ТВІКЕНГЕМСЬКИЙ САД

Жалями сповнений, сльозами вмитий,
Сюди я йду навстріч весні;
Зір, як і слух мій, тут блаженством ситий:
Так тішать мене й квіти ці, й пісні.
Та зрадник я -- в тони сумні
Вдягає все моя любовна рана
Й, мов жовч, уже небесна манна:
Цей сад -- він Рай весь у собі вмістив,
А я у нього Змія помістив.

Для мене ліпш, якби могла зима
Усе морозом тут скувати,
Щоб кожна квітка стала враз німа
І не змогла б вже з мене кепкувати;
Та якщо мукам цим тривати
Й така могуть, Любове, у тобі, --
То саду часткою зроби,
Вербою щоб в журбі себе схилив
Чи кам'яним фонтаном сльози лив.

Сюди, коханцю, йди й флакон візьми,
Й наповнь слізьми -- вином любові,
І порівняй з коханої слізьми:
Як не такі -- то із обманом в змові,
Й не вір вже сліз її облудній мові;
Не скаже про думки більш її зір,
Ніж тінь від вас про ваш убір;
Й лиш правда те, що хто її полюбить,
То цим себе він, як і я, погубить.

СПІВДРУЖНІСТЬ

Любім добро, а зло ганьбім,
Бо зло – це зло, добро ж – над всім.
Та можна речі уявити
Й не для любові чи ганьби,–
Що хоч, те з ними і роби,–
Бо здатні й зло, й добро явити.

Природа жінку нам дала,
Яка ні добра і ні зла,
Щоб ганить цю, а ту любити.
Як так задумано було,
Що не добро в них і не зло,–
Одне осталось – всіх терпіти.

Будь в них добро – то зріли б всі,
Як зелень трав, хай ті в росі:
Це від очей не утаїти.
Будь злі – давно б зазнали змін,
Бо зло все переводить в тлін,–
За що ж їх ганити й хвалити!?

Отож вони, як фрукти нам:
Надкусить – той, цей – з’їсть все сам.
Та й той, кому все набридає,
Коханку б знов і знов завів.
Ядро горіха він би з’їв,
А шкаралупу – викидає.

СОН

Моя любове, лиш на поклик твій
Збудивсь я радісно від сну;
Тебе одну
Ціню я більше, ніж блаженство мрій.
Прогнавши сон, тобі вдалось
Стать сновидінням, що збулось.
Й такі у тобі чари і могуть,
Що враз видіння дійсністю стають.
Приляж в моїх обіймах, щоб здійснилось
Те наяву, що в мріях не доснилось.
Збудили спалахи яскраві,
Не шум – лиш очі осяйні;
Й здалась мені
Ти ангелом при першій своїй з’яві.
Коли ж побачив, що ти проникати
У серце маєш здатність і вникати
В думки мої таємні (не зумів
Це б жоден ангел), то я зрозумів,
Що в сяєві такої чистоти
Ніхто не може бути вже – лиш ти.
Та швидкоплинна мить відрадна
Й знов будить сумнів самота:
Чи ж ти знов та?
Любов слабка, коли страхам підвладна;
Душі вже не струсить із себе прах,
Як в ній змішались стид, гординя, страх.
Мов факел, що у темряві сяйне
Нам всім, – так запалила й ти мене;
Й, щоб наготові бути, я горю.
Верни блаженство знов те, бо помру.