Найбільше, що хотілось з малого ще Миколі,
То працювати з татом на батьківському полі.
Ранесенько вставати, поки трава з росою,
Іти слідом за татом, махаючи косою,
Чи плуга направляти, як вже набрався сили…
Але, напевно, доля по іншому рішила.
Прийшла орда татарська ясир собі збирати,
Батьків його убили, спалили йому хату.
Він сам від людоловів голоблею відбився,
Що трапила під руку та й в лісі схоронився.
Не до роботи в полі, коли така наруга,
Подавсь козакувати він на Великім Лугу.
Ходив в походи з ко́шем проти татар і ляхів,
В бою не знав пощади, як і не відав страху.
Доводилось й за море ходити проти турка,
Давалася не просто козацькая наука.
Вбивав, бо ж треба було проклятих убивати,
Що рідну Україну взялися грабувати.
Бувало, лізли скопом з усіх боків до неї.
Не розлучавсь Микола із шаблею своєю.
Та не жалівсь на теє. Така вже склалась доля.
Але ночами мріяв пройтися з плугом в полі,
Узяти косу в руки та по росі пройтися.
Але зірки на небі по іншому зійшлися.
Якось на Січ примчала із поля вістка знову,
Що йде орда із Криму, що йде орда здорова.
Знов запалають хати, і знову кров проллється,
Якщо по Україні ота орда пройдеться.
Помчалися козаки орду ту зупинити.
Як соколи упали та стали суд вершити.
І голови ворожі в густі летіли трави.
Та падали й козаки також у тій виправі.
Микола люто бився, метаючись по полю
І голови татарські летіли в трави голі.
Про себе і не думав, хотів побільше вбити,
Аби від людоловства орду ту відучити.
Незчувся, як татарин шаблюкою ударив,
Черкнуло гостре лезо йому по о́чах карих.
І світ померк для нього. Він із коня звалився.
Можливо, саме тому живим і залишився.
Орда в бою зім’яла слабку козацьку силу.
Кого кіньми стоптала, кого взяла ясиром.
Поранених і вбитих залишили у полі.
Вже вороння кружляло, чекаючи, навколо.
Орда помчала далі, а вороння спустилось
Та і бенкетувати на полі заходилось.
Прийшов козак до тями, як чорний ворон клятий
Дістався і до нього та й очі став клювати.
Із темряви і болю лиш звуки долітали,
Але вони нічого йому не підказали.
Куди іти? Де прірва попід ногами стане?
У відчаї Микола забувся геть про рани.
Тож навмання подався, ступаючи обачно.
А вороння нахабне лише косилось лячно.
Почув десь поряд стогін, на хвилю зупинився.
«Чи хтось живий? - спитався, - Коли козак – озвися!»
Озвався козаченько, зрадів ураз Микола,
Бо ж думав що лишився одним-один у полі.
Хоч і біда з ногою, ходити сам не може,
Але йому у тому Микола допоможе.
Тут головне, що бачить… Так і пішли обоє,
Перев’язавши рани, дорогою тяжкою.
Один обом за ноги, другий обом за очі…
Аби лише татарин зненацька не наскочив.
Бог милував. Нарешті курган у полі вздріли,
Козацькая сторожа дороги сторожила.
Із ними і до Січі, в кінці кінців дістались.
Дістатися дістались, але там не зостались.
Куди таким калічним уже козакувати?
Хіба що в Трахтемирів, щоб віку доживати.
Та, поки їхні рани потроху заживали,
Вони між козаченьків сиділи, нудьгували.
Заглянув до Миколи якось знайомий майстер,
Спитав: « А чим, Миколо, надумався зайнятись?
У тебе ж гарний голос. Ти ж так пісні співаєш.
А інструмента свого для співу ти не маєш?»
«Звідкіль би він узявся? Я ж козакую, брате.
Чи ж я на Січ приперся аби пісні співати?»
«То так…Було…А нині? Тобі би кобзу в руки!..»
«Та ж грати я не можу!» «То не складна наука.
Ось я собі зварганив такого інструмента,
Та, щоб пісні співати не виберу момента.
Бери, тобі, козаче, ця кобза більш потрібна…»
Торкнув по струнах й звуки розсипалися срібно.
«Що ж, дякую за кобзу. А що співати маю?
Я ж ні одної пісні кобзарської не знаю».
« А що душа говорить, то і співай, козаче.
Ти ж за життя багато чого на світі бачив:
Неправду і неволю, гірку народну долю.
От і співай та душу свою пускай на волю.
Знайди собі дитину, нещасну сиротину.
Вона очима буде, у світ тебе вестиме».
Отак і став Микола з тих пір кобзарювати,
Ходив собі по селах аби пісні співати.
Водив його хлопчина, показував дорогу.
Обоє й годувались і одягались з того.
Співав Микола гарно аж сльози виступали
Та відчував, що, наче, чогось не вистачало.
І людям, наче,гарно, сміються вслід і плачуть,
А він терзає душу у сумнівах, одначе.
Якось в селі одному дідусь уже старенький,
Коли всі розійшлися, промовив коротенько:
«Що ж, чоловіче добрий,чудово ти співаєш
Та у твоєї кобзи чогось душі немає».
Сказав та і почовгав дорогою своєю.
І залишив Миколу із думкою тією.
Відтоді став Микола до кобзи дослухатись,
Чи ж її душа буде на пісню озиватись.
Та грає, наче, кобза і непогано грає,
Але душі своєї чомусь не розкриває…
А якось в чистім полі орда Миколу стріла,
Не встиг хлопчина й крикнуть, як стріли полетіли.
Хлопчина увернувся та у ярок скотився,
Микола ж сам над яром, як палець залишився.
І вп’ялися у тіло його ординські стріли
Й душа його зірвалась й на небо полетіла.
Звільнилася, нарешті з обтяжливої плоті,
Від горя і нещастя, від воєн і роботи.
Летить душа козача перед ворота раю.
Тут ангели з чортами її уже стрічають.
Кому ж вона прийдеться, куди вона потрапить?
Чорти взялися перші, поперли із нахрапом:
«Ми заберем у пекло її на вічні муки,
Бо ж, подивіться, в нього в крові і досі руки.
Він шаблею своєю убив багато люду,
Пролив він ріки крові і море сліз повсюди.
Тож місце їй у пеклі. Тут нічого й гадати!»
Та ангели говорять: «Ні, нечисте проклята!
Не лив він кров і сльози ніколи у невинних,
А лише тих, що лізли з розбоєм в Україну.
Рубав в бою їх чесно, не підлістю й обманом.
Тому не роззявляйте свої пащеки марно.
Такому місце в раї…» Аж тут душа озвалась:
«Душа козацька вільна, ніколи не схилялась.
Не хочу я ні пекла, не хочу я ні раю.
Нехай душа козацька у кобзі спочиває.
У ній вона безсмертна. На струнах лиш заграти
Й душа моя щоразу в ній буде оживати».