Сніг на Канарах, дощ у пустелі,
Вітер зриває дахи і стелі,
Трусять частіш і частіш землетруси,
Повені топлять, станції рвуться.
Що це? Чи, може, збісилась природа?
Чи довела її лю́дська порода?
Може, природа нам всім сповіщає,
Що уже скоро на всіх нас чекає?
Може, це є попередження людям –
Далі природа терпіти не буде?
Що людська тупість її вже дістала.,
Спроба зробити з Землі п’єдестала.
Може, нам, люди, спинитися треба?
Глянуть навколо, глянуть на себе
І, щоб могли, накінець, зрозуміти:
Всі ми природи звичайнії діти.
Всіх нас природа навіщось створила,
Кого з ногами, комусь дала крила.
Кожному все в цьому світі належить,
Адже від кожного все і залежить.
Ми ж, перейнявши роль Бога на себе,
Все то пустили на власні потреби.
Ріжем, вбиваєм, рубаєм, калічим.
Скоро і вмитися буде вже нічим:
Все скаламутили, все забруднили,
Скільки по світу болячок пустили.
Схоже, нічого не хочем лишити
Від усієї гармонії світу.
Тому, мабуть, збунтувалась природа
Від знахабнілого людського роду.