ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про кобзу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про кобзу
Найбільше, що хотілось з малого ще Миколі,
То працювати з татом на батьківському полі.
Ранесенько вставати, поки трава з росою,
Іти слідом за татом, махаючи косою,
Чи плуга направляти, як вже набрався сили…
Але, напевно, доля по іншому рішила.
Прийшла орда татарська ясир собі збирати,
Батьків його убили, спалили йому хату.
Він сам від людоловів голоблею відбився,
Що трапила під руку та й в лісі схоронився.
Не до роботи в полі, коли така наруга,
Подавсь козакувати він на Великім Лугу.
Ходив в походи з ко́шем проти татар і ляхів,
В бою не знав пощади, як і не відав страху.
Доводилось й за море ходити проти турка,
Давалася не просто козацькая наука.
Вбивав, бо ж треба було проклятих убивати,
Що рідну Україну взялися грабувати.
Бувало, лізли скопом з усіх боків до неї.
Не розлучавсь Микола із шаблею своєю.
Та не жалівсь на теє. Така вже склалась доля.
Але ночами мріяв пройтися з плугом в полі,
Узяти косу в руки та по росі пройтися.
Але зірки на небі по іншому зійшлися.
Якось на Січ примчала із поля вістка знову,
Що йде орда із Криму, що йде орда здорова.
Знов запалають хати, і знову кров проллється,
Якщо по Україні ота орда пройдеться.
Помчалися козаки орду ту зупинити.
Як соколи упали та стали суд вершити.
І голови ворожі в густі летіли трави.
Та падали й козаки також у тій виправі.
Микола люто бився, метаючись по полю
І голови татарські летіли в трави голі.
Про себе і не думав, хотів побільше вбити,
Аби від людоловства орду ту відучити.
Незчувся, як татарин шаблюкою ударив,
Черкнуло гостре лезо йому по о́чах карих.
І світ померк для нього. Він із коня звалився.
Можливо, саме тому живим і залишився.
Орда в бою зім’яла слабку козацьку силу.
Кого кіньми стоптала, кого взяла ясиром.
Поранених і вбитих залишили у полі.
Вже вороння кружляло, чекаючи, навколо.
Орда помчала далі, а вороння спустилось
Та і бенкетувати на полі заходилось.
Прийшов козак до тями, як чорний ворон клятий
Дістався і до нього та й очі став клювати.
Із темряви і болю лиш звуки долітали,
Але вони нічого йому не підказали.
Куди іти? Де прірва попід ногами стане?
У відчаї Микола забувся геть про рани.
Тож навмання подався, ступаючи обачно.
А вороння нахабне лише косилось лячно.
Почув десь поряд стогін, на хвилю зупинився.
«Чи хтось живий? - спитався, - Коли козак – озвися!»
Озвався козаченько, зрадів ураз Микола,
Бо ж думав що лишився одним-один у полі.
Хоч і біда з ногою, ходити сам не може,
Але йому у тому Микола допоможе.
Тут головне, що бачить… Так і пішли обоє,
Перев’язавши рани, дорогою тяжкою.
Один обом за ноги, другий обом за очі…
Аби лише татарин зненацька не наскочив.
Бог милував. Нарешті курган у полі вздріли,
Козацькая сторожа дороги сторожила.
Із ними і до Січі, в кінці кінців дістались.
Дістатися дістались, але там не зостались.
Куди таким калічним уже козакувати?
Хіба що в Трахтемирів, щоб віку доживати.
Та, поки їхні рани потроху заживали,
Вони між козаченьків сиділи, нудьгували.
Заглянув до Миколи якось знайомий майстер,
Спитав: « А чим, Миколо, надумався зайнятись?
У тебе ж гарний голос. Ти ж так пісні співаєш.
А інструмента свого для співу ти не маєш?»
«Звідкіль би він узявся? Я ж козакую, брате.
Чи ж я на Січ приперся аби пісні співати?»
«То так…Було…А нині? Тобі би кобзу в руки!..»
«Та ж грати я не можу!» «То не складна наука.
Ось я собі зварганив такого інструмента,
Та, щоб пісні співати не виберу момента.
Бери, тобі, козаче, ця кобза більш потрібна…»
Торкнув по струнах й звуки розсипалися срібно.
«Що ж, дякую за кобзу. А що співати маю?
Я ж ні одної пісні кобзарської не знаю».
« А що душа говорить, то і співай, козаче.
Ти ж за життя багато чого на світі бачив:
Неправду і неволю, гірку народну долю.
От і співай та душу свою пускай на волю.
Знайди собі дитину, нещасну сиротину.
Вона очима буде, у світ тебе вестиме».
Отак і став Микола з тих пір кобзарювати,
Ходив собі по селах аби пісні співати.
Водив його хлопчина, показував дорогу.
Обоє й годувались і одягались з того.
Співав Микола гарно аж сльози виступали
Та відчував, що, наче, чогось не вистачало.
І людям, наче,гарно, сміються вслід і плачуть,
А він терзає душу у сумнівах, одначе.
Якось в селі одному дідусь уже старенький,
Коли всі розійшлися, промовив коротенько:
«Що ж, чоловіче добрий,чудово ти співаєш
Та у твоєї кобзи чогось душі немає».
Сказав та і почовгав дорогою своєю.
І залишив Миколу із думкою тією.
Відтоді став Микола до кобзи дослухатись,
Чи ж її душа буде на пісню озиватись.
Та грає, наче, кобза і непогано грає,
Але душі своєї чомусь не розкриває…
А якось в чистім полі орда Миколу стріла,
Не встиг хлопчина й крикнуть, як стріли полетіли.
Хлопчина увернувся та у ярок скотився,
Микола ж сам над яром, як палець залишився.
І вп’ялися у тіло його ординські стріли
Й душа його зірвалась й на небо полетіла.
Звільнилася, нарешті з обтяжливої плоті,
Від горя і нещастя, від воєн і роботи.
Летить душа козача перед ворота раю.
Тут ангели з чортами її уже стрічають.
Кому ж вона прийдеться, куди вона потрапить?
Чорти взялися перші, поперли із нахрапом:
«Ми заберем у пекло її на вічні муки,
Бо ж, подивіться, в нього в крові і досі руки.
Він шаблею своєю убив багато люду,
Пролив він ріки крові і море сліз повсюди.
Тож місце їй у пеклі. Тут нічого й гадати!»
Та ангели говорять: «Ні, нечисте проклята!
Не лив він кров і сльози ніколи у невинних,
А лише тих, що лізли з розбоєм в Україну.
Рубав в бою їх чесно, не підлістю й обманом.
Тому не роззявляйте свої пащеки марно.
Такому місце в раї…» Аж тут душа озвалась:
«Душа козацька вільна, ніколи не схилялась.
Не хочу я ні пекла, не хочу я ні раю.
Нехай душа козацька у кобзі спочиває.
У ній вона безсмертна. На струнах лиш заграти
Й душа моя щоразу в ній буде оживати».
То працювати з татом на батьківському полі.
Ранесенько вставати, поки трава з росою,
Іти слідом за татом, махаючи косою,
Чи плуга направляти, як вже набрався сили…
Але, напевно, доля по іншому рішила.
Прийшла орда татарська ясир собі збирати,
Батьків його убили, спалили йому хату.
Він сам від людоловів голоблею відбився,
Що трапила під руку та й в лісі схоронився.
Не до роботи в полі, коли така наруга,
Подавсь козакувати він на Великім Лугу.
Ходив в походи з ко́шем проти татар і ляхів,
В бою не знав пощади, як і не відав страху.
Доводилось й за море ходити проти турка,
Давалася не просто козацькая наука.
Вбивав, бо ж треба було проклятих убивати,
Що рідну Україну взялися грабувати.
Бувало, лізли скопом з усіх боків до неї.
Не розлучавсь Микола із шаблею своєю.
Та не жалівсь на теє. Така вже склалась доля.
Але ночами мріяв пройтися з плугом в полі,
Узяти косу в руки та по росі пройтися.
Але зірки на небі по іншому зійшлися.
Якось на Січ примчала із поля вістка знову,
Що йде орда із Криму, що йде орда здорова.
Знов запалають хати, і знову кров проллється,
Якщо по Україні ота орда пройдеться.
Помчалися козаки орду ту зупинити.
Як соколи упали та стали суд вершити.
І голови ворожі в густі летіли трави.
Та падали й козаки також у тій виправі.
Микола люто бився, метаючись по полю
І голови татарські летіли в трави голі.
Про себе і не думав, хотів побільше вбити,
Аби від людоловства орду ту відучити.
Незчувся, як татарин шаблюкою ударив,
Черкнуло гостре лезо йому по о́чах карих.
І світ померк для нього. Він із коня звалився.
Можливо, саме тому живим і залишився.
Орда в бою зім’яла слабку козацьку силу.
Кого кіньми стоптала, кого взяла ясиром.
Поранених і вбитих залишили у полі.
Вже вороння кружляло, чекаючи, навколо.
Орда помчала далі, а вороння спустилось
Та і бенкетувати на полі заходилось.
Прийшов козак до тями, як чорний ворон клятий
Дістався і до нього та й очі став клювати.
Із темряви і болю лиш звуки долітали,
Але вони нічого йому не підказали.
Куди іти? Де прірва попід ногами стане?
У відчаї Микола забувся геть про рани.
Тож навмання подався, ступаючи обачно.
А вороння нахабне лише косилось лячно.
Почув десь поряд стогін, на хвилю зупинився.
«Чи хтось живий? - спитався, - Коли козак – озвися!»
Озвався козаченько, зрадів ураз Микола,
Бо ж думав що лишився одним-один у полі.
Хоч і біда з ногою, ходити сам не може,
Але йому у тому Микола допоможе.
Тут головне, що бачить… Так і пішли обоє,
Перев’язавши рани, дорогою тяжкою.
Один обом за ноги, другий обом за очі…
Аби лише татарин зненацька не наскочив.
Бог милував. Нарешті курган у полі вздріли,
Козацькая сторожа дороги сторожила.
Із ними і до Січі, в кінці кінців дістались.
Дістатися дістались, але там не зостались.
Куди таким калічним уже козакувати?
Хіба що в Трахтемирів, щоб віку доживати.
Та, поки їхні рани потроху заживали,
Вони між козаченьків сиділи, нудьгували.
Заглянув до Миколи якось знайомий майстер,
Спитав: « А чим, Миколо, надумався зайнятись?
У тебе ж гарний голос. Ти ж так пісні співаєш.
А інструмента свого для співу ти не маєш?»
«Звідкіль би він узявся? Я ж козакую, брате.
Чи ж я на Січ приперся аби пісні співати?»
«То так…Було…А нині? Тобі би кобзу в руки!..»
«Та ж грати я не можу!» «То не складна наука.
Ось я собі зварганив такого інструмента,
Та, щоб пісні співати не виберу момента.
Бери, тобі, козаче, ця кобза більш потрібна…»
Торкнув по струнах й звуки розсипалися срібно.
«Що ж, дякую за кобзу. А що співати маю?
Я ж ні одної пісні кобзарської не знаю».
« А що душа говорить, то і співай, козаче.
Ти ж за життя багато чого на світі бачив:
Неправду і неволю, гірку народну долю.
От і співай та душу свою пускай на волю.
Знайди собі дитину, нещасну сиротину.
Вона очима буде, у світ тебе вестиме».
Отак і став Микола з тих пір кобзарювати,
Ходив собі по селах аби пісні співати.
Водив його хлопчина, показував дорогу.
Обоє й годувались і одягались з того.
Співав Микола гарно аж сльози виступали
Та відчував, що, наче, чогось не вистачало.
І людям, наче,гарно, сміються вслід і плачуть,
А він терзає душу у сумнівах, одначе.
Якось в селі одному дідусь уже старенький,
Коли всі розійшлися, промовив коротенько:
«Що ж, чоловіче добрий,чудово ти співаєш
Та у твоєї кобзи чогось душі немає».
Сказав та і почовгав дорогою своєю.
І залишив Миколу із думкою тією.
Відтоді став Микола до кобзи дослухатись,
Чи ж її душа буде на пісню озиватись.
Та грає, наче, кобза і непогано грає,
Але душі своєї чомусь не розкриває…
А якось в чистім полі орда Миколу стріла,
Не встиг хлопчина й крикнуть, як стріли полетіли.
Хлопчина увернувся та у ярок скотився,
Микола ж сам над яром, як палець залишився.
І вп’ялися у тіло його ординські стріли
Й душа його зірвалась й на небо полетіла.
Звільнилася, нарешті з обтяжливої плоті,
Від горя і нещастя, від воєн і роботи.
Летить душа козача перед ворота раю.
Тут ангели з чортами її уже стрічають.
Кому ж вона прийдеться, куди вона потрапить?
Чорти взялися перші, поперли із нахрапом:
«Ми заберем у пекло її на вічні муки,
Бо ж, подивіться, в нього в крові і досі руки.
Він шаблею своєю убив багато люду,
Пролив він ріки крові і море сліз повсюди.
Тож місце їй у пеклі. Тут нічого й гадати!»
Та ангели говорять: «Ні, нечисте проклята!
Не лив він кров і сльози ніколи у невинних,
А лише тих, що лізли з розбоєм в Україну.
Рубав в бою їх чесно, не підлістю й обманом.
Тому не роззявляйте свої пащеки марно.
Такому місце в раї…» Аж тут душа озвалась:
«Душа козацька вільна, ніколи не схилялась.
Не хочу я ні пекла, не хочу я ні раю.
Нехай душа козацька у кобзі спочиває.
У ній вона безсмертна. На струнах лиш заграти
Й душа моя щоразу в ній буде оживати».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію