у червоних вітрилах все більше та більше тривог
усе менше надій поривань — безголоса печаль
володіє і тим капітаном й вітрильником тим
що на хвилях свинцево-холодних нікуди не рушить
скам’яніла Ассоль сушить рибу й готує рагу
їй давно вже не двадцять у неї фарбовані коси
шкіра надто завітрена й вицвілий колір очей
Грей спивається — сіра буденність приречено душить
ніби тиха ця гавань але все насправді не так
все інакше мальовані ранки холодні й нещирі
монолог затягнувся у кожного тільки своє
їхня здатність ужитися знищує діалоги
і червоні вітрила стають антисимволом віри
у щасливі закінчення надто великих багать —
тільки попіл та сажа та діти не завжди доречні
час-крадій незрівнянний відомий майстерністю кат

щовесни їм народжує кицька кількох кошенят
і вони їх щоразу до моря несуть незворушно
у пориві єдинім — незгоди долаючи тут
опускаючи в воду і руки і серце і душу
стане клопотів менше життя забирає життя
їх хвилини все більше вартують не більше сміття
і неясно чому ті ж хвилини колись бездоганним
самоцвітом їм бачились — що відбулося чому?

наступає зима застигають моря й океани
замерзає життя на планеті заганяючи в кут
теплокровних однак охололих із глини чи піни
двох людей чи не двох а мільйони мільярди людей
у Ассоль щозими остогидла хронічна ангіна
Грей застуджені ноги лікує гарячим вином
багрянисті вітрила собі майорять на морозі
б’ють о щоглу волають згорьовано про щось своє

а приречені на умирання багать не ворушать
розминають зубами тарань наминають рагу
їм свого вистачає бо й кішку пильнують не дуже
сипле попелом час засипаючи очі й уми
аж допоки на схилі залишаться кокони сірі
безголоса печаль їх загорне в червоне шмаття
і опустить у море — ні серця ні рук ні душі
тихий хлип безучасного моря ніяких контекстів
і залишиться світ як стояв і вітрильник і тексти
лиш сліпих кошенят буде довго вчуватися спів

кожен жив як хотів умирав у призначений спосіб
неживим добігаючи час на холодній землі

а над морем стояла Ассоль вітер рвав їй волосся
а у морі її Капітан розвертав кораблі