Літо. Парко. Від хмаринок і сліду,
Я по вулиці села свого іду.
Десь від спеки заховатися в тіні
Захотілось урешті-решт мені.
Бачу – лавка у тіні стоїть густій.
І якась бабуся спочива на ній.
Підійшов, здоров’я зразу побажав
Та чи можна поряд сісти запитав.
- Притомився, синку, то сідай, авжеж.
Розкажи звідкіль це та куди ідеш.
От цікава бабця. Я й пожартував,
Що до неї, власне, я і поспішав,
Бо ж у неї хочу взяти інтерв’ю.
Замахала: - Я нічого не даю!
Звідки в мене, я ж на пенсію живу?
Он, хіба що, може, яблучок зірву.
- Що, погано так живеться вам тепер?
- Як сказати?! Доки дід оце не вмер,
Ще жилося. А тепер живу одна
В хаті тільки й співрозмовниця – стіна.
Я не жа́ліюсь. Не думай. Є вода
Та ще хліб. То уже, синку й не біда.
- Що, бабусю, зовсім пенсія мала?
- Ну, не надто влада щедрою була.
Та Бог з ними, із грошима. Час такий
І для інших, для молодших не легкий.
От колись, синочку, то часи були.
Ми по іншому, повір, зовсім жили
І було у нас усього, що хотів…
У бабусі, навіть, голос раптом сів
І якиїсь смуток промайнув в очах.
Обсмикнула стару кофту на плечах
То й зітхнула тяжко-тяжко. А мені
Аж мурашками, неначе, по спині.
Та питаюсь, вже цікавість розбира:
- А я чув зовсім друга було пора.
За роботу мали зовсім копійки?
- Та, то, може,були ледарі які?
Я ж на фермі працювала стільки літ,
Заробляла. Вистачало й на обід,
І вдягнутися і щось іще купить,
Та й на книжку на ощадну відложить.
Знов зітхнула. – Що, багато там було?
Я про книжку. – Ой, було та й загуло.
З дідом думали потроху відложить
« Запорожця » хоч на старості купить.
Та й купили… Бу́ли гроші та й нема.
Та й тепер уже лишилася сама.
Нащо він би мені нині? Тож нехай.
Бог, він знає, чого робить. Колиха
Вітерець легенький листя. Ми сидим,
Про життя-буття про наше гомоним.
- За роботою жалкуєте, мабуть?
- Е, синочку, сил нема. Не хочу й чуть.
Подивися. Де ті ферми – рознесли.
А які ж бо гарні в ті роки були.
Скільки сил уклали, щоб їх збудувать,
Довелося і ночей недосипать.
По копієчці увесь колгосп збирав,
Уважай, від рота кожен відривав.
Але ж зайдеш було, аж душа співа.
І корівці кожній знайдуть слова
А вони, немов цариці всі стоять
Тут і їсти, тут і пити, й вичищать
Усе техніка робила, уважай.
Ще й доїла. Тільки кнопки натискай.
- Не робота, а курорт – пожартував.
- Ти б в чотири ранку кожен день вставав,
То такого би зовсім не говорив.
Я розмову враз на інше перевів:
- А от, кажуть, що платили трудодні
І грошей зовсім на бачили, чи ні?
- Та, було. Я ще робила в « польовій »
І малим ще зовсім був синочок мій.
Він у мене зараз в місті прожива,
На заводі десь працює… Голова!
Геть забула, як його він називав!
Ось недавно навіть в гості заїжджав.
Їздив, може б, і частіше, так бензин
Дорогущий . Він хороший в мене син.
Як приїде – я йому і те, і се.
Він же в місті із базару все несе.
А зарплата не ахти яка у них.
Було б більше, то й мені би допоміг.
Та мені що? Онучата он ростуть,
Скоро уже батька зростом досягнуть.
Їм потрібніш… А про що це я? Ах, так,
Трудодні питаєш? Ну, було. А як
І не бути? Тяжко всім було
Треба було відбудовувать село.
Ну, а де в селі ті гроші було взять?
Тож платили тим, що було. Хочеш знать,
Вистачало тим, хто добре працював.
Тільки ледар труднощів не заробляв.
- А, говорять, паспортів в вас не було,
Не могли ви виїждати за село?
- А чого мені ще й їхати кудись?
Тут із дідом моїм добре обжились,
І корівку, і « хазяйство» завели,
Тож голодними ніколи не були.
Працювали – так. Але нам не звикать.
Щоб у поле – треба з півночі вставать.
Швидко вправишся, за сапку і гайда
Із піснями. Й доки сонечко сіда,
В полі робиш. А дитина десь сама.
Дитсадка в селі, як і тепер, нема.
Хоч пізніше й збудували, та стоїть
Он пустує, ще не встигли розвалить.
- Ну, а як же голод? – То коли було,
Лихоліття те воєнне ледь пройшло…
Змовкла бабця, наче пригадала щось
І сльоза в очах майнула. Чи здалось?
- Батько наші десь в Угорщині лягли
Ну, а мама голод не пережили.
Рятували нас. Не їли. Усе нам
Віддавали. Своїм малим діточкам.
Та й померли. Брат слідом і дві сестри
Із сім’ї нас залишилось лише три,
Тих хто вижили. Ой, синку, й не питай.
Не дай Бог іще такого, так і знай!
- А податки, кажуть,
Сталін з вас збирав,
Що ніхто й дерев фруктових не саджав?
- Й на дерева, на курей і на корів,
На свиней. З усього брали. Сталін ввів
Ці податки, щоб країну піднімать
Треба ж було по війні відбудувать?!
- Ну, а як ви працювали стільки літ,
Уставали кожен день іще засвіт
І тепер така от пенсія мала.
Справедливо? Враз бабуся ожила
- Ні, синочку. Але що його робить?
Я втомилась по інстанціях ходить.
Каже: мало заробляла. От і все.
І законом про ту пенсію трясе.
А її ж ну ні на що не вистача.
Добре, хоч своє « хазяйство » вируча.
Є коза, бо на корівку нема сил,
Є городик. Є що ставити на стіл.
А бува за чимось вийдеш в магазин
Ціни скачуть. Кажуть: дорогий бензин.
Син оце недавно в гості наїжджав,
Про життя нелегке теж розповідав.
Внучка треба далі вчити. А куди?
Гроші треба. А нема. Хоч плач сиди.
Захворіти – не дай Боже – пропадеш
Бо на ліки гроші і не набереш.
А вони там усе б’ються, як дурні.
Часом слухаєш – аж соромно мені.
Ні, щоб людям хоч полегшення зробить,
Їм би все один одному морди бить.
- Ну, а вибори? Піде́те, а чи ні
- Я синочку, не минула ні одні.
- Ну, а голос свій за кого віддасте?
- Ти, синочку, не питай мене про те,
Бо політика для мене – темна ніч.
Як підкажуть добрі люди, звісна річ,
Там і хрестика свого я наведу…
« Що ж, тоді й не нарікайте на біду,
Бо за кого ви свій голос відали,
То при ньому скільки років і жили.
Якщо добре вам жилось оці роки,
Голосуйте так і далі. І поки
Кожен з нас свідомий вибір не зробив,
Нам не вилізти ще довго із боргів,
Нам ще довго жити в бідності оцій
І жалітися на безлад і застій».
Я бабусі того всього не сказав
На прощання ще здоров’я побажав.
Вона кинулась: - Пробач за інтерв’ю.
Я не жадібна. Як є – то все даю.
А ти ж бачиш – зовсім су́тужно. Нема.
Я всміхнувся і сказав в отвіт – дарма!
Вже про жарт свій недолугий і забув,
Навіть, сором з того на душі відчув.
Та й пішов додому в роздумах тяжких
Про Вкраїну, свою долю та про тих,
Кому ми своє довірим майбуття.
І яке для себе виберем життя.