—Процес старіння—така невдчна справа...—
казала вона із посмішкою золотого удава…
—Чоловік іще може усе пережити, як стверджують науковці ...
а жінці так важко спостерігати за змінами тілесної оболонки,
таке враження, що усе неслушно і фарфорові бронхи.

Там— всередині— ті ж самі, як в юності, вирують пристрасті,
здається, що на сім симфоній оркестру тебе іще вистачить…
Добре дітям, бо вони ніколи не розуміють, що прийде час помирати…
вони—безсмертні назавжди, наче зліплені із небесної вати…

Знаєш, я, навіть, не боюся хворіти на зіркову хворобу,
бо вона не виїдає тебе, як інші до знищення головної особи.
Тобі потрібна купка людей, які би прославили дарований Богом хист?
я це, трохи, не поважаю, але розумію, що твої дії, манери і вчинки—повний антагонізм.
Але ж ти піаніст, тобі можна...ти сонячний піаніст...

от мені хочеться зрозуміти, що означає: "Вона не така як усі?"
Тобто, психічно хвора? Тобто, крутиться тільки навколо своєї осі?
Тоді мене це нітрішечки, зайчику мій, не турбує…

мені страшно бачити згорблену бабулечку, яка мовчки бідує…
Коли повітря починає пахнути дешевими ліками на кшталт корвалолу,
коли в гаманці починає гуляти вітер, а засинається із допомогою "дімедролу",
коли ломлять кості—артрози, остеопорози і різні на інше прогнози,
тільки, не троянди, мій зайчику, тільки не найперші весняні мімози…

І, мабуть, найкраще, якщо буде той один,
який обожнюватиме срібну твою сивину та маразми атеросклеротичних судин…
Коли подасть склянку молока, принесе з магазину французьку булку,
коли посадить тебе на крісло-гойдалку і буде цілувати зморщену руку…

Вона так говорила, наче філософ, з келихом " Рожевого фламінго", з очима зелених птахІв…
—Я нічого не розумію!— вимовив... — Але погляду відірвати не можу, коли чую твій сміх!!!
—Ну і добре—відповіла вона…
—Давай за здоров’я... Налий, мені, мій зайчику! Пий до дна…