Крик, наче голуб знявся і упав:
«Ромеї!» - Але того досить бу́ло.
За мить якусь уже ніхто не спав.
Сон весь пропав, як тільки крик почули
Той в невеликім антському селі,
Що понад Істром в балці притулилось.
Зірвалися дорослі і малі.
Чоловіки за зброю ухопились.
Жінки хапали скарб нехитрий свій,
Дітей за руки і мерщій у хащі,
Бо знали, що смертельний буде бій
Й чоловікам боротись буде важче,
Як їх обтяжать діти та жінки.
Тож по стежинах, добре ними знаних,
Вони до лісу подались, який
Був зовсім поряд. Ще й сліди старанно
І звично намагались приховать,
Щоб їх ромеї не знайшли у лісі.
А тих недовго довелось чекать.
Лиш повний місяць понад Істром звівся,
Вони зі сходу до села ввійшли,
Немов вовки, що здобичі пантрують.
Жахливі тіні раптом ожили,
По стінах і по вулиці простують,
Тремтять, у світлі місячнім ростуть.
Мечі блищать в руках легіонерів.
Вони мовчазно вулицею йдуть,
Ногами в хатах відкривають двері.
І крайні хати вже палахкотять,
Кидаючи навкруг ще більше тіней.
А анти серед вулиці стоять,
Створивши, наче непробивну стіну.
В руках мечі, закруглені щити
Надійно воям груди прикривають.
Ті, мов говорять: «Спробуй, підійди!
Хто ризикне, той силу нашу взнає!»
Але чомусь ромеї не спішать,
Повільно йдуть від хати і до хати.
Мабуть, не хочуть ззаду залишать
Нічого невідомого. Бо ж анти
Занадто хитрі, вміють влаштувать
Чи то засі́дку, чи якісь сюрпризи,
Тож ідучи, все слід перевірять
Не лише ззаду чи з боків, а й знизу.
Аж ось ромеї підійшли впритул,
Позаду вже пів селища палає
І чується вогню шалений гул,
Який так смачно хати пожирає.
І полум’я шугає догори,
Розкидуючи іскри на півнеба.
Луна ревіння зляканих тварин,
Яких забули. Думали про себе.
Спинилися навпроти дві стіни –
Ромейська й антська. Люто свердлять очі
Чоловікам так любої війни,
Яка прийшла зненацька серед ночі.