БЕЗМЕЖНІСТЬ ЛЮБОВІ

Як не зі мною вся твоя любов, –
Ніколи вже не будеш вся моя;
Бо ні зітхнути, ні всміхнуться знов,
Сльозу зронити – й ту не в змозі я.
На тебе я потратив всі скарби:
Зітхання, сльози, клятви, шал, листи,
Ні краплі не залишивши собі;
І якщо тільки на ціну їх ти
Моя, – мені любов твою приймати
Частково, і що ділиш з кимсь ще – знати, –
Не буду всю тебе ніколи мати.

Якщо ж мені сповна вся віддалась, –
Усе – це все, й чи б ще кому знайшлось, –
Та якби в твоїм серці й зайнялась
Нова любов, яку б збудить вдалось
Тому, хто мене зміг би обійти
В сльозах, в зітханнях, в клятвах, у листах, –
Й нові страхи в ній мала б тоді ти:
Чи вже за мить не обернеться в прах?
Та будь так – я і це б сприйняв, як дар;
Бо як з моїм твого зливсь серця жар,
То вже всього, що в нім, я володар.

Все ж не належиш ти сповна мені:
Як маєш все – вже більш нема що ждати;
Моя ж любов зроста, то ж всі ці дні
Запас май, щоб могла їй в дар щось дати.
Й ти серце не щодня мені даєш,
Бо, все віддавши, що вже б дать могла.
В любові – тайна: серце знов знайдеш,
Як втратиш; від розлук сильніш пала.
Й не тільки обмін – кращий спосіб в тім,
Щоб серця два з’єднати нам в однім –
І стати один одному вже всім.

ГАРЯЧКА

О, не вмирай! – бо всіх жінок
Зненавиджу – така потреба
В тобі; а звідси один крок,
Що ця зневага – і до тебе.

Та все ж відступить смерті гніт,
Інакше – як тебе не стане –
З тобою щезне і цей світ:
Вмреш ти – й він дихати не стане.

Без тебе вже лиш трупом буде,
Бо ти – душа його жива;
Й красу твою він не забуде:
З людей же й кращі – лиш черва.

“Потоп новий погубить світ!” –
Схоласт це пробудивсь від сплячки.
Чи ж доводи шукав, як слід? –
Згорить він у вогні гарячки!

Ці муки врешті подолать
В тобі дух зболений навчиться,
Й не довго буде вже палать
Вогонь цей – паливо скінчиться.

Як метеора слід згаса
На небі, так жара минеться;
Незмінна лишиться краса
Й знов тіло силою наллється.

Куди ж бажання моє діти?
Не стримати думок сверблячки:
Тобою б так заволодіти
Бажав, як приступ цей гарячки.


ПОВІТРЯ Й АНГЕЛИ

Тебе й раніше я любив,
Ні ймення, ні лиця не знавши;
Так, сяйво й голос лиш сприйнявши,
Ти б ангелів благословив;
То ж, вперше суть твою впізнавши,
Ніщо лиш ніжне я вловив.
Любов -- дитя душі моєї;
Її ж лиш в плоті бачить зір,
Тому і для дочки своєї
Теж запасла тілесний вбір;
Й мені став зримим він з тих пір,
Як попросив я у любові
Явить мені всі ці обнови --
Й твої зрю очі, й губи, й брови.

Щоб в морі буть стійким -- хтось зауважив, --
Баласт на борт повинен взять баркас;
Я ж твоїх чар формуючи запас,
Любовний човен вже перевантажив,
Бо й війка кожна, що так тішить нас,
На дно потягне, коли б її зважив.
І все ж любові не вміститься
Ні в порожнечі, ні в речах земних;
Сповна і ангелам не сполучиться
З повітрям, хоч все з нього в них.
Й моя любов, хоч вся в твоїй, різниться;
Й ще важче злитись, навіть серед ночі,
Ніж ангелу з повітрям, де тріпоче, --
Любові чоловічій і жіночій.