ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлія Івченко (1978) /
Вірші
Очі кольору блакитного підсніжника.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Очі кольору блакитного підсніжника.
твої очі, кольору блакитного підсніжника
проникають у мене, жінко серпневих контрастів,
і споглядають, коли я буваю сумною, коли місячно-ніжною…
будь ласка, не треба—не ріж мене!
коли—помираю у зайвих поразках, коли—стелюся віршами білосніжними,
коли— дурною рабою, коли—горлицею вдячною…
коли доброю, впертою, у словах необачною…
ти мобілізуюєш усю мої сутність осмислити міжгалактичні дактилі,
бо, що ж у цьому світі де—юро, а що—де-факто?
ти віддаєш свій досвід, загортаючи у вишиту полотнинку,
наче говориш:
—Отут—притримай коней… А тут—витри щоку від глини…
Тут—не варто лити мексиканські сльози...
Тут—життя саме над всім поставить жирну крапку…
Тут—потрібно вселенську кому-- і втрачене сяйво-сонях повернеш...
Тут—навпроти вітчизни— червоні із крові маки...
Тут—коло чужинських веж—колючий терен!
я віддано відчуваю твою зрілу присутність, наче руку мамину…
хоча, яка там різниця— ті нещасні двадцять років, що навчали нас плавати…
бачиш, я потихеньку нарощую м’язи, поступово стаю сміливою…
не шкодую про затемнення сонць, в яких ти брала мене заживО…
хочу, щоб птаха твоєї душі розправила над небокраєм широкі крила!
хочу, щоб ти кохала, як вперше, хочу, щоб ти відчайдушно любила!
ти кажеш мені, звіряючи по рубіновому годиннику мої перемоги та брунатні втрати:
—Місце генія на цій колоритній землі завжди залишатиметься вакантним...)
і слава Богу, що ми думаємо так— не, як ті хто не хоче тягти свої заіржавілі баржі,
в цьому світі усі для когось завжди— титанічні важелі...
давай… уже іти до дев’ятого перенавантаження!
ті, що минули—лиш перші розмиті враження,
під образам небесного сузір’я… із запахом скошеної трави і магічного зілля,
де воювали люди, де блукали довірливі звірі…
твої очі, кольору блакитного підсніжника, жінко серпневих контрастів, нехай не плачуть…
знай, я це відчую серцем, я це крізь рядок твоїх розкинутих рун побачу…
хай там хтось і звинувачує у різному світобаченні
але я тобі кажу, як ти мені колись у іншому вимірі:
—Не смій, Квітко! Не плач мені!!!
…коли—дурною рабою, коли—горлицею вдячною…
проникають у мене, жінко серпневих контрастів,
і споглядають, коли я буваю сумною, коли місячно-ніжною…
будь ласка, не треба—не ріж мене!
коли—помираю у зайвих поразках, коли—стелюся віршами білосніжними,
коли— дурною рабою, коли—горлицею вдячною…
коли доброю, впертою, у словах необачною…
ти мобілізуюєш усю мої сутність осмислити міжгалактичні дактилі,
бо, що ж у цьому світі де—юро, а що—де-факто?
ти віддаєш свій досвід, загортаючи у вишиту полотнинку,
наче говориш:
—Отут—притримай коней… А тут—витри щоку від глини…
Тут—не варто лити мексиканські сльози...
Тут—життя саме над всім поставить жирну крапку…
Тут—потрібно вселенську кому-- і втрачене сяйво-сонях повернеш...
Тут—навпроти вітчизни— червоні із крові маки...
Тут—коло чужинських веж—колючий терен!
я віддано відчуваю твою зрілу присутність, наче руку мамину…
хоча, яка там різниця— ті нещасні двадцять років, що навчали нас плавати…
бачиш, я потихеньку нарощую м’язи, поступово стаю сміливою…
не шкодую про затемнення сонць, в яких ти брала мене заживО…
хочу, щоб птаха твоєї душі розправила над небокраєм широкі крила!
хочу, щоб ти кохала, як вперше, хочу, щоб ти відчайдушно любила!
ти кажеш мені, звіряючи по рубіновому годиннику мої перемоги та брунатні втрати:
—Місце генія на цій колоритній землі завжди залишатиметься вакантним...)
і слава Богу, що ми думаємо так— не, як ті хто не хоче тягти свої заіржавілі баржі,
в цьому світі усі для когось завжди— титанічні важелі...
давай… уже іти до дев’ятого перенавантаження!
ті, що минули—лиш перші розмиті враження,
під образам небесного сузір’я… із запахом скошеної трави і магічного зілля,
де воювали люди, де блукали довірливі звірі…
твої очі, кольору блакитного підсніжника, жінко серпневих контрастів, нехай не плачуть…
знай, я це відчую серцем, я це крізь рядок твоїх розкинутих рун побачу…
хай там хтось і звинувачує у різному світобаченні
але я тобі кажу, як ти мені колись у іншому вимірі:
—Не смій, Квітко! Не плач мені!!!
…коли—дурною рабою, коли—горлицею вдячною…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію