Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.16
23:45
на правах інтермедії
побути поетом
побути красивою осінню
побути жовтнем
курити якусь целюлозу
майже тирсу якусь
але ж
перечитуючи епістолярії
побути поетом
побути красивою осінню
побути жовтнем
курити якусь целюлозу
майже тирсу якусь
але ж
перечитуючи епістолярії
2026.10.16
22:35
Люблю, як, весела, розбуджуєш гомін довкіль
І твоїми очима простежену далеч дороги,
І ті чари, що явлені сміхом твоїм –тії ж чари завжди!..
Що тебе я досі не покохав - неспроможен збагнути.
А тепер,як сад зашумить чи скрипнуть двері,
Зриваюсь,аби п
І твоїми очима простежену далеч дороги,
І ті чари, що явлені сміхом твоїм –тії ж чари завжди!..
Що тебе я досі не покохав - неспроможен збагнути.
А тепер,як сад зашумить чи скрипнуть двері,
Зриваюсь,аби п
2026.10.16
20:23
Малює осінь філігранно:
У півтонах охри і бронзи.
Вдягає клену шарф багряний,
Заводить з листя справжнє рондо.
Вона не квапиться, бо знає:
Краса у кожній миті парку.
І таємничості ознаки -
У півтонах охри і бронзи.
Вдягає клену шарф багряний,
Заводить з листя справжнє рондо.
Вона не квапиться, бо знає:
Краса у кожній миті парку.
І таємничості ознаки -
2026.10.16
19:44
Тихо жоржиною
до скроней твоїх доторкну,
казкою мрійною
вечірні уста пригорну.
Ніч засвітить зірки
для нас двох.
Ранок народиться
без тривог.
до скроней твоїх доторкну,
казкою мрійною
вечірні уста пригорну.
Ніч засвітить зірки
для нас двох.
Ранок народиться
без тривог.
2026.10.16
15:09
Життя запрошує до школи
не перший раз у перший клас
і поки ходимо по колу
з минулого в майбутній час
останній дзвоник із ніколи
ночами доганяє нас.
ІІ
не перший раз у перший клас
і поки ходимо по колу
з минулого в майбутній час
останній дзвоник із ніколи
ночами доганяє нас.
ІІ
2026.10.16
13:35
Намагався заснути, та тільки дарма.
Не вдалося поринути в небо таємне.
Огортає, як військо, тотальна пітьма.
І в раю не побачиш сподівану Єву.
Намагався заснути, та кара тебе
Наздогнала в домівці й ударила в серце.
Ти прикутий до скелі, де небо ря
Не вдалося поринути в небо таємне.
Огортає, як військо, тотальна пітьма.
І в раю не побачиш сподівану Єву.
Намагався заснути, та кара тебе
Наздогнала в домівці й ударила в серце.
Ти прикутий до скелі, де небо ря
2026.10.16
11:14
Осiннiй холод навкруги,
Вже час напевно вiдпускати:
Пожовкле листя вiддавати,
Де били вiтру батоги.
Самотньо дивляться луги,
Їх також можна привiтати.
Осiннiй холод навкруги,
Вже час напевно вiдпускати:
Пожовкле листя вiддавати,
Де били вiтру батоги.
Самотньо дивляться луги,
Їх також можна привiтати.
Осiннiй холод навкруги,
2026.10.16
11:07
Дощ бавився із вітром цілу ніч,
Дзвенів по блясі, шурхотів у шибку,
То цівкою наспівував мені,
То булькав у трубі сердитий хрипко.
Він безліч раз міняв відтінки тем:
Тужив за літом, шепотів про осінь,
Замріяно дзюрчав мені про те,
Дзвенів по блясі, шурхотів у шибку,
То цівкою наспівував мені,
То булькав у трубі сердитий хрипко.
Він безліч раз міняв відтінки тем:
Тужив за літом, шепотів про осінь,
Замріяно дзюрчав мені про те,
2026.10.16
06:15
Плине небом ясний місяць,
Сповиває землю сон.
Тче пітьма тонку завісу
Між густих дубових крон.
Сплять пташки в гніздечках тихих,
Вітер також спати ліг.
Лиш зістарену безвихідь
Подолати сон не зміг.
Сповиває землю сон.
Тче пітьма тонку завісу
Між густих дубових крон.
Сплять пташки в гніздечках тихих,
Вітер також спати ліг.
Лиш зістарену безвихідь
Подолати сон не зміг.
2026.10.15
23:54
ідеалізм чи нігілізм
часописи й бібліотеки
ще пантоміми та балетки
олівчики з мосяжних гільз
овідія метаморфози
варфоломей морфін у дозах
шуруй до раю і вернись
в кінці обовязково приз
часописи й бібліотеки
ще пантоміми та балетки
олівчики з мосяжних гільз
овідія метаморфози
варфоломей морфін у дозах
шуруй до раю і вернись
в кінці обовязково приз
2026.10.15
16:58
Були часи Троянові,
Були часи трояндові,
А були часи ковили,
Коли печаль міняли на шмати
Волової шкіри шляхетної втоми,
Коли печаль заплітали в загубленість,
А тихим землям привозили дзвони -
Посріблені, зі знаком сокола
Були часи трояндові,
А були часи ковили,
Коли печаль міняли на шмати
Волової шкіри шляхетної втоми,
Коли печаль заплітали в загубленість,
А тихим землям привозили дзвони -
Посріблені, зі знаком сокола
2026.10.15
16:38
Держслужбовцям у місті Валенсії
Дуже гарно живеться на пенсії.
Безкоштовне кіно,
Казино і вино -
Фантастичне життя у Валенсії.
Із поклоном в російську столицю
Мчить, мов птах, вірнопідданий фіцо
Дуже гарно живеться на пенсії.
Безкоштовне кіно,
Казино і вино -
Фантастичне життя у Валенсії.
Із поклоном в російську столицю
Мчить, мов птах, вірнопідданий фіцо
2026.10.15
15:58
Небесний меч над нами висне,
Непізнаний, як чисте зло.
Його вкриває, наче віспа,
Іржа і мудрості чоло.
Небесний меч - небесна правда,
Небесна істина блищить
У гострім лезі. Кожен практик
Відчує силу зброї вмить.
Непізнаний, як чисте зло.
Його вкриває, наче віспа,
Іржа і мудрості чоло.
Небесний меч - небесна правда,
Небесна істина блищить
У гострім лезі. Кожен практик
Відчує силу зброї вмить.
2026.10.15
15:15
Які б рядки про тебе не писав я,
Освідчення, поеми - все не те.
Ловлю твоє натхнення золоте
І прикрашаю віршів різнотрав'я.
Твій сум - така близька мені природа!
Самотність - наш одвічний спільний стиль.
Ти - незаміжня жінка, я - бобиль.
Освідчення, поеми - все не те.
Ловлю твоє натхнення золоте
І прикрашаю віршів різнотрав'я.
Твій сум - така близька мені природа!
Самотність - наш одвічний спільний стиль.
Ти - незаміжня жінка, я - бобиль.
2026.10.15
14:27
Історія – учителька життя.
Але одних вона навчити може,
А інші до навчання неспроможні.
Живуть на білім світі, як сміття.
Самі по-людськи не навчились жить,
Нормально жити іншим заважають,
І розуміти того не бажають,
Що ті уроки треба все ж учить,
Але одних вона навчити може,
А інші до навчання неспроможні.
Живуть на білім світі, як сміття.
Самі по-людськи не навчились жить,
Нормально жити іншим заважають,
І розуміти того не бажають,
Що ті уроки треба все ж учить,
2026.10.15
12:37
Бра над софою схилилось уклінно...
Ніч підглядає в зашторені вікна...
В тиші блукають розгублені тіні,
книга тремтить у руках непомітно,
як пелюстки білорунних гортензій.
Слово до слова, складаються в пазли,
ллється мелодія дивних поезій —
образи с
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ніч підглядає в зашторені вікна...
В тиші блукають розгублені тіні,
книга тремтить у руках непомітно,
як пелюстки білорунних гортензій.
Слово до слова, складаються в пазли,
ллється мелодія дивних поезій —
образи с
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.10.12
2026.10.08
2026.10.08
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про м’яту
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про м’яту
- Іди, онучку, випити чайку!
Варення є малинове до нього! –
Гука бабуся онучатка свого,
Який в дворі гуляє на піску.
Той, хоч і без охоти та прибіг,
Сьорбнув зі склянки рідину пахучу.
- А з чого чай? – питається онучок,-
Бо я одразу розібрать не зміг.
- Там різні трави, але основна –
То м’ята. То вона так пахне смачно.
- Це та, що у садочку її бачив?
- Так-так, онучку, то саме вона.
- А звідки ота м’ята узялась?
Не у садочку. Ти ж там посадила.
А взагалі на цьому світі білім.
У тебе ж є історія якась?
Я знаю, в тебе завжди вони є
На будь-які випадки і події,-
І на бабусю дивиться в надії.
Всміхнулась та: - Ох, сонечко моє!
Звичайно є історія одна,
Звідкіль на світі м’ята появилась.-
Біля онука за столом усілась
І почала впівголоса вона:
- Колись русалка у струмку жила.
Удень в струмку на дні самому спала,
Вночі в траві на березі гуляла.
Безмовна і невидима була,
Отож ніхто не міг її побачить,
Коли б зіткнувся, навіть, віч-на-віч.
А вже, тим більше, коли темна ніч.
Але вона, бач, стереглась, одначе.
Та якось вийшла уночі вона,
В траву високу під березу сіла
Та й мріями у далеч полетіла,
Коли б вона була та й не одна.
Замріялась, незчулась, задрімала.
Прокинулась – вже й сонечко зійшло.
Поки навкруг нікого не було,
Швиденько до струмка свого помчала.
Аж тут кущі розсунулися враз
І вийшов гарний парубок із лісу.
Біля струмка схиливсь, води напився
І засміявся весело якраз.
Вона ж, його побачивши, як стій,
Завмерла до струмка на півдорозі.
Очей від нього відірвать не в змозі,
Настільки гарним видався він їй.
Хоч і русалка, закохалась вмить.
Та як про це їй парубку сказати?
Соромляться зізнатись в тім й дівчата,
А що вже їй – русалочці робить?
Він же не зможе чути її слів.
Він же не зможе бачить її вроду?
І так русалці стало себе шкода.
А він оглянувсь й знову в ліс побрів.
Задумалась русалка: як же їй
Коханому в коханні тім зізнатись.
Як бути, щоби він міг здогадатись?
Щоби могла сказати йому: «Мій!»
Й надумалась: як він не чує слів,
То справами вона дасть зрозуміти…
І стала вона вслід йому ходити,
Вертілась біля, що б він не робив.
Бувало, хлопець йде через струмок,
Так вона йому дерево зламає
І він ним, як містком, перебігає,
Щоби він було часом не намок.
А як на луках косить він, бува,
А тут страшенна хмара насуває,
То вона хмару хутко проганяє,
Щоб не намок ні хлопець, ні трава.
Втішається, коли радіє він.
Хоч хлопець не здогадується, навіть,
Що хтось його, немов дитину, бавить…
Та налетів зненацька вітер змін,
Бо ж хлопець той дівчину покохав.
Не ту русалку, а сільську красуню.
І стало від того русалці сумно.
Сидить одна на березу, зітха
Та мріє, щоб на місці тої бути,
Аби її кохатися просив,
Аби її він на руках носив.
Ніяк не може парубка забути.
І почала просить Лісовика,
Щоб видимою міг її зробити.
Побачить хлопець й зможе полюбити…
Вона ж із себе гарна он яка.
Та Лісовик був мудрий, добре знав:
Як двоє один одного кохають,
То третій лізти поміж них не має,
Хоч золоті би душу й серце мав.
Та що їй мудрі ті слова його,
Як вона хоче бути біля нього.
Й Лісовика все ж упрохала того,
Хоч і не так – добилася свого.
Русалку в м’яту він перетворив.
І вона пахла хлопцю біля річки,
В саду, на лузі п’янко між травички,
І як долівку на свята стелив,
І у вінку весільному. Хоч він
Так ні про що оте й не здогадався.
Із жінкою-красунею кохався…
Ішли літа, невпинний часу плин.
Вже й парубка нема давно того,
А м’ята й досі не перевелася,
А, навпаки, по світу розрослася,
Кохання людям віддає свого.
Варення є малинове до нього! –
Гука бабуся онучатка свого,
Який в дворі гуляє на піску.
Той, хоч і без охоти та прибіг,
Сьорбнув зі склянки рідину пахучу.
- А з чого чай? – питається онучок,-
Бо я одразу розібрать не зміг.
- Там різні трави, але основна –
То м’ята. То вона так пахне смачно.
- Це та, що у садочку її бачив?
- Так-так, онучку, то саме вона.
- А звідки ота м’ята узялась?
Не у садочку. Ти ж там посадила.
А взагалі на цьому світі білім.
У тебе ж є історія якась?
Я знаю, в тебе завжди вони є
На будь-які випадки і події,-
І на бабусю дивиться в надії.
Всміхнулась та: - Ох, сонечко моє!
Звичайно є історія одна,
Звідкіль на світі м’ята появилась.-
Біля онука за столом усілась
І почала впівголоса вона:
- Колись русалка у струмку жила.
Удень в струмку на дні самому спала,
Вночі в траві на березі гуляла.
Безмовна і невидима була,
Отож ніхто не міг її побачить,
Коли б зіткнувся, навіть, віч-на-віч.
А вже, тим більше, коли темна ніч.
Але вона, бач, стереглась, одначе.
Та якось вийшла уночі вона,
В траву високу під березу сіла
Та й мріями у далеч полетіла,
Коли б вона була та й не одна.
Замріялась, незчулась, задрімала.
Прокинулась – вже й сонечко зійшло.
Поки навкруг нікого не було,
Швиденько до струмка свого помчала.
Аж тут кущі розсунулися враз
І вийшов гарний парубок із лісу.
Біля струмка схиливсь, води напився
І засміявся весело якраз.
Вона ж, його побачивши, як стій,
Завмерла до струмка на півдорозі.
Очей від нього відірвать не в змозі,
Настільки гарним видався він їй.
Хоч і русалка, закохалась вмить.
Та як про це їй парубку сказати?
Соромляться зізнатись в тім й дівчата,
А що вже їй – русалочці робить?
Він же не зможе чути її слів.
Він же не зможе бачить її вроду?
І так русалці стало себе шкода.
А він оглянувсь й знову в ліс побрів.
Задумалась русалка: як же їй
Коханому в коханні тім зізнатись.
Як бути, щоби він міг здогадатись?
Щоби могла сказати йому: «Мій!»
Й надумалась: як він не чує слів,
То справами вона дасть зрозуміти…
І стала вона вслід йому ходити,
Вертілась біля, що б він не робив.
Бувало, хлопець йде через струмок,
Так вона йому дерево зламає
І він ним, як містком, перебігає,
Щоби він було часом не намок.
А як на луках косить він, бува,
А тут страшенна хмара насуває,
То вона хмару хутко проганяє,
Щоб не намок ні хлопець, ні трава.
Втішається, коли радіє він.
Хоч хлопець не здогадується, навіть,
Що хтось його, немов дитину, бавить…
Та налетів зненацька вітер змін,
Бо ж хлопець той дівчину покохав.
Не ту русалку, а сільську красуню.
І стало від того русалці сумно.
Сидить одна на березу, зітха
Та мріє, щоб на місці тої бути,
Аби її кохатися просив,
Аби її він на руках носив.
Ніяк не може парубка забути.
І почала просить Лісовика,
Щоб видимою міг її зробити.
Побачить хлопець й зможе полюбити…
Вона ж із себе гарна он яка.
Та Лісовик був мудрий, добре знав:
Як двоє один одного кохають,
То третій лізти поміж них не має,
Хоч золоті би душу й серце мав.
Та що їй мудрі ті слова його,
Як вона хоче бути біля нього.
Й Лісовика все ж упрохала того,
Хоч і не так – добилася свого.
Русалку в м’яту він перетворив.
І вона пахла хлопцю біля річки,
В саду, на лузі п’янко між травички,
І як долівку на свята стелив,
І у вінку весільному. Хоч він
Так ні про що оте й не здогадався.
Із жінкою-красунею кохався…
Ішли літа, невпинний часу плин.
Вже й парубка нема давно того,
А м’ята й досі не перевелася,
А, навпаки, по світу розрослася,
Кохання людям віддає свого.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
