Минуло тридцять зболених років,
Як відновили ми свою державу,
Оту, що тут була впродовж віків,
Історію велику мала, славу.

Ми тут жили з отих тисячоліть,
Де плакала, співала рідна мова.
Де кривда скрізь над правдою стоїть
І не знімає з долі злі окови.

Довірливий і працелюбний люд
Мовчить, як віл, а правлять скрізь чужинці.
За всі віки набралося приблуд,
Які плюють нам в очі, українці.

У нашій хаті їм усе не так –
І ми не ті, земля і вишиванки.
В чужинських владців сто на нас атак,
Вбивають нас удома, рвуть горлянки.

За рузький мір, за Крим і за Донбас,
Що начебто завжди були в Росії.
Тому й пішов війною він на нас,
Лишивши Україну в безнадії.

Тепер країна сповнена біди,
Смертями рідних з Заходу до Сходу.
І від цієї горе-ворожди
Болить душа в нещасного народу.

Куди іти і де жаданий мир,
Коли до краю прийде перемога?
Та в душах українців нині вир,
Не знають де спасіння і підмога.

Заціпило Європі і мовчить,
Хоч сто разів втрачала землі й право.
А в українців залишилась мить,
Щоб зберегти себе й свою державу.

Тепер надія тільки на синів,
Отих, що на фронтах ідуть під кулі.
А ті, на кого наш нестерпний гнів,
Сидять по ресторанах у розгулі.

І скільки сиріт, скільки юних вдів,
Сльозами заливають Україну.
Нам тридцять років. Стогін, а не спів,
Пройшов по краю щастю на заміну.

Паради будуть, танці і пісні,
Та все одно над нами кача плине.
Як хочеться війні сказати – ні!
В моїй стражденній рідній Україні.
09.08.21