнделдъ …

В лЂто 6453. Ольга же бяше в Кие†съ сыномъ своимъ дЂтьскомъ Святославомъ, и кормилець бЂ его Асмудъ и воевода бЂ Свинделдъ, тоже отець Мьстишинъ.

В лЂто 6479. Равно другаго свЂщания, бывшего при СвятославЂ, велицЂмъ князи РустЂмъ, и при СвЂнгельдЂ…

В лЂто 6483. Ловы дЂющю СвЂньгельдичю, именемъ Лотъ, и [с] шедъ бо изъ Киева гна по звЂри в лЂсЂ; узрЂ и Олегъ и рече: «кто се есть»? И ркоша ему: «СвЂнгелдичь», и заЂхавь уби и, бЂ бо ловы дЂя Олегъ… и молвяше всегда Ярополку СвЂнгелдъ: «поиди на брата своего и приимеши власть единъ его»

В лЂто 6485. И приди Ярополкъ надъ онь, и плакася, и рече Свеньгелду: «вижь, иже ты сего хотяше»


Похмурий Свенельд в теремі сидить
Та часом смика свої вуса довгі.
Є час отак посидіти у нього
Та власний шлях прожитий оцінить.
Про що він мріяв і чого хотів.
Чого досяг за свої довгі роки.
Коли вже смерті десь лунають кроки,
То можна розібратися в житті.
Він – рус, тож мріяв, як і руси всі
Найбільше лиш про владу і про славу:
Скорити якесь плем’я чи державу,
Щоб його щит на мурах їх висів.
А що він мав? Із чого починав?
Та, крім меча і знатності – нічого.
Отримав лише меч від батька свого,
Бо так прадавній звичай визначав.
Усе добро дісталося сестрі,
А він мечем мав все собі здобути.
Як можна перші роки ті забути,
Як войовничий дух у нім горів.
Тож, взявши меч, полишив рідний дім
І у дружину Ігоря подався.
Тоді ще Ігор князем лиш вважався,
Олег, насправді, заправляв усім.
Та вже у віці був він на той час,
З ним було важко слави заробити.
Для неї треба і походи, й битви.
От з Ігорем він матиме свій шанс.
І, справді, князь Олег раптово зник.
Про то казали в Києві багато.
Та він не став у Ігоря питати.
Свої думки в собі таїти звик.
Та й особливо часу не було.
Древляни, ледь ту новину узнали,
Супроти влади Києва повстали.
Не менше року в Ігоря пішло
Аби древлянське плем’я замирити.
Там себе вперше Свенельд проявив,
Свою сміливість й відданість довів,
Тож ближче князя право мав сидіти.
Щоб непокірність вибити з древлян,
Велів з них Ігор данину збирати
Ще більшу, ніж Олег поклав давати.
Нічого, не розориться земля.
І Свенельд у поході тім дістав
І трохи слави і найпершу здобич,
Цілком достатню молодому, щоби
Він у дружині рівним виглядав.
Та ж того мало!Слава – то одне.
А йому влади, перш за все хотілось.
Заради неї серце в грудях билось.
Він знав, що його доля не мине.
І справді, ще і року не пройшло,
Як печеніги у степах з’явились.
Вони, напевно, крізь хозар пробились
І, хоч і не багато їх було,
Але малим поселенням біда.
А тут древляни позирають скоса,
З поразкою не примирились досі.
Отож князь Ігор воєводі дав
Наказ іти з дружиною в похід,
Щоб тих заброд на Русь не допустити.
А сам лишився в Києві сидіти,
Бо ж від древлян теж стерегтися слід.
А воєвода, хоч і посивів,
Про теплий терем більше думку бавив.
Ледь вийшов в степ, шатри свої поставив
І розвідку, як треба не провів.
А печеніги татями вночі
У стан ввірвались, стали здобич брати,
Півсонних воїв путами в’язати.
Тут чи втікати чимскоріше, чи
Становище якось порятувати.
І Свенельд взявсь дружину гуртувать,
Поки надій на воєводу мало.
Дружинники хороший досвід мали,
Щоби стіною серед поля стать.
Об ту стіну й розбилася орда.
Тим часом вої вже прийшли до тями,
Метались печеніги, наче в ямі,
З усіх боків чекала їх біда.
Небагатьом вдалося утекти,
А усіх інших міцно пов’язали.
Поміж усіми і вождя піймали.
Не встигли ще до Росі відійти,
Як посланці догнали печенізькі.
Просили полонених відпустить
І обіцяли в мирі з Руссю жить,
Схиляючись, ховали очі низько.
Та ж він не воєвода і не князь
Аби такі вирішувать питання.
А воєвода був не в тому стані,
Стрілою в груди вцілений якраз.
Тож посланців до князя привели,
Пригнали разом полонених купу.
Князь Ігор грізно свої брови супить,
Вести до себе посланців велить.
Як толковин їх речі перевів,
У теремі всі швидко зрозуміли,
Що ханового сина захопили,
Бо саме він орду на Русь привів.
За згоду полонених відпустить,
Хан обіцяв Русь більше не чіпати,
З ордою на Дунай відкочувати
Та спільно проти ворога ходить.
Для Свенельда була щаслива мить,
Старого воєводу князь відставив,
Його ж в дружині сотником поставив,
Хоч думав воєводою зробить,
Але дружина старша не дала,
Мовляв, нехай послужить трохи в гридях,
Подивимось, чи муж із нього вийде…
Дружина та із русів вся була.
А він, хоч рус, та надто молодий.
Є більш достойні бути в воєводах.
Та Свенельда спинити було годі,
Він був готовий кинутися в бій.
П’ять літ пройшло і печеніги знов
Надумали із Руссю воювати.
Прийшлося військо князеві збирати,
З яким він проти напасті пішов.
Жорстокі були сутички, гай-гай,
Бо ж печеніги, наче в себе вдома,
Де кожна шпарка їм в степу відома.
Лиш добре озиратися встигай.
Та Свенельд себе знову проявив,
Орду загнавши серед степу в пастку.
Прийшлося хану перед князем впасти,
Молити, щоб живими відпустив.
У Київ воєводою уже
Вернувся Свенельд. В славі і при владі.
Вже князеві давати міг поради,
Хоч між мужами мусив він вужем
Звиватись аби місце зберегти.
На цю посаду багатьом бажалось,
Отож вони косились, озирались,
Щоб помилки найменшу віднайти.
Та Хорс йому, здавалось, помагав.
Не встигли печенігів відігнати,
Як знов древлянам треба раду дати.
А тут хтось також уличів підняв,
Які до того вздовж Дніпра сиділи,
Униз від русів. Рушили вони
З південної на русів сторони,
Над Тясмином всі землі захопили.
Поки сам князь з древлянами змагавсь
Аби їх знову у ліси загнати,
Він Свенельду велів дружину брати,
Щоб з уличами якось розібравсь.
А справа була зовсім не з легких,
Бо ж уличів в степах було багато,
Не просто. Ой, не просто раду дати!
Бувало, вої падали із ніг
Та Свенельд степом вихором носивсь
Аби не дати уличам з’єднатись.
Окремо прагнув з кожним розібратись.
І рід, урешті, улицький скоривсь.
Крім града Пересечен, де засів
Хто колотнечу цю всю і затіяв.
Іще підняти плем’я мав надію.
Дізнавшись про таке, сам князь велів
Урешті, град той улицький узяти.
А Свенельду за все дани́ну мати
Із улицької усії землі.
Не надто і багато, бо ж війна
І отроки в боях тих обносились.
Та й слід було поповнить трохи сили.
На те усе й потрібна данина.
Три роки довелося просидіть
Під градом отим улицьким проклятим.
Але на третій удалося взяти…
Хоч сил на те прийшлося положить!
Поки під Пересеченом стояв,
Всі уличі, що над Дніпром велися,
Знялися та й на захід подалися.
Там їх народ відтоді жити став
В степах, десь поміж Бугом і Дністром.
Тож данину немає з кого брати,
Хіба іти туди та знов скоряти?
Але чи ж то закінчиться добром.
А вої ж обносились за війну.
Велів їм Ігор до древлян ступати
І данину з тих непокірних брати.
Цим Свенельд скористатись не минув.
І брав по чорній куні з диму він,
Щоб отрокам жилося у достатку.
Та й множити свої пора вже статки…
Та і женитись. Що ж весь час один?
Хоч і кривились Ігоря мужі,
Мовляв, одному надто дав багато.
Та Свенельд не збирався уступати,
Нехай із деким, навіть до ножів.
А ще за рік зібрався князь в похід,
Схотів Царьград ромейський покорити,
Щоб собі слави і добра нажити.
Та і ромеїв настрахати слід,
Бо уже надто задаватись стали
І руських стали кривдити купців.
Аби за кривди відомстити ці,
Велике військо із племен зібрали.
Хто ж не захоче у похід піти,
Де можна вражим златом поживитись?
Та довелося Свенельду лишитись
І Київ від набігу берегти.
Дивився він, як лодії пливуть,
Увесь Дніпро вітрилами укрили.
Зібралися в похід чима́лі сили,
Такі з Царьградом справляться, мабуть.
Хоч і зітхали отроки його,
Бо ж їм також у той похід хотілось.
В містах ромейських вже би поживились,
Не упустили, звісно, би свого.
Та час минув і звістка, наче грім:
Ромеї військо князеве побили,
А лодії всі в морі потопили.
Сам князь заледве залишивсь живим.
І, справді, скоро повернулись ті,
Що переможно у похід рушали.
Та виду переможного не мали,
Мабуть, десь загубили по путі.
Сам Ігор був на те страшенно злий
І обіцяв помститися ромеям.
Весь час носився з помстою тією,
Готовий зразу ж кинутися в бій.
І на дружину злився через те,
Вважав, що винна і вона в невдачі.
Тож данину древлянську знов призначив
Він Свенельду. Хай злість в мужах росте,
То, може, не відступляться тоді
І змусять поступитися ромеїв.
Захоплений ідеєю тією,
Зібрав всі племена, що володів:
Варяги,русь, поляни і словени,
І кривичі…Ще печенігів взяв
І кіньми, і у лодіях помчав,
Бажаючи помститися шалено.
Знов Свенельда у Києві лишив
Аби той стольний град зберіг надійно…
Не завжди боєм виграються війни.
Ромеї , ледь похід відомий став,
Злякалися і посланців послали,
Ті данину сплатити обіцяли,
Ще більшу, ніж Олег до того мав.
Вже на Дунаї, взнавши новину,
Зібрав дружину Ігор, став питати,
Чи мають на Царьград вони рушати,
Чи вернуться, узявши данину.
Мужі рішили – досить данини,
Чи виграють війну, чи ні – хто знає,
А тут, не бившись, кожен злато має.
Тож повернули знов на Русь вони.
А в Києві, вже як прийшла зима,
Зібралися мужі, казати стали,
Що й одягнутися чого не мали,
А Свенельд он з древлян багато мав.
Підемо знову, княже, в данину,
В древлян добра зібралося багато.
І ти, і ми із того будем мати…
А князь уже завівся так, що ну.
По Свенельдових подались слідах
І стали нову данину збирати.
Древляни злі та мусили віддати,
Мужі ж бо у кольчугах, при мечах.
Зібрали та й додому подались,
Радіючи, що славно поживились.
Та Ігореві більше захотілось.
На своє ж слово він не подививсь,
Дружину всю до Києва послав,
А сам з найбільш заядлими вернувся
Та про ще більшу данину звернувся…
За що і головою там наклав.
Як новина до Києва прийшла,
То Свенельд вже не знав, чого й робити –
Чи плакати від того чи радіти.
Лиш стер рукою піт дрібний з чола
Й задумався. Усе на краще йде.
Не лише князя в Києві не стало,
А й тих мужів, що скоса позирали.
Десь їхні душі Хорс на небі жде.
Княгині залишився спадок весь,
Але ж вона не має права княжить.
А Святослав маленький. Що він скаже?
Тим більше, він у Новгороді десь.
Тож він, у кого сила є, один-
Єдиний перший княжий воєвода.
Ні, стати князем, звісно, він не годен
Та при княгині й княжичеві він
Цілком можливо, як Олег колись–
Не князь, неначе, та в державі правив.
Тут головне – зробити свою справу,
Аби ніхто попереду не вліз.
А в Києві він уже знатним став,
І терем свій вже на Горі поставив,
І поріднився з родом руським славним,
Уже тоді і сина Мстишу мав.
Чим не володар, не волостелин?
Але не все, як мріялось складалось.
Спочатку князя в Києві діждались,
Поки прибув із Новгорода він.
Княгиня тягла час, як лиш могла,
Хоч радилася з Свенельдом, звичайно.
З древлянами так обійшлася файно:
Тих попалила, тих живцем звела
Зі світу разом з лодією в рові.
Коли ж прибув у Київ Святослав,
Хоч і малим ще був, як князем став
Та ж тепер можна братися й до крові.
Є князь і можна військо піднімать,
Яке збирається лиш княжим словом.
Іде в древлянську землю Свенельд знову,
А слідом руська велелюдна рать.
Ось і древляни вийшли супротив.
Велику силу, все-таки, зібрали.
Одна проти одної раті стали
На полі невеликім між борів.
Князь на коні попереду, а з ним
Кормилець Асмуд й Свенельд-воєвода.
А князеві чотири літа зроду.
Все ж битву він почав списом своїм.
Хай спис той поміж вуха пролетів
Та і упав коневі попід ноги.
До війська повернувся Свенельд свого:
«Князь вже почав, потягнемо ж по нім!»
І почалася в полі січа зла.
Древляни бились, мали що втрачати.
Та руських воїв не змогли здолати.
Древлянська рать втікати почала.
Сховалися у Іскоростень всі,
За стінами хотіли переждати.
А раптом русь не зможе місто взяти,
Не висидить отак серед лісів.
Та Ольга кріпко помстою жила.
Все літо попід стіни простояла,
Вогнем і мором Іскоростень взя́ла
І аж тоді до Києва пішла.
Не думав Свенельд, що вона така -
Настільки мудра, хитра і розважна.
І здатна подолати силу вражу,
Й тримати міцно владу у руках.
Тож довелося дещо зачекать.
Сам біля князя повсякчас крутився,
Чекав, належний час щоб нагодився
І він зумів би князем управлять.
А Мстишу до княгині влаштував.
Нехай повчиться,ближче її стане.
Як син проб’ється – також непогано,
Тоді б він батьку також в поміч став.
В турботах, ратях ми́нули літа.
Вже й другий син у нього народився,
Хоч батько вже в діди йому годився,
Але життя – то штука не проста.
Назвали Лютом, аби лютий був
І ворогів не жалував ніколи.
Меч Свенельд вклав у рученята голі,
Як сам його отримав – не забув.
А Мстиша біля Ольги все крутивсь,
І книжну мудрість вивчив біля неї.
Ділився з батьком мудрістю тією
Та той на те презирливо дививсь.
А знав би, у що виллється воно,
Зумів би, може, долю обдурити…
Ех, діти-діти! Як же важко жити!
Та що…уже не вернеш, все одно…
В Царьград з дурного розуму пустив.
Гадав: княгиня їде, хай і Мстиша.
Нехай побачить чим Царьград той дише…
А той і сина відібрать зумів.
Бо ж Ольга християнство прийняла.
І ті, хто з нею був, слідом за нею.
Тож його Мстишу вірою тією
Вона чужому богу віддала.
Тим часом піднімався Святослав.
Ріс поміж воїв, досвід набирався,
Ходив, як пардус, просто убирався,
В походах на землі, як вої, спав.
Їв, що й вони, на знатність не зважав,
Тому за нього вої всі горою.
Війна для нього була, наче грою,
І він у неї дуже гарно грав.
При тому чесність аж занадто мав,
Якщо збирався з кимось воювати,
Не забував гінця вперед послати
Аби той: «Йду на Ви!» переказав.
Лиш дочекався повноліття та й
До в’ятичів подався воювати.
Велів на Київ данину давати,
Хозари й так обійдуться нехай.
Відчувши силу та зібравши рать,
На другий рік подався до хозарів.
І раз, і вдруге на кагана вдарив,
Розбив у полі й став на списа брать
Міста хозарські. Геть поруйнував,
За усі кривди давнії помстився.
При Білій Вежі трохи зупинився,
Та скоро і її на списа взяв.
Ще ясів і касогів покорив
І лиш тоді до Києва вернувся.
Стрімкий похід без Свенельда відбувся,
Бо той тим часом Київ сторожив.
Поки скоряв хозарів Святослав,
То в’ятичі зібралися й сказали,
Що данину платить не будуть далі.
Та Святослав миритись з тим не став.
Узяв дружину й крізь ліси помчав.
Поки ще військо в’ятицьке збиралось
Й на битву ще не скору сподівалось,
Він, наче пардус, в’ятичів напав.
Розбив й поклав ще більшу данину,
Аби добряче неслухів провчити.
А тут ромеї прибули просити
Проти болгар дунайських на війну.
Пообіцяли добре заплатить,
Хоч Святослав був радий і без плати
Піти. Йому аби повоювати,
Аби якийсь іще народ скорить.
Болгарське військо у боях розбили,
Взяли десятки їхніх городів.
В Переяславці Святослав сидів.
Ромеї вже давно і пожаліли,
Що запросили помочі його
Та ще й чимало злата заплатили.
Тепер уже б і виперти хотіли,
Бо ж він, здолавши ворога свого,
Зібрався цим і далі володіть.
Не для ромеїв кров-бо проливали.
І на ці землі повне право мали.
А нам тепер говорять: «Геть ідіть!»
Сам Свенельд тоді в Києві зоставсь,
Мав, як раніше, Русь оберігати,
Бо ж зазіхал на землі ці багато,
А воєвода вже на тому знавсь.
Та скоро в Київ посланець примчав
З велінням князя: сили ще зібрати
І на Дунай до нього вирушати,
Бо ж від своєї розвідки узнав:
Збирають сили проти них ромеї,
Збираються з Болгарії прогнать,
Русі не хочуть землі ці віддать,
Вважаючи Болгарію своєю.
Даремно часу Свенельд не втрачав,
Привів підмогу чималеньку князю.
Дістався швидко, сам з коня не злазив
І війську також спуску не давав.
Злий страшно на ромеїв Святослав,
Зібрав вже сили на Царьград рушати…
Аж посланця прислала його мати,
Бо печеніг на стольний град напав.
А захищати нікому його,
Бо ж князь забрав з собою усі сили.
Ромеї ж печенігів підкупили
Аби хоч якось досягти свого.
Не став ладнатись довго Святослав.
Не став в похід багато війська брати.
Узяв дружину аби степ здолати,
А Свенельда із військом залишав.
Велів у бій з ромеєм не вступати
Та перевали міцно стерегти.
А сам свого коня в галоп пустив,
Помчав з облоги Київ визволяти.
Нарешті Свенельд мав, чого хотів.
Мав не дружину – військо під собою.
Готовий стати з ворогом до бою.
Та божі несповідані путі.
Поки стояв над військом Святослав,
Його наказам всі підряд корились.
Тепер незадоволені з’явились
Із тих мужів, хто знатність роду мав.
Коритись вони мають? А кому?
Бо ж Свенельда за вискочку вважали,
Коритися йому не побажали.
Найперші Сфенкел з Ікмором йому
В обличчя то сказали та й пішли.
Свої війська забрали із собою.
Ромеї десь готуються до бою,
А роси помиритись не змогли.
Поки князь стольний Київ визволяв,
Ромеї подолали перевали,
Розбили русів і Преславу взяли,
Сам Сфенкел, що той град обороняв,
Заледве втік і в Доростол пробивсь.
Ромеї ж вільно перейшли крізь гори.
Ще й кораблі в Дунай пригнали морем.
Вернувся князь, на все то подививсь
І головою сумно похитав.
Та пізно вже було чогось робити,
Потрібно було місто боронити.
Чим Святослав займатися і став.
Хоч був сумний, бо ж матір поховав.
Померла Ольга, лишила одного.
Синів, щоправда троє було в нього.
Тож він Олега до древлян послав,
А Володимир в Новгород подавсь,
Хоч і робочич, а взяли й такого.
Нехай! Добриня зробить князя з нього!
А Ярополк тепер в столиці князь.
Але не все повідав Святослав
У першій по поверненні розмові.
Це потім Блуд повідав тихим словом,
Що Святослав всіх християн скарав,
Які тоді у Києві були.
Не пожалів двоюрідного брата…
І Мстишу також… наказав скарати.
Бо ж був на християн страшенно злий.
А ще всі храми їхні зруйнував.
Та Свенельд вже не чув нічого того.
Перед очима бачив сина свого,
Що сам чужому богові віддав.
І в серці помсти виросла жага.
Ні, звісно, князя він свого не зрадить
Та й ворогу не стане на заваді.
Хай князя тепер Хорс оберіга.
І та жага міцніла з кожним днем,
Поки вони сиділи в Доростолі.
Ромеї ж місто облягли навколо
Так, що і миша їх не омине.
Найбільше голод воїв діставав.
А їм, коли від голоду вмирати,
То краще вже у полі битву дати.
Так само, мабуть, думав й Святослав.
Бо вивів воїв з-за високих стін
І війську став ромейському навпроти
У сподіванні ворога збороти,
Велів ворота зачинити він.
З самого ранку люта січа йшла,
Сам Святослав у лавах воїв бився,
Із воєвод ніхто теж не дивився
На знатність. І, здавалося, була
Прихильність богів в цім бою до русів.
Ромеїв потіснила руська рать.
Деінде ворог кинувся тікать…
Аж раптом вітер клятий повернувся,
Став хмари пилу кидати в лице.
Засліплені, стояли руські вої,
Все рівно, перед ворогом стіною,
Їх не змогло здолати, навіть, це.
А тут ще й вістка по рядах пройшла:
В бою загинув Сфенкел, потім Ікмор,
Хоч рать і одізвалась криком диким
Та тим лише розпалена була.
Аж тут ромеї вдарили у тил,
Від Доростола прагнучи відтяти,
Щоб військо оточити й добивати.
Князь вже побачив, що замало сил,
Аби ромеїв врешті подолати,
Велів за спини кинути щити
Та прориватись в Доростол іти.
Ромеї, не зважаючи на втрати,
Все ще хотіли русів зупинить.
Накинути на руське військо сіть
І вузол її міцно зав’язати.
Але дарма – утримати «стіну»,
Зусібіч наїжачену списами,
Не спромоглась. Пробилися до брами…
Що ж, далі вести цю важку війну,
Не бачачи, як скінчити її?
Зійшлися рівні сила проти сили.
Ромеї, врешті, миру попросили,
Якісь резони маючи свої.
Ромейський імператор Іоанн
І Святослав домовилися скоро.
І Свенельд теж сидів із князем поряд,
Вдивляючись – де в мирі тім обман.
Бо ж про ромейську підлість хто не зна.
Але, здається, не знайшли нічого.
Тож підписали договора того.
На цьому і закінчилась війна.
Та попереду довгий шлях на Русь.
Надумав князь у лодіях вертати,
Аби Дніпром до Києва пристати.
«Я, - каже, тако швидше обернусь!»
«Там печеніги,- Свенельд став казати,-
Вони в порогах шлях нам перетнуть
Й пройти на Русь спокійно не дадуть!»
Та Святослав не став на те зважати.
А Свенельд умовляти більш не став,
Бо сина смерть пекла ще досі душу.
Тож Святослав на Русь водою рушив,
А Свенельд військо степом вести мав.
То був важкий для русичів похід,
Поранених було багато воїв,
Полонених також вели з собою,
Боялись, що ромеї йдуть услід.
Мабуть, боги́ оберігали їх:
Ні печеніги шлях не заступили,
А ні ромеї не перехопили,
Привів у Київ воєвода всіх,
Де Ярополк за батька князював.
А був, хоч зовсім юний та амбітний.
Звик на столі вже отчому сидіти.
І, якби міг, назад би не віддав.
«Коли там батько вернеться назад,
Чи ми його чекати маєм скоро?»
«Не знаю, адже він подався морем,
Можливо, ще заверне у Царград!»
Нічого Ярополк більш не спитав,
Його таке, напевно, влаштувало.
А Свенельду немов з душі упало,
Хоча він смерті князю не бажав,
Але і рятувати не спішив.
І знав, що не пропустять печеніги,
Але скувала душу помсти крига.
Нехай отрима те, що заслужив.
Прийшла зима, а князя все нема.
Та Ярополк нічого не питає.
І Свенельд також у мовчанку грає.
Уже воно й на весну поверта.
А навесні зі степу донесли,
Як печеніги лодії зустріли
Серед порогів. Руси відступили,
В Білобережжі зиму пробули.
Мабуть, чекали помочі з Русі,
Від голоду ледь-ледь не перемерли,
Добро весною в лодії уперли
Та й подалися вверх Дніпром усі.
А хитрий Куря, печенізький хан,
Всю зиму під порогами ховався.
Чекав на князя. Та і дочекався.
Напав зненацька він на руський стан.
Та й вирізав дружину до ноги.
Князь Святослав у тім бою загинув.
Добро, хоч Київ доручив він сину,
Аби ніхто не спокусивсь другий.
Так став в Русі за князя Ярополк.
Ще молодий, щоб добре розуміти,
Що і як саме князеві робити.
А Свенельд же у тому знає толк.
Та й їхня ота змова мовчазна
Супроти князя добре поєднала.
Збуватись мрії Свенельдові стали.
Бо ж прагнув влади – осьдечки вона.
Він – перший біля князя. Кожен раз
Дає розумні князеві поради.
І вже ніхто у тому не завадить.
Тож зоряний настав для нього час.
Хоча волосся вкрила сивина
Та він ще на багато чого здатен.
А потім…владу сину передати
Й життєві мрії збудуться сповна.
Але…У чомусь не вгодив богам,
Бо як інакше можна пояснити,
Що не вдалося до кінця здійснити
Свої надії. Винен, звісно, сам…
Весь час крутився біля нього Блуд.
Із Мстишею дружив, із старшим сином.
Як той від Святослава був загинув,
То його другом став молодший Лют.
І Свенельду весь час допомагав,
У вірності йому до смерті клявся.
Та Свенельд розумів, що той старався,
При владі собі місце лаштував.
Та, поки вірний, що йому на те.
Хай крутиться, хай досвід переймає,
А потім сину хай допомагає,
Бо ж воєводство - діло не просте.
Той самий Блуд і чорну вість приніс,
Примчав на Гору, бухнув на коліна
І з плачем бурмотіти став про сина
Та витирав постійно мокрий ніс.
Тож Свенельд зразу і не зрозумів
Про що йому той хоче розказати.
А зрозумів – був ладен розірвати,
Бо вісті тій повірити не смів.
Коли ж до тями, врешті-решт, прийшов
І серце в грудях тиснуть перестало,
Велів казати чітко і помалу,
А у самого стугоніла кров
І, наче, душу різали слова,
Які страшну картину малювали.
Немає Люта!.. Сина вже не стало!..
І сивіла знов сива голова.
І схлипуючи, Блуд так розповідав:
«Ми оце з Лютом подались на лови.
Напали стало оленів здорове.
І Лют за ним від Києва погнав.
А ми усі встигали ледь за ним.
Не знаю, скільки поприщ пролетіли,
Вже втомлені спинятися хотіли.
Аж тут заграли труби…Наче грім
Із лісу раптом вихопивсь загін
Олега, що в древлянах нині князем.
Питається: «Хто в землях моїх лазить?»
І так сердито позирає він.
Та Лют, у нього ж гонору – ого.
«Я – Свенельдич!» - йому відповідає
І на меча десницю покладає,
Щомиті ладен витягти його.
Олег сприйняв то, як погрозу і
Підняв угору руку. Тої ж миті
Стріла устигла тіло простромити,
А ще одна застрягла в голові.
Лют бездиханно на траву упав,
Олег лише на тіло гнівно глянув…
І скоро в лісі весь загін розтанув…»
І знов до ніг Блуд у плачу припав…
Що було правда з того, а що ні?
Тоді про те не думалося зовсім,
Помститися шукав якиїсь спосіб
І знов душа палала у огні.
До Ярополка кожен день ходив
Та увесь час науськував на брата,
Мовляв, той хоче отчий стіл забрати…
А Ярополк все прислухавсь до слів.
Бо ж молодий. Звик слухати поради.
Хоча війни із братом не хотів
Та воям готуватися велів,
Повіривши, що, може, то є правда.
Зійшлися біля Вручого полки.
Ударив Ярополк на військо брата,
Не витримало те, взялось тікати
До Вручого.А там місток вузький,
Щоб через рів дістатись у ворота.
Хтось уночі місток той підпиляв
І він ураз не витримав, упав
І всі, хто був – попадали в болото.
А слідом інші рвуться до воріт,
Не так то просто в страхові спинитись.
Тож багатьом прийшлося опинитись
У рові тім. Хто зверху, хто на спід.
Як Ярополк у місто увійшов,
Велів негайно брата розшукати,
Аби про все у нього запитати.
Ніхто Олега в місті не знайшов.
Хтось бачив, що він в перших утікав,
А, значить, в перших до воріт дістався.
Рів бачив Ярополк і враз злякався,
Бо ж смерті брата зовсім не чекав.
З самого ранку й майже під обід
Полонені тягли побитих з рову.
Вдивлялися в обличчя знову й знову
Аби Олега розпізнать як слід.
Між сотень трупів кінських і людських,
Аж унизу знайшли Олега тіло.
Прине́сли, перед братом положили
На килимі. Той стримать сліз не міг.
Стояв і плакав, тихо шепотів.
І всі стояли й плакали навколо.
А потім повернувся він і з болем
Спитав у Свенельда: «То ти цього хотів?»
Усе, що зводив Свенельд за роки,
У одну мить у прах перетворилось.
Ні влади, ні синів не залишилось.
От і сидить у роздумах гірких.
Шукає винних, але ж винен сам.
Тепер він це все добре розуміє,
І тут, на жаль, нічого вже не вдієш.
Живе… а помсту залишив бога́м.
Чув, що у князя воєвода Блуд,
Тепер почав хоч трохи розуміти,
Хто міг йому усе то сотворити.
Та з тим нічого не поробиш тут.
То уже помста князеві, мабуть.
Бо недарма ж говорять мудрі люди:
Хто зрадив раз – то зраджувати буде.
Тож Ярополка дні недобрі ждуть.
А він? А він своє уже прожив,
Перед богами може й нині стати.
Та, все одно, якби ж зарані знати…
Можливо б, все по іншому зробив?!



2. БЛУД

В лЂто 6488. И приде Володимиръ къ Киеву съ вои многыми, и не може Ярополкъ стати противу Володимиру, и затворися Ярополкъ въ Кие†съ людьми своими и с воеводою Блудомъю
И рече Блудъ Ярополку: «поиди къ брату своему и рьци ему: что ми ни вдаси, то язъ прииму».
Блудъ же затвори двЂри и не дасть, по немъ виити своимъ. И тако убьенъ бысть Ярополкъ.
Въ лЂто 6522. Ярославу сущу въ НовЂгородЂ, и урокомъ дающю 2000 гривенъ отъ года до года Кыеву, а тысячю НовЂгородЂ гривенъ раздаваху: и тако даху вси посадницЂ Новыородстии, а Ярославъ поча сего не даяти Кыеву отцю своему. И рче Володимиръ: «теребите путь и мосты мостите», хотяще бо ити на Ярослава, на сына своего, но разболЂся.
В лЂто 6524. Приде Ярославъ на Святополка, и сташа противу оба полъ ДнЂпра, и не смЂяху ни си на они наити, и ни тЂи на сихъ, и стояла за 3 мЂсяцЂ противу собЂ.
В лЂто 6526. Поиде Болеславъ сь Святополкомъ на Ярослава с Ляхы; И бЂ у Ярослава корьмилець и воевода Блуд; и нача Блуд укаряти Болеслава, глаголя: «да что ти пропоремь трескою чрево твое толъстое».
Повість минулих літ

Блуд же, изменник Ярополков, принял от Владимира честь великую и возносился три дни, потом убиен бысть от Владимира, тако глаголя ему: «Я тебе по обесчанию моему честь воздал, яко приателю, а сужу, яко изменника и убийцу государя своего».
Татищев. История государства Российского


Сидить вже сивий воїн на дворі
На княжім тюремному попід стіну.
Вже сонце пригріва о цій порі,
Тож вигріває то боки́, то спину.
На тілі видко шрами бойові,
Як пам’ять про бої і про походи.
Із усмішкою дивиться у світ,
На конюхів, що носять в стайню воду.
Він то усе давно уже відбув,
Ще отроком при князю Святославу…
Пригрівся так, що ледве не заснув.
Та тут вернулись гриді із виправи.
Утомлені, напилися води.
Одні одразу в гридницю пода́лись,
А декілька ще зовсім молодих
На лавці біля воя влаштувались.
Вже бачили не вперше тут його,
А він, мабуть, багато чого віда.
Тож скільки взнати хочеться всього
Від сивого уже оцього діда.
Побачивши цікавість в їх очах,
Старий всміхнувся: - Хочете спитати
Чи був я у походах і боях?
То вам і шрами можуть розказати.
Та молодим цікаво все було:
Бої, походи,угри і ромеї…
Ще кілька гридів скоро підійшло,
Теж зманені цікавістю своєю.
Заговорили про бояр, князів,
Про відданість згадали і про зраду.
Дід оповіді плетиво все плів,
А ті до нього прислухались радо.
- От ви про зраду хочете почуть?
То хочу вам про Блуда розказати.
Бо ж ви про то не знаєте, мабуть.
Він князеві поміг убити брата.
Було то все давно, ще у часи,
Як Святослав з походу не вернувся.
Тож Ярополк на стіл на княжий сів.
А згодом брата меншого позбувся,
Підштрикуваний Свенельдом. Бо ж брат
Убив на ловах сина його Люта.
Був смерті брата Ярополк не рад,
Про Свенельда не захотів і чути.
Собі за воєводу Блуда взяв.
Скажу я вам – то та іще падлюка.
Казали, він тій смерті посприяв,
Бо ж був на полюванні тім із Лютом.
Та не було то довести кому,
А Свенельдові стало не до того.
Та й літ і літ уже було йому,
Бо ж починав ще в Ігора Старого.
Так от, став першим після князя Блуд,
Тепер, як воєводства він добився,
Презирливо згори дививсь на люд,
Зате поперед князем аж стелився.
Все йому лестив, шепотів на всіх,
Хто міг би на дорозі йому стати.
І віддалив від князя скоро їх.
Лише йому князь мусив довіряти.
Тим часом вісті з півночі прийшли,
Що Володимир там війська збирає,
Що новгородці Полоцьк узяли
Й Рогніда - дочка князя, розуває
Робочича – так Володимир звавсь
Поміж братів, бо ж сином був рабині.
Нарешті і на Київ він зібравсь.
Став з військом в Дорогожичах. Там нині
Ще рів помітний, викопаний ним,
Аби свій стан надійно захистити.
А Ярополк із воїнством своїм
Стояв навпроти, готувавсь до битви.
Та Володимир Блуда добре знав.
Знав, як до нього краще підступити.
Отож таємних посланців послав,
А вони стали Блуду говорити:
«Казав наш князь: «Допоможи мені
Убити брата. Я тобі віддячу.
За Ярополка матимеш вдвійні,
Від мене шану і любов побачиш.
Я тебе буду мати за отця.
Не я ж бо перший став братів вбивати.
Мене загроза налякала ця,
То ж я й прийшов помститися за брата».
Послухав Блуд та й мовив: « Згоден я.
Допоможу тя Ярополка вбити».
Та й став про те задумуватись – як
Він міг би те у Києві зробити.
Бо вмовив князя битви не давать,
А за міськими стінами сховатись.
Мовляв, ворожих військ не зрахувать,
За стінами надійніш захищатись.
Та в Києві теж змоги не було.
Кияни Ярополка все ж любили.
Коли б задумав хтось на князя зло,
Вони б його на місці і убили.
А зрадник він іще і боягуз.
Відкрито щось не захотів робити.
Все придивлявся та мотав на вус,
Як йому краще Ярополка вбити.
Та слав до Володимира людей,
До штурму міста все його охотив.
А сам, до Ярополка як зайде,
То все лякає, що кияни проти
Щось замишляють, ладні відчинить
Уже ворота перед його братом
«Тікати треба!»- Ярополка вчить.
І той таки погодився тікати.
Зібравши воїв відданих, хапцем
Полишив Київ й в Родні зачинився.
Злякався, мабуть дуже, бо ж на це
Очима Блуда-зрадника дивився.
А Володимир в Київ увійшов,
Послав війська щоб Родню осадили
Хотів-таки пролити братню кров.
А ті голодні довго там сиділи,
Адже запасів в місто не взяли,
Бо ж уночі із Києва тікали.
То ж вої з’їли все, що лиш могли.
«Біда, як в Родні» приказку чували?
То з того часу. Ярополк сидів,
Не знаючи що далі вже робити.
А Блуд усе на вухо шепотів:
«Здаватись треба. З братом замиритись.
Ти ж бачиш, скільки війська є його?!
Куди тобі супроти тої сили.
Шли посланців до брата до свого,
Просися аби братньо помирились».
Послухав Ярополк зміїну річ,
Став посланців у Київ відправляти.
А Блуд своїх уже відправив в ніч
Аби підступне вбивство зготувати.
Діставши вістку – «Володимир жде»,
Зібрався Ярополк іти до брата.
Слуга ж Варяжко говорив на те:
«Не вір. Тебе збираються вбивати!»
Та не послухав Ярополк, подавсь.
Сів Володимир, грізно брови супить,
А двом варягам передав наказ,
Як тільки Ярополк у двері ступить,
Мечами прохромити із боків…
І так і сталось…Ледь ступив в палату,
То Блуд нікого слідом не пустив,
Став двері за спиною закривати.
А тут варяги скочили з боків
І Ярополка підняли мечами.
Він кров’ю княжий терем окропив
У брата у свого перед очами.
Так через зраду Володимир став
Великим князем. Так ото бувало.
А Блуд від нього честь велику мав,
Бо ж братня кров їх, мабуть, поєднала.
Тут молодий із гридів був озвавсь:
- Але ж та честь тривала і недовго .
Через три дні, я чув, озлився князь,
Позвав у терем і сказав до нього:
«Я тобі честь воздав, як обіцяв,
Як зрадника тепер судити буду.
Ти свого князя зрадив, честь продав.
Таким, як ти, не місце поміж люду!»
Й скарати воям зрадника велів.
Всміхнувсь старий: – То вигадки, юначе.
Ти із чужих усе то знаєш слів,
А я очима власними все бачив.
І зраду ту, і інші, що були.
Тож знаю, як було воно насправді.
Ніхто скарати Блуда не велів.
Той був при Володимиру порадник.
А, як родився в нього Ярослав,
То Блуд тоді кормильцем став при ньому.
І в Новгороді з ним він князював.
Нашіптуючи кожен раз при тому.
Як Новгород відмовився платить
Належне в Київ. Батько розізлився,
Велів дороги в Новгород мостить,
Але зненацька, чомусь, розболівся
Та і помер. Хто ж все то нашептав?
Хто Ярослава на таке підмовив?
Не знаю, тим він батька доконав,
Чи Блуда підлість проявилась знову?
Але зробився князем Святополк,
Який братів узявся убивати.
Хоч я і нині не візьму у толк –
Навіщо? Чи то він був в ролі ката?
Чи, може Блуд то потай все зробив,
Аби на Святополка все звернути.
А потім Ярослава вговорив
Піти на Київ, щоби князем бути.
Зібравши військо новгородське, той
Привів іще варягів із-за моря.
Йому в тім не противився ніхто,
Тож він на Київ і подався скоро.
Два війська попід Любечем зійшлись
Десь в кінці літа. Ярослав на лівім
Дніпровім боці став, розположивсь.
Він через річку не помчав сміливо,
Бо ж на тім боці Святополк стояв,
А з ним і печеніги ще ордою.
Він правий берег з воями зайняв.
Щоб князювання не спливло водою,
Ніхто Дніпро долати не хотів,
Чекав, поки суперник на те піде.
Минали дні. Вже й жовтень пролетів,
А вої лише лаються для виду.
Бува ще воєвода Вовчий Хвіст
(Отой, кого радимичі злякались,
Коли прийшов скоряти їх у ліс
І те ще й досі приказці зосталось,
Мовляв, біжать від вовчого хвоста)
На берег вийде (голос же, як з діжки)
Та й новгоро́дців жартома пита:
«Ви із кульгавим що - приперлись пішки?
Ви ж теслі. Ну, які з вас вояки?
Ми вас заставим нам хороми зводить!»
А новгородці чують з-за ріки,
Собі від злості місця не знаходять.
Уже й Дніпро став покривати лід,
А ті усе ще не стають до битви.
Хоч в Ярослава все іде, як слід,
Бо ж Блуд тихцем шукає, як зробити,
Щоб Святополка їм перемогти.
Знайшов між Святополкових одного,
Що, як і він, точнісінько такий
І зрадити міг просто князя свого.
Тихцем він вістки Блуду присилав,
Про те, що стані Святополка сталось.
Тож Ярослав про все прекрасно знав.
А ж ось, нарешті, вістки дочекались,
Що в день святого Юрія і князь
І вся дружина будуть святкувати .
А, як зачнуть, то вже нап’ються «в грязь».
Тож можна йти і теплими їх брати.
І уночі підняв всіх Ярослав,
Велів шоломи білим пов’язати
Аби свого свій в темряві пізнав.
І стали вої на човни сідати.
Перепливли, покинули човни
Й на стан ворожий вдарили щосили.
До берега притиснуті, вони,
Хоча запеклий опір і чинили
Та мусили поволі відступать
Аж поки і на лід тонкий не стали.
А той не втримав та почав тріщать,
Отож багато хто у воду впали
Та й потонули. До поразки йшло.
А печеніги лиш на те дивились,
Бо ж поміж ними озеро було.
Вони до бою і не підступились.
Побачивши, що битву програє,
Покинув військо Святополк й подався
До ляхів. Там же тесть у нього є.
Нехай би він за зятя заступався.
А Ярослав до Києва вступив
І на столі на отчому усівся.
Хоч кров’ю брата стіл не окропив,
Але й не за поконами повівся.
Знов Блуд по князю другий чоловік
На всю державу. Все-таки добився.
Хоча і мав уже похилий вік,
Але й на старість зовсім не змінився.
Вважав, що для досягнення мети,
Які завгодно способи придатні.
І міг по трупах до свого іти
І Ярослава також міг продати.
Але не встиг. Чи не знайшлось того́,
Хто міг би його зрадливість купити…
Десь більше року минуло з того,
Як стали вістки з заходу летіти,
Що Болеслав, той Святополків тесть,
Що князював у ляхів, йде на Київ.
Тож його треба перестріти десь
Та і добряче врізати по шиї.
Зібрали військо Блуд і Ярослав
Та й ворогу назустріч поспішили.
Той десь над Бугом на Волині став,
Коли вони його, нарешті, стріли.
Стоять два війська та через ріку
Один одного узивають всяко.
Собі манеру узяли таку,
Хтось загориться, кинеться в атаку.
А ти його із берега назад,
Як кошенят, у річці потопити.
А Болеслав був товстелезний, гад,
Що й на коні заледве міг сидіти.
То ж Блуд на берег вийшов і кричить:
«От ми пропорем черево товстенне!»
Зумів так Болеслава розізлить,
Що той ураз схопився, як скажений
Та й каже воям: «Як не прикро вам
За ті слова, то я один загину!»
І кинувсь на коні за річку сам,
А за ним військо все його як двине.
Не встигли Ярославові і стать,
Щоб ворога на березі зустріти,
Як збила їх ураз ворожа рать
І змусила поволі відступити,
А потім розтоптала й почала
По полю гнати й голови рубати.
Ледь охорона князева змогла
Від смерті чи полону врятувати.
Він з чотирма лиш воями зумів
У Новгороді врешті-решт сховатись.
А Блуду лях образи не простив
І там прийшлося із життям розстатись.
Отак скінчилось зрадливе життя,
Прийшла розплата, може і запізно.
Та про то Бог лиш знає до пуття,
А люди, звісно, думатимуть різне.
Історія далеко не нова.
Поправши Божі і людські закони,
Не знаю я, чому воно сплива.
Хоч розумію – чом воно не тоне.