ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Кінь Кортеса
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кінь Кортеса
В далеких джунглях Гватемали,
У хитрім плетиві ліан
Яскрава пташка проспівала
Стару легенду. Не обман,
Як іноді таке буває:
Хтось щось придумав і гайда,
Вже казка між людей гуляє,
Неначе справжня вигляда.
А це історія, що стала
Легендою із тих часів,
Коли ще майя проживали
Серед оцих густих лісів.
Міста ще джунглям опирались,
Життя ще вирувало в них.
Але іспанці уже взялись
Схилити велич цю до ніг.
Вже між руїн Теночтітлану
Ацтекська слава полягла,
А у Кортеса в його планах
Уже і ця земля була.
Він рушив джунглями на південь,
Скоряючи цей дивний край,
Йому несучи смерть і біди
Й заграви аж за небокрай.
Простуючи в Петен, говорять
Він завернув у Тайясаль.
Його правитель у ту пору,
Пізнавши вже іспанську сталь,
Погодивсь визнавати владу
Над ним іспанських королів,
Кортесові у ноги падав
І злата-срібла не жалів.
Прийнявши клятви від Канека,
Спочивши на чужих хлібах,
Кортес продовжив шлях нелегкий
По тих неходжених лісах.
Та залишив у Тайясалі
Коня старого вже свого,
Бо з ним возитися надалі
Не мав бажання. І того
Місцеві мешканці за бога
Собі нового узяли,
Забувши всіх, яким до того
Пожертви без кінця несли.
Бо кінь у тих краях, як диво
Був за далеких тих часів.
Боялись майя його гніву
Ще більше, ніж старих богів.
Отож несли копал і бальче
Аби задобрити його,
Не знаючи того, одначе,
Що кінь не спожива того.
Що він води і сіна хоче,
Тому так жалібно ірже,
Бо голод сили йому точить,
Лишилось не багато вже.
Що мало статись – те і сталось:
Кінь-таки здох. І дикуни
Із того так перелякались,
Що вже із золота вони
Його поставили подобу
В своєму храмі. День по дні
Несли дари, вели худобу
Аби утишить його гнів.
Богів і королів забувши,
Молились щиро дикуни,
Коневі-богу свої душі
Несли без сумнівів вони.
Коли ж іспанці знов з’явились,
Під міста мури підійшли
І штурмувати заходились.
Жерці в останню мить змогли
З конем прорватися із міста
І в озері його сховать.
Окрім жерців самих те місце
Ніхто не має права знать.
Десь він лежить на дні і нині,
Давно вже й мулом занесло.
Можливо, вигадка пташина,
А, може, й справді так було?
У хитрім плетиві ліан
Яскрава пташка проспівала
Стару легенду. Не обман,
Як іноді таке буває:
Хтось щось придумав і гайда,
Вже казка між людей гуляє,
Неначе справжня вигляда.
А це історія, що стала
Легендою із тих часів,
Коли ще майя проживали
Серед оцих густих лісів.
Міста ще джунглям опирались,
Життя ще вирувало в них.
Але іспанці уже взялись
Схилити велич цю до ніг.
Вже між руїн Теночтітлану
Ацтекська слава полягла,
А у Кортеса в його планах
Уже і ця земля була.
Він рушив джунглями на південь,
Скоряючи цей дивний край,
Йому несучи смерть і біди
Й заграви аж за небокрай.
Простуючи в Петен, говорять
Він завернув у Тайясаль.
Його правитель у ту пору,
Пізнавши вже іспанську сталь,
Погодивсь визнавати владу
Над ним іспанських королів,
Кортесові у ноги падав
І злата-срібла не жалів.
Прийнявши клятви від Канека,
Спочивши на чужих хлібах,
Кортес продовжив шлях нелегкий
По тих неходжених лісах.
Та залишив у Тайясалі
Коня старого вже свого,
Бо з ним возитися надалі
Не мав бажання. І того
Місцеві мешканці за бога
Собі нового узяли,
Забувши всіх, яким до того
Пожертви без кінця несли.
Бо кінь у тих краях, як диво
Був за далеких тих часів.
Боялись майя його гніву
Ще більше, ніж старих богів.
Отож несли копал і бальче
Аби задобрити його,
Не знаючи того, одначе,
Що кінь не спожива того.
Що він води і сіна хоче,
Тому так жалібно ірже,
Бо голод сили йому точить,
Лишилось не багато вже.
Що мало статись – те і сталось:
Кінь-таки здох. І дикуни
Із того так перелякались,
Що вже із золота вони
Його поставили подобу
В своєму храмі. День по дні
Несли дари, вели худобу
Аби утишить його гнів.
Богів і королів забувши,
Молились щиро дикуни,
Коневі-богу свої душі
Несли без сумнівів вони.
Коли ж іспанці знов з’явились,
Під міста мури підійшли
І штурмувати заходились.
Жерці в останню мить змогли
З конем прорватися із міста
І в озері його сховать.
Окрім жерців самих те місце
Ніхто не має права знать.
Десь він лежить на дні і нині,
Давно вже й мулом занесло.
Можливо, вигадка пташина,
А, може, й справді так було?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію