ВЕЧІРНЯ В ДЕНЬ СВ. ЛЮЦІЇ, НАЙКОРОТШИЙ В РОЦІ

Настала північ року – день святої
Люції: сім годин лиш скнів,
Й блиск сонця із-під хмурих його брів
Розсіяти не міг імли густої.
Сік світу взятий під замок;
Земля останній допила ковток
Й на смертнім ложі дожива свій строк.
Не дорівняти ж до цих бід моїх,
Що стали епітафією їх.

До мене придивіться всі, хто любить,
В віках майбутніх, у своїй весні.
Я мертвий вже. Й життя в мені
Алхімія любові губить;
Й так може чари навести,
Що із нічого створює світи:
З відсутності, з нестачі, з пустоти.
Мене розклала, щоб я поновивсь –
З хаосу, смерті, тьми знов народивсь.

В речах всіх стільки благ є – в них творець
Життя, дух, форму, сутність, душу вклав;
Я ж у любові тиглі склепом став
Для порожнечі – й сам вже мрець.
Я й любка плакали – й тоді
Міг світ втопитись у цих сліз воді;
Й ще коли чимсь цікавились – завжди
Був хаос в душах. А в розлуки час,
Позбувшись душ, робились трупи з нас.

Вона вже мертва (слово яке, боже!),
Я ж нині – порожнечі еліксир;
Людиною будь – знав би я, повір,
Як мав би діять. Краще ж, може,
Якби я звіром диким був:
Трави й каміння я б любов здобув
Й тоді б весь біль колишній свій забув.
Коли ж я лиш ніщо й, мов тінь, я весь –
То світло й тіло мають бути десь.

Та я – ніщо й вже сонця не побачу;
Коханці, лиш для вас воно – й свій біг
Спрямовує туди, де Козеріг,
Щоб сяяти вам й ще дати втіх в додачу;
Спішіть до нього зусібіч.
Вона ж для втіх вже вічну має ніч;
Пора й мені рушати їй навстріч –
В канун її веду хвилинам лік:
Вже й день схиливсь до півночі, і рік.


ВОРОЖБА НАД ПОРТРЕТОМ

Дивлюсь на тебе й бачу: образ мій
В очах твоїх згорає, наче хмиз;
Я нижче опускаю погляд свій –
І що ж: він тоне вже в струмку із сліз.
Портрету лиш зразком служити:
На ньому ти навчишся ворожити,
Щоб потім і мене із світу зжити.

Й солоні сльози випив я. Шляхи
Мене зовуть вже, то ж від тебе йду.
Портрет мій зник, та зникли і страхи,
Що й я подібним чином пропаду.
Я бачу добрий знак у цім:
Портрет мій – він у серці вже твоїм,
Й довіку залишатись йому в нім.

ПРИМАНКА

Прийди й будь любкою мені
Й новим блаженством сповнюй дні:
Піски й струмки, едемським подібні,
Й нитки шовкові, й гачки срібні.

У річки водах все, що зрієш,
Ти ще жаркіш, ніж сонце, грієш;
Й там риба в чарах цих тріпоче
І бути звабленою хоче.

Якби скупатись ти хотіла, –
Пливла б вона до твого тіла
Й, щоб тільки ласку твою мати,
Давалася б себе піймати.

Краса сія – й така в ній сила,
Що сонце й місяць вже б затьмила;
Потреби в них нема й мені,
Як поряд очі осяйні.

Хай інші виявляють вміння
І ріжуть ноги об каміння,
В воді холодній в мокрій свиті
Заманюючи рибу в сіті.

Хай дно обмацують руками,
Що сколоті, мов будяками,
Й на плесо вод наводять муть,
Щоб рибку бідну обмануть.

Ти ж вільна мати забаганки,
Бо вже сама замість приманки...
Цю ж рибку гонить течія –
Й вона мудріша, аніж я.