Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.13
23:01
Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
2026.09.13
22:17
при цім гармидері сучаснім
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
2026.09.13
19:43
Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
2026.09.13
19:22
Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
2026.09.13
19:01
У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
2026.09.13
17:23
Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
2026.09.13
13:39
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
2026.09.13
07:47
Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
2026.09.13
06:46
У природному парку в Японії
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
2026.09.13
06:31
Минають безрадісно роки,
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
2026.09.12
21:46
переконай себе у тім
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
2026.09.12
21:04
Рука ще пестить Фаберже,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
2026.09.12
21:01
Понеділок. Час до школи
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
2026.09.12
13:06
До давніх каменів я припадаю
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про модрину
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про модрину
Читає мама казочку на ніч
Своєму сину. Книжечку дістала
Про глухаря, якому усе мало.
Луна в кімнаті її тиха річ:
- Скида береза листя золоте
Та губить го́лки золоті модрина.
Осіння пізня надійшла година,
Холодний вітер листячко мете…
Але синок зненацька запитав:
- А що воно таке - ота модрина?
- То дерево таке велике, сину.
- Немов береза? – голову підняв,-
Але при чому тут тоді голки?
Голки ж лише сосна й ялина мають?
Та й на зиму вони не опадають.
Якесь незвичне дерево-таки.
- Так, справді, синку, не просте воно.
І голки має, й на зиму скидає.
Але на то причини свої має.
Говорять люди – то було давно. –
Відклала свою книжечку убік
Та й стала про модрину говорити:
- Було то, кажуть, ще тоді на світі,
Коли рокам був ще короткий лік.
Тоді дерева говорити вміли
Й тваринну мову кожен розумів.
От красень-кедр в одному лісі жив,
Стрункий, високий, гордий, повний сили.
У роздумах стояв він мовчазний,
Якщо і говорив, то зовсім мало.
За що дерева диваком вважали.
А поряд на галявині отій
Зросла модрина – писана краса.
Її за ту красу усі хвалили,
Усякі компліменти говорили,
Мовляв, немає кращої в лісах.
Вона й сама повірила у то.
«Ах, я красуня справжня» - говорила.
Собі зелену шубку нарядила
З м’якої хвої, що не мав ніхто.
Та все на того кедра позира,
Щоб він на неї теж звернув увагу.
На її гарну на гілках засмагу.
І так очима перед ним і гра.
А він стоїть, немов, не поміча.
Вона уже і сердитися стала,
Його черствим про себе обізвала.
А вже як лісом листопад промчав
Й дерева листя скинули своє
Аби отак аж до весни стояти.
Надумалась модрина здивувати
Ще шубкою, яка у неї є.
А шубка та жовтаво-золота
Була, і справді, дуже-дуже гарна.
Та перед кедром красувалась марно.
Той в її бік дивитися не став.
«Відлюдько! - так подумалося їй,-
Черствий пеньок, що про красу не знає».
На нього зло її аж розпирає.
Вона ж прекрасна в шубці золотій.
І тим щасливим робить світ кругом.
Він від її краси увесь аж сяє.
Нехай той кедр уваги не звертає,
Її всі люблять більше, ніж його.
Бач, красивішу в лісі не знайшли…
Стояла й хизувалася красою.
Аж тут до неї з хащі лісової
Голодні ведмежата підійшли.
Дивилися голодними очима
Й просили їсти жалібно отак.
Модрина розгубилася, однак,
Не знала зовсім, що робити з ними.
Нагодувати малюків? А чим?
Тут кедр мовчки скинув їм горішки,
Щоб малюків нагодувати трішки.
Й тоді модрина, дивлячись за тим,
Як їжу ту хапають ведмежата,
Задумалась: а що з її краси?
Красу не одягнеш ту, не з’їси,
І світ вона не зможе врятувати.
Є щось важливіш, ніж ота краса.
І соромно зробилося модрині.
Чим ведмежатам помогти їй нині?
Замерзнуть, пропадуть одні в лісах.
«Коли одні бідують, то другі
Чи ж мають право в золоті купатись?
Порядними чи ж зможуть залишатись?-
Металась думка поміж берегів
Добра і зла. - Чи мають поділитись,
Нужденним дати часточку свого,
Не ради слави, просто для того́,
Щоб від гордині власної зціли́тись».
І тоді шубу скинула вона,
Ту золоту, якою хизувалась,
Щоб ведмежата нею укривались
Й зима морозна була не страшна.
З тих пір модрина і взялась скидати
На зиму хвою. Не як хвойні всі,
Які і взимку в тій своїй красі…
Можливо, й нам той досвід перейняти?
Своєму сину. Книжечку дістала
Про глухаря, якому усе мало.
Луна в кімнаті її тиха річ:
- Скида береза листя золоте
Та губить го́лки золоті модрина.
Осіння пізня надійшла година,
Холодний вітер листячко мете…
Але синок зненацька запитав:
- А що воно таке - ота модрина?
- То дерево таке велике, сину.
- Немов береза? – голову підняв,-
Але при чому тут тоді голки?
Голки ж лише сосна й ялина мають?
Та й на зиму вони не опадають.
Якесь незвичне дерево-таки.
- Так, справді, синку, не просте воно.
І голки має, й на зиму скидає.
Але на то причини свої має.
Говорять люди – то було давно. –
Відклала свою книжечку убік
Та й стала про модрину говорити:
- Було то, кажуть, ще тоді на світі,
Коли рокам був ще короткий лік.
Тоді дерева говорити вміли
Й тваринну мову кожен розумів.
От красень-кедр в одному лісі жив,
Стрункий, високий, гордий, повний сили.
У роздумах стояв він мовчазний,
Якщо і говорив, то зовсім мало.
За що дерева диваком вважали.
А поряд на галявині отій
Зросла модрина – писана краса.
Її за ту красу усі хвалили,
Усякі компліменти говорили,
Мовляв, немає кращої в лісах.
Вона й сама повірила у то.
«Ах, я красуня справжня» - говорила.
Собі зелену шубку нарядила
З м’якої хвої, що не мав ніхто.
Та все на того кедра позира,
Щоб він на неї теж звернув увагу.
На її гарну на гілках засмагу.
І так очима перед ним і гра.
А він стоїть, немов, не поміча.
Вона уже і сердитися стала,
Його черствим про себе обізвала.
А вже як лісом листопад промчав
Й дерева листя скинули своє
Аби отак аж до весни стояти.
Надумалась модрина здивувати
Ще шубкою, яка у неї є.
А шубка та жовтаво-золота
Була, і справді, дуже-дуже гарна.
Та перед кедром красувалась марно.
Той в її бік дивитися не став.
«Відлюдько! - так подумалося їй,-
Черствий пеньок, що про красу не знає».
На нього зло її аж розпирає.
Вона ж прекрасна в шубці золотій.
І тим щасливим робить світ кругом.
Він від її краси увесь аж сяє.
Нехай той кедр уваги не звертає,
Її всі люблять більше, ніж його.
Бач, красивішу в лісі не знайшли…
Стояла й хизувалася красою.
Аж тут до неї з хащі лісової
Голодні ведмежата підійшли.
Дивилися голодними очима
Й просили їсти жалібно отак.
Модрина розгубилася, однак,
Не знала зовсім, що робити з ними.
Нагодувати малюків? А чим?
Тут кедр мовчки скинув їм горішки,
Щоб малюків нагодувати трішки.
Й тоді модрина, дивлячись за тим,
Як їжу ту хапають ведмежата,
Задумалась: а що з її краси?
Красу не одягнеш ту, не з’їси,
І світ вона не зможе врятувати.
Є щось важливіш, ніж ота краса.
І соромно зробилося модрині.
Чим ведмежатам помогти їй нині?
Замерзнуть, пропадуть одні в лісах.
«Коли одні бідують, то другі
Чи ж мають право в золоті купатись?
Порядними чи ж зможуть залишатись?-
Металась думка поміж берегів
Добра і зла. - Чи мають поділитись,
Нужденним дати часточку свого,
Не ради слави, просто для того́,
Щоб від гордині власної зціли́тись».
І тоді шубу скинула вона,
Ту золоту, якою хизувалась,
Щоб ведмежата нею укривались
Й зима морозна була не страшна.
З тих пір модрина і взялась скидати
На зиму хвою. Не як хвойні всі,
Які і взимку в тій своїй красі…
Можливо, й нам той досвід перейняти?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
