Навпроти моєї квартири стоїть сліпий чоловік,
його шерсткі долоні покриває ліс звивистих рік,
його серце стукає відповідно усім календарям,
у нього є десь свій дім і свій намолений храм.

Його чоло вкривають крапельки свіжого поту,
його рюкзак пахне хлібом і чаєм із бергамотом,
він дивиться на мене і мені здається бачить більш,
ніж отой, що тримає за спиною нагострений ніж…

Я питаю у нього:
— Чого вам? Хліба, води, чи молока?
А він посміхається і гладить бороду… і не зника.
Він соромиться, певно... Переступає з ноги на ногу.
Він трошечки схожий обличчям до нашого Бога.

Який ніколи не чує, що б я у нього не просила!
Я розумію на цій грішній землі не має великого дива,
але коли у мене не вистачає сили знов підійматись із колін,
хтось мене гладить по голові…Можливо, це, навіть, він?

А цей чоловік говорить:
—Люба, досить просити.
Краще подякуй небесам, що в теплі, здоров’ї і сита.
Зараз я піду поволі, а ти забирай свій протест!
Забула сказати... З ним завжди блукає голодний пес.