В далеких джунглях Гватемали,
У хитрім плетиві ліан
Яскрава пташка проспівала
Стару легенду. Не обман,
Як іноді таке буває:
Хтось щось придумав і гайда,
Вже казка між людей гуляє,
Неначе справжня вигляда.
А це історія, що стала
Легендою із тих часів,
Коли ще майя проживали
Серед оцих густих лісів.
Міста ще джунглям опирались,
Життя ще вирувало в них.
Але іспанці уже взялись
Схилити велич цю до ніг.
Вже між руїн Теночтітлану
Ацтекська слава полягла,
А у Кортеса в його планах
Уже і ця земля була.
Він рушив джунглями на південь,
Скоряючи цей дивний край,
Йому несучи смерть і біди
Й заграви аж за небокрай.
Простуючи в Петен, говорять
Він завернув у Тайясаль.
Його правитель у ту пору,
Пізнавши вже іспанську сталь,
Погодивсь визнавати владу
Над ним іспанських королів,
Кортесові у ноги падав
І злата-срібла не жалів.
Прийнявши клятви від Канека,
Спочивши на чужих хлібах,
Кортес продовжив шлях нелегкий
По тих неходжених лісах.
Та залишив у Тайясалі
Коня старого вже свого,
Бо з ним возитися надалі
Не мав бажання. І того
Місцеві мешканці за бога
Собі нового узяли,
Забувши всіх, яким до того
Пожертви без кінця несли.
Бо кінь у тих краях, як диво
Був за далеких тих часів.
Боялись майя його гніву
Ще більше, ніж старих богів.
Отож несли копал і бальче
Аби задобрити його,
Не знаючи того, одначе,
Що кінь не спожива того.
Що він води і сіна хоче,
Тому так жалібно ірже,
Бо голод сили йому точить,
Лишилось не багато вже.
Що мало статись – те і сталось:
Кінь-таки здох. І дикуни
Із того так перелякались,
Що вже із золота вони
Його поставили подобу
В своєму храмі. День по дні
Несли дари, вели худобу
Аби утишить його гнів.
Богів і королів забувши,
Молились щиро дикуни,
Коневі-богу свої душі
Несли без сумнівів вони.
Коли ж іспанці знов з’явились,
Під міста мури підійшли
І штурмувати заходились.
Жерці в останню мить змогли
З конем прорватися із міста
І в озері його сховать.
Окрім жерців самих те місце
Ніхто не має права знать.
Десь він лежить на дні і нині,
Давно вже й мулом занесло.
Можливо, вигадка пташина,
А, може, й справді так було?