ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Джона Донна
Із Джонна Донна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із Джонна Донна
ВЕЧІРНЯ В ДЕНЬ СВ. ЛЮЦІЇ, НАЙКОРОТШИЙ В РОЦІ
Настала північ року – день святої
Люції: сім годин лиш скнів,
Й блиск сонця із-під хмурих його брів
Розсіяти не міг імли густої.
Сік світу взятий під замок;
Земля останній допила ковток
Й на смертнім ложі дожива свій строк.
Не дорівняти ж до цих бід моїх,
Що стали епітафією їх.
До мене придивіться всі, хто любить,
В віках майбутніх, у своїй весні.
Я мертвий вже. Й життя в мені
Алхімія любові губить;
Й так може чари навести,
Що із нічого створює світи:
З відсутності, з нестачі, з пустоти.
Мене розклала, щоб я поновивсь –
З хаосу, смерті, тьми знов народивсь.
В речах всіх стільки благ є – в них творець
Життя, дух, форму, сутність, душу вклав;
Я ж у любові тиглі склепом став
Для порожнечі – й сам вже мрець.
Я й любка плакали – й тоді
Міг світ втопитись у цих сліз воді;
Й ще коли чимсь цікавились – завжди
Був хаос в душах. А в розлуки час,
Позбувшись душ, робились трупи з нас.
Вона вже мертва (слово яке, боже!),
Я ж нині – порожнечі еліксир;
Людиною будь – знав би я, повір,
Як мав би діять. Краще ж, може,
Якби я звіром диким був:
Трави й каміння я б любов здобув
Й тоді б весь біль колишній свій забув.
Коли ж я лиш ніщо й, мов тінь, я весь –
То світло й тіло мають бути десь.
Та я – ніщо й вже сонця не побачу;
Коханці, лиш для вас воно – й свій біг
Спрямовує туди, де Козеріг,
Щоб сяяти вам й ще дати втіх в додачу;
Спішіть до нього зусібіч.
Вона ж для втіх вже вічну має ніч;
Пора й мені рушати їй навстріч –
В канун її веду хвилинам лік:
Вже й день схиливсь до півночі, і рік.
ВОРОЖБА НАД ПОРТРЕТОМ
Дивлюсь на тебе й бачу: образ мій
В очах твоїх згорає, наче хмиз;
Я нижче опускаю погляд свій –
І що ж: він тоне вже в струмку із сліз.
Портрету лиш зразком служити:
На ньому ти навчишся ворожити,
Щоб потім і мене із світу зжити.
Й солоні сльози випив я. Шляхи
Мене зовуть вже, то ж від тебе йду.
Портрет мій зник, та зникли і страхи,
Що й я подібним чином пропаду.
Я бачу добрий знак у цім:
Портрет мій – він у серці вже твоїм,
Й довіку залишатись йому в нім.
ПРИМАНКА
Прийди й будь любкою мені
Й новим блаженством сповнюй дні:
Піски й струмки, едемським подібні,
Й нитки шовкові, й гачки срібні.
У річки водах все, що зрієш,
Ти ще жаркіш, ніж сонце, грієш;
Й там риба в чарах цих тріпоче
І бути звабленою хоче.
Якби скупатись ти хотіла, –
Пливла б вона до твого тіла
Й, щоб тільки ласку твою мати,
Давалася б себе піймати.
Краса сія – й така в ній сила,
Що сонце й місяць вже б затьмила;
Потреби в них нема й мені,
Як поряд очі осяйні.
Хай інші виявляють вміння
І ріжуть ноги об каміння,
В воді холодній в мокрій свиті
Заманюючи рибу в сіті.
Хай дно обмацують руками,
Що сколоті, мов будяками,
Й на плесо вод наводять муть,
Щоб рибку бідну обмануть.
Ти ж вільна мати забаганки,
Бо вже сама замість приманки...
Цю ж рибку гонить течія –
Й вона мудріша, аніж я.
Настала північ року – день святої
Люції: сім годин лиш скнів,
Й блиск сонця із-під хмурих його брів
Розсіяти не міг імли густої.
Сік світу взятий під замок;
Земля останній допила ковток
Й на смертнім ложі дожива свій строк.
Не дорівняти ж до цих бід моїх,
Що стали епітафією їх.
До мене придивіться всі, хто любить,
В віках майбутніх, у своїй весні.
Я мертвий вже. Й життя в мені
Алхімія любові губить;
Й так може чари навести,
Що із нічого створює світи:
З відсутності, з нестачі, з пустоти.
Мене розклала, щоб я поновивсь –
З хаосу, смерті, тьми знов народивсь.
В речах всіх стільки благ є – в них творець
Життя, дух, форму, сутність, душу вклав;
Я ж у любові тиглі склепом став
Для порожнечі – й сам вже мрець.
Я й любка плакали – й тоді
Міг світ втопитись у цих сліз воді;
Й ще коли чимсь цікавились – завжди
Був хаос в душах. А в розлуки час,
Позбувшись душ, робились трупи з нас.
Вона вже мертва (слово яке, боже!),
Я ж нині – порожнечі еліксир;
Людиною будь – знав би я, повір,
Як мав би діять. Краще ж, може,
Якби я звіром диким був:
Трави й каміння я б любов здобув
Й тоді б весь біль колишній свій забув.
Коли ж я лиш ніщо й, мов тінь, я весь –
То світло й тіло мають бути десь.
Та я – ніщо й вже сонця не побачу;
Коханці, лиш для вас воно – й свій біг
Спрямовує туди, де Козеріг,
Щоб сяяти вам й ще дати втіх в додачу;
Спішіть до нього зусібіч.
Вона ж для втіх вже вічну має ніч;
Пора й мені рушати їй навстріч –
В канун її веду хвилинам лік:
Вже й день схиливсь до півночі, і рік.
ВОРОЖБА НАД ПОРТРЕТОМ
Дивлюсь на тебе й бачу: образ мій
В очах твоїх згорає, наче хмиз;
Я нижче опускаю погляд свій –
І що ж: він тоне вже в струмку із сліз.
Портрету лиш зразком служити:
На ньому ти навчишся ворожити,
Щоб потім і мене із світу зжити.
Й солоні сльози випив я. Шляхи
Мене зовуть вже, то ж від тебе йду.
Портрет мій зник, та зникли і страхи,
Що й я подібним чином пропаду.
Я бачу добрий знак у цім:
Портрет мій – він у серці вже твоїм,
Й довіку залишатись йому в нім.
ПРИМАНКА
Прийди й будь любкою мені
Й новим блаженством сповнюй дні:
Піски й струмки, едемським подібні,
Й нитки шовкові, й гачки срібні.
У річки водах все, що зрієш,
Ти ще жаркіш, ніж сонце, грієш;
Й там риба в чарах цих тріпоче
І бути звабленою хоче.
Якби скупатись ти хотіла, –
Пливла б вона до твого тіла
Й, щоб тільки ласку твою мати,
Давалася б себе піймати.
Краса сія – й така в ній сила,
Що сонце й місяць вже б затьмила;
Потреби в них нема й мені,
Як поряд очі осяйні.
Хай інші виявляють вміння
І ріжуть ноги об каміння,
В воді холодній в мокрій свиті
Заманюючи рибу в сіті.
Хай дно обмацують руками,
Що сколоті, мов будяками,
Й на плесо вод наводять муть,
Щоб рибку бідну обмануть.
Ти ж вільна мати забаганки,
Бо вже сама замість приманки...
Цю ж рибку гонить течія –
Й вона мудріша, аніж я.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію