Читає мама казочку на ніч
Своєму сину. Книжечку дістала
Про глухаря, якому усе мало.
Луна в кімнаті її тиха річ:
- Скида береза листя золоте
Та губить го́лки золоті модрина.
Осіння пізня надійшла година,
Холодний вітер листячко мете…
Але синок зненацька запитав:
- А що воно таке - ота модрина?
- То дерево таке велике, сину.
- Немов береза? – голову підняв,-
Але при чому тут тоді голки?
Голки ж лише сосна й ялина мають?
Та й на зиму вони не опадають.
Якесь незвичне дерево-таки.
- Так, справді, синку, не просте воно.
І голки має, й на зиму скидає.
Але на то причини свої має.
Говорять люди – то було давно. –
Відклала свою книжечку убік
Та й стала про модрину говорити:
- Було то, кажуть, ще тоді на світі,
Коли рокам був ще короткий лік.
Тоді дерева говорити вміли
Й тваринну мову кожен розумів.
От красень-кедр в одному лісі жив,
Стрункий, високий, гордий, повний сили.
У роздумах стояв він мовчазний,
Якщо і говорив, то зовсім мало.
За що дерева диваком вважали.
А поряд на галявині отій
Зросла модрина – писана краса.
Її за ту красу усі хвалили,
Усякі компліменти говорили,
Мовляв, немає кращої в лісах.
Вона й сама повірила у то.
«Ах, я красуня справжня» - говорила.
Собі зелену шубку нарядила
З м’якої хвої, що не мав ніхто.
Та все на того кедра позира,
Щоб він на неї теж звернув увагу.
На її гарну на гілках засмагу.
І так очима перед ним і гра.
А він стоїть, немов, не поміча.
Вона уже і сердитися стала,
Його черствим про себе обізвала.
А вже як лісом листопад промчав
Й дерева листя скинули своє
Аби отак аж до весни стояти.
Надумалась модрина здивувати
Ще шубкою, яка у неї є.
А шубка та жовтаво-золота
Була, і справді, дуже-дуже гарна.
Та перед кедром красувалась марно.
Той в її бік дивитися не став.
«Відлюдько! - так подумалося їй,-
Черствий пеньок, що про красу не знає».
На нього зло її аж розпирає.
Вона ж прекрасна в шубці золотій.
І тим щасливим робить світ кругом.
Він від її краси увесь аж сяє.
Нехай той кедр уваги не звертає,
Її всі люблять більше, ніж його.
Бач, красивішу в лісі не знайшли…
Стояла й хизувалася красою.
Аж тут до неї з хащі лісової
Голодні ведмежата підійшли.
Дивилися голодними очима
Й просили їсти жалібно отак.
Модрина розгубилася, однак,
Не знала зовсім, що робити з ними.
Нагодувати малюків? А чим?
Тут кедр мовчки скинув їм горішки,
Щоб малюків нагодувати трішки.
Й тоді модрина, дивлячись за тим,
Як їжу ту хапають ведмежата,
Задумалась: а що з її краси?
Красу не одягнеш ту, не з’їси,
І світ вона не зможе врятувати.
Є щось важливіш, ніж ота краса.
І соромно зробилося модрині.
Чим ведмежатам помогти їй нині?
Замерзнуть, пропадуть одні в лісах.
«Коли одні бідують, то другі
Чи ж мають право в золоті купатись?
Порядними чи ж зможуть залишатись?-
Металась думка поміж берегів
Добра і зла. - Чи мають поділитись,
Нужденним дати часточку свого,
Не ради слави, просто для того́,
Щоб від гордині власної зціли́тись».
І тоді шубу скинула вона,
Ту золоту, якою хизувалась,
Щоб ведмежата нею укривались
Й зима морозна була не страшна.
З тих пір модрина і взялась скидати
На зиму хвою. Не як хвойні всі,
Які і взимку в тій своїй красі…
Можливо, й нам той досвід перейняти?