Точка неповернення уже на своєму місці
Її початок за рогом наступної вулиці
Під однією з розпечених підошов
Перехожого, що розгублено роззирається
У вчорашньому місті з його роздвоєною напругою
Поділеною навпіл між лініями електропередач
І змінними настроями розпечених асфальтів
Що очікують свіжості дощу, як і нових ніг
На свої надміру перегріті поверхні
Із обмотаного темно-сірими бинтами неба
Поміж далеко заблукалими колесами автобуса.

У зопрілому повітрі, яке виступає краплями
Чи то води, чи то дешевого алкоголю
Котрі стікаються по каналам зморшок
У одну-єдину точку на лобі
На чиємусь розчервонілому як вишня обличчі
Яке через це стає подібним до
Дорожної павутини величезного мегаполісу
Що стоїть на нерівностях і пагорбах
Між якими просочується ріка
Наповнена напіввисохлими дощами
І їй уже ніколи не впасти на землю
Щоб стати частинкою вселенського моря
Так як і незграбній комасі уже не вибратися
З під чиєїсь безжалісної підошви
Що своєю поверхнею, втопленою у драглистий асфальт
Закрила від неї половину сонця.

Інша половина сонячного диска
Причаїлася за виструнченою багатоповерхівкою
За чомусь пошарпаними дверима
З яких так і хочеться виповзти
Сонною мухою на четвереньках
Аби лиш не зачепити ненароком своє
Вибілене білим піджаком плече
Їхніми брудними понищеними одвірками
Щоб це не завадило тріумфально проникнути
До самого серця міста через його потаємні щілини
В порепаній штукатурці старих будівель
Подібно до чудернацької кафкіанської комахи
Із далекої провінційної глибинки
Яка нетерпляче очікує свого перетворення
Аби тільки більше ніколи не бути такою
Якою ми бачили її колись.