Онук приїхав в гості до бабусі.
Була з ним мама лиш на вихідні,
Сказала: « У суботу повернуся!»
І от вони залишились одні.
Бабусі в радість, бігає навколо.
Не знає, де онука посадить,
Нагодувати чим – бо ж воно кволе,
Голодне, мабуть, в місті тім сидить?!
Сергійкові ж усе навкруг цікаво.
Він у селі ні разу ще не був.
Йому б у ліс, на річку, на заплаву,
Щоб все побачив і усе відчув.
Бабусі ж, звісно, від того морока –
Одного як же можна відпустить…
Кидає все і диба слідом, поки
Онукові захочеться спочить.
А той готовий бігати до ночі,
Аби усе побачити, як слід.
І там пройти, і те погладить хоче,
І з того скуштувати гарний плід.
От якось вони луками блукали.
Уже іти обідати був час
Бабуся, звісно, трохи і пристала,
Хотіла внука кликати якраз,
Коли то чує – він її гукає.
Мабуть, цікаве щось таке знайшов.
І справді, якусь квітку розглядає,
З усіх боків її вже обійшов.
- Що то за квітка? Та така висока!
І який гарний в неї жовтий цвіт.
- То тирлич. – зупинилась за два кроки.-
Пора б уже, онучку, на обід.
А той її, неначе, і не чує:
- А що то тирлич? Звідки узялась?-
І біля квітки зазира, тупцює.
Бабуся хутко, поміж тим, знайшлась:
- Ходім, Сергійку, а я по дорозі
Все про ту квітку розповім тобі.
Хоч хлопчик відірватися не в змозі:
- А можна, я зірву її собі?
- Не можна. Квітка рідкісна, онучку.
Її Червона книга береже.
Ходімо вже, давай бабусі ручку,
Бо ж час-таки обідати уже.
Зітхнув хлопчина, квітку ще оглянув,
Все озиравсь, аж ледь не до села.
Бабуся ж, ко́ли обіця́нка да́на,
Про тирлич повідати почала:
- Було давно то у селі одному.
Жили, говорять, дві сестри у нім.
Хоч виростали у одному домі
Та були зовсім різні, поміж тим.
Одна – красуня писана, неначе,
Що і очей було не відвести.
Та і, до того ж, бойова козачка,
Уміла було так відповісти,
Як хто хотів покривдити словами,
Що тому швидко затягло язик.
Не хитрувала, говорила прямо…
Був в неї також гарний чоловік.
І добрий, і красивий, і розумний.
В сім’ї і в хаті все в них до ладу.
Їм вдвох ніколи не бувало сумно
Ні в хаті, ні у полі, ні в саду.
Друга ж сестра родилась не вродлива.
Іще з дитинства заздрила вона
Сестрі, що почувалася щасливо:
Та з парубками, а вона одна.
У тої чоловік – красивий, вмілий,
А їй хоча б плюгавенький який.
Так заздрила, що, навіть, почорніла,
Дивилась зло услід сестрі своїй.
Не щастя їй, а всяких бід бажала,
Хотіла в горі бачити сестру,
Аби вона все мучилась, страждала.
Щоб мор напав, кінець її добру.
Щоб її коси чорні посивіли,
Щоби зійшла уся її краса.
Отак частенько мріяла сиділа
Та ще й прохала в поміч небеса.
Та небеса в отвіт на те мовчали,
Доводиться все думати самій.
Тож вона «помсту» готувать поча́ла,
Як то якось прийшло на розум їй.
Були у них обох тоді вже діти –
Синочки, віку, мабуть, одного.
Звичайно, дітям як не порадіти.
Та ж їй одній виховувать свого,
Бо ж чоловіка справжнього не мала.
А у сестри і в цьому радість є.
Отож вона якось прослідкувала,
Як син сестри раненько устає
Та йде до річки на човні кататись.
Бува, зовсім далеко заплива.
А на воді ж усяке може статись?!
От зла і накрутила голова.
Він човен на ніч залишав на річці,
Під берегом кілочком припинав.
Ох, і насолить же вона сестричці!
Вночі, як у селі вже кожен спав,
Пішла вона, знайшла той човен й тихо
Пробила в днищі дірку. Та й чека,
Як упаде сестрі на серце лихо,
Як доля їй повернеться гірка.
Та ж Бог на небі все на світі бачить.
Наруги тої він не допустив
І тою ж їй монетою віддячив,
Сестру від злої помсти захистив.
Уранці хлопець знову став збиратись
Поплавати на річці у човні,
Як тут прибіг до річки його братець –
Син злої та і просить: - Дай мені
Поплавати. Бо ми ж човна не маєм.
А хлопчик добре серце в грудях мав:
- Бери,- говорить,- коли так бажаєш.
Він-то про плани тітчині не знав.
Стрибнув той хутко в човен та й подався,
Не бачачи, що човен протіка.
Коли ж помітив, то кричати взявся
У поміч. Та широка там ріка.
Чи ж докричишся аж із середини?
Той крик сестра почула лиш лиха.
Та ж думала, що то сестри дитина
Й собі раділа від того гріха
Та з радості аж руки потирала,
Бо ж «відомстити» за усе змогла…
Як гірко вона плакала, як взнала,
Що то її кровиночка була.
Що власними руками і зробила
Для сина пастку. І уся вона
Від того горя зсохла, пожовтіла,
Бо ж знала, що лише її вина.
І, як сльоза скотилася остання,
Упала й квітка виросла по ній,
Що буде нести всі її страждання
Аж до кінця, напевно, її днів.
Так, кажуть, і з’явились оці квіти.
Нагадуванням служать для людей:
Не треба іншим людям зло робити,
Воно ж на твою голову впаде.