Побіля лісу вогнища горять,
Розсілися дружинники навколо.
Мабуть, ідуть походом в Дике поле
Якусь орду нахабну покарать,
Яка по селах бурею пройшла,
Все попалила, скот і люд забрала.
Отримати тепер покару мала,
Аби наука для других була.
Розсілись вої, стиха гомонять.
Десь сміх лунає у вечірній тиші.
Стих вітерець надвечір, ледве дише.
То ж голоси і сміх далеко знать.
Та не тривожить воїв то, однак,
Напевно, відчувають свою силу.
Та і сторожа стан навкруг обсіла,
Як що – ураз подасть тривожний знак.
Біля одного вогнища сидять
Ще молоденькі вої, мабуть, гриді.
В поході вперше, як судити з виду,
На воя зовсім сивого глядять
З захопленням. Весь в шрамах бойових,
Він може їм багато що повідать.
Всі слухають, а він веде бесі́ду
Про те усе, що пережити встиг.
Один не стримавсь та його й пита:
- А який бій запам’ятавсь найбільше?
Задумавсь сивий десь на хвильку лише:
- Найбільше пам’ятається ота
Шалена битва в горобину ніч
Під Лиственом супроти Ярослава.
Ох, і неле́гка, я скажу вам, справа
Проти варягів битись, знана річ.
Та ще й вночі. Та ще й в грозу страшну,
Як блискавки шалені небо крають.
Такої битви більш не пам’ятаю,
Хоча пройшов далеко не одну.
- То розкажи! Як все воно було?
- Скажи! Скажи! – навкруг загомоніли.
Іще тісніше біля воя сіли,
Щоб мимо жодне слово не пройшло.
- Було то так. Наш славний князь Мстислав
Тоді в Тьмутаракані саме княжив.
Зломив якраз касожську силу вражу,
Редедю у бою на землю вклав.
А то, скажу вам, справа не проста.
Могутній був касожський хан із виду.
Та наш Мстислав страху зовсім не відав
І битися із ним сміливо став.
Та й подолав. Добро його забрав
І підкорив народ його й хозарів…
Та що з того? Бо ж він про більше марив
Ніж те, що у Тьмутаракані мав.
Тож здумав собі Київ підкорить
І на столі на отньому сидіти.
Бо ж всі князі одного батька діти,
Чом Ярослав лиш має там сидіть?
У вдалий час на Київ ми пішли.
Бо ж голод саме в Суздалі почався,
Народ, волхвами зманений, піднявся,
Двори багатих грабить почали.
Тож Ярослав помчав мерщій туди,
А князь Мстислав тим самим скористався.
До Києва з дружиною дістався.
Ми за Дніпром спинилися тоді.
Князь посланців до Києва послав
Просити, щоб ворота відчинили.
Та нас кияни в місто не пустили,
Сказали, що вже є в них Ярослав.
Тоді ми до Чернігова пішли
І сіверяни радо нас прийняли.
Тож ми чекати Ярослава стали,
Бо ж в тому всі упевнені були,
Що не допустить Ярослав того,
Щоб хтось відняв шматок у нього ласий.
І дуже скоро вже Мстислав дізнався,
Що слід стрічати братика свого.
Той в Новгороді, звідти донесли,
Набрав собі дружину із охочих.
Та свій похід на певний час відстрочив,
Поки варяги ще не прибули.
Привів варягів Якун. Хтось казав,
Що був сліпий той Якун. Десь упхався,
Що й без очей, в кінці кінців зостався.
А на очах він луду пов’язав,
Всю золотом обшиту. Чи то так,
Чи може ні, то ми того не знали.
Сиділи у Чернігові й чекали,
Як дасть сторожа виступати знак.
І от, нарешті, прилетіла вість:
Йде Ярослав, веде свої дружини.
Ну, що ж, тепер гостинно його стрінем,
Хай лише прийде той жаданий гість.
Щоб він бува у Київ не пішов
Та більш дружини не привів нам звідти,
Князь вирішив його десь перестріти,
Бо й так у нього війська , будь здоров!
Куди там нам. Та вірили ми в те,
Що наш Мстислав дасть Ярославу раду.
Тож рушили назустріч, без бравади
Та з вірою й надією, проте.
І от, уже надвечір підійшли
До Листвена. Містечко над рікою.
До нього вже подати нам рукою.
Та ми поблизу пагорб зайняли.
Десь попереду з військом Ярослав
Та ми його побачити не в силах,
Бо чорні хмари щільно небо вкрили
І вітер сильний з ніг ледь не збивав.
Гриміло десь і блискало весь час
І все, здавалось, у наш бік котилось.
Під дахом заховатися хотілось
Та не давав наказу того князь.
Чого стоїм, чекаємо чого?
Невже надумав у негоду битись?
Хоча ми й не збиралися жалітись,
Бо вірили в щасливий дар його.
Упали перші краплі дощові,
А потім мов з цеберка, полилося.
У безперервних сполохах здалося,
Що ожива якийсь примарний світ.
Ворушаться попереду кущі
І сунуть в нашу сторону все ближче!
То ж враже військо… А вже ж вітер свище,
Від гуркоту аж у вухах лящить.
Князь дав наказ і сіверянська рать
Ударила варягам тим навстрічу.
Біліли в хижих відблисках обличчя.
І ті, і ті взялися щось кричать.
Ті крики ледве чутними були
Крізь гуркіт грому й завивання вітру.
Коли зіткнулись, донеслося звідти
Й мечі свою роботу почали.
Ми ще стояли, дивлячись на те,
Як сіверян варяги ті косили,
Дивитися на те не було сили,
Та в поміч не послав Мстислав, проте.
Навкруг лило, а ми усе стоїм,
Стараємся в мигтінні блискавиці
Хоча би щось на полі роздивиться.
Нелегко бу́ло сіверянам тим
Під натиском ворожої броні.
Бо ж то варяги! Спробуй їх спинити.
Вони ж самі війни скажені діти.
Родились й помирають на війні.
Наказ тут – бойовище обійти
І вдарити на Ярослава з тилу.
А ми ж стояли в сіверян «на крилах»,
Скоріше, саме для ції мети.
Поки варяги сіверян товкли
Й раділи, що так легко їх долати,
Ми в темряві, хоч нас і не багато,
Рубати їх іззаду почали.
Коли до них, нарешті то дійшло,
Було вже пізно. Мов ведмідь в берлозі,
Крутилися, а вирватись не в змозі.
Вже нам рубати легко їх було.
Затиснуті між нас і сіверян,
Вже думали, лиш як порятуватись.
Комусь вдалося в темряві прорватись,
А хто сконав на полі тім від ран.
А дощ ішов, і вітер завивав,
І блискало, й громи весь час гриміли.
Зібралися, здавалось, чорні сили,
Мов смерті лик крізь темінь уставав.
До ранку все закінчилось, вляглось.
Хто мав померти, ті уже сконали.
Хто жити мав – того не наздогнали.
Криваве сонце вранці піднялось,
Щоб освітити поле того бою.
Утомлені, ми всілись, хто куди.
А князь на полі смерті тім ходив
І говорив, здавалось, сам з собою:
«А хто, скажіть, не буде рад цьому?
Варягам, сіверянам смерть дісталась.
Своя ж дружина цілою зосталась!»
Лиш стогін полем відкликавсь йому.
І видно було: він зовсім не рад.
Чи то на інше зовсім сподівався
Та заспокоїть душу намагався?
Чи повернути все хотів назад?
А Ярослав із поля того втік.
І Якун з ним. Хоч і сліпий, неначе,
Але дорогу в темряві побачив,
Згубивши те, чим прикривав свій лик.
Я його знану луду підібрав.
Валялася на полі під ногами,
Вся золотими вишита нитками.
Та я її небавом і продав.
- А далі що? Чим кінчилась війна?
- Не став Мстислав вже далі воювати,
Велів посла до Ярослава слати.
Сказав, що їхня то обох вина.
Що, врешті, помиритися пора
І по Дніпру державу розділити.
І Ярославу в Києві сидіти,
А він собі Чернігів забира.
От тим і закінчилася війна.
Розумний був Мстислав, сказати треба.
Людині не стрибнути вище себе.
І він, як князь, то все прекрасно знав.