ПРИМАРА

Як вб’єш мене презирством, свого бранця,
Й не зрониш і сльозинки вже за мною,
Радіючи, де бути слід сумною,
Й для втіх нового матимеш коханця, –
Явлюсь тобі примарою нічною;
Й ти, вдавана весталко, затремтиш
Разом із свічки вогником слабким,
І сіпатимеш марно того, з ким
Втішалась щойно – відмахнеться лиш,
Вважаючи, що заграєш із ним.
Й тремтіла б, мов осиковий листок,
Й холодним потом вмилась би, й благання
Твої б почув я, і ридання;
Й що б я зробив... Та ні, на все свій строк:
Розкаянь прагну я, а – знай зарання, –
Та помста тебе так би настрашила,
Що зареклась би й більше не грішила.

ЕКСТАЗ

Там, де розпухлий берег ліг
Подушкою фіалці бідній
Під голову, а нам до ніг,
Сиділи вдвох ми в час обідній.

Рук не розняти, що сплелись:
Весна їх склеїла смолою;
Й два наші погляди злились
В один подвійною струною.

Були поєднані ми зором,
Рук дотиком, торканням тіл;
Й ставало нас лишень повтором
Усе, що діялось довкіл.

Як стяг здіймавсь би знов і знов
Між рівних армій двох рядами, –
З тіл своїх звільнені оков,
Гойдались душі так між нами.

І поки мова їх тривала,
Лежали, мов надгробки, ми:
Тіла незвична лінь скувала,
Й весь день уста були німі.

Й коли б хтось, мудрий у любові,
Який вже все збагнув у ній,
І навчений душ наших мові,
Стояв на відстані зручній,

То (хоч душа чия, й не знав би,
Бо їх уже не розпізнать)
Ще більш просвітленим він став би
Й поніс би в серці благодать.

Екстаз цей зовсім не бентежив,
Бо в нім не пристрасті був шал:
Бажання хтиві він обмежив
Й давав любові ідеал,

Відкривши чарів таїну,
Що їх любов являла нині:
Душі дві брала і в одну
Їх змішувала – й вже єдині.

Фіалка так, як ґрунт змінить,
Всі болячки свої загоїть
І квітів колір прояснить,
Й чарівність дня усю подвоїть.

І душі так: одна з одною
Лиш поєднаються, сумні, –
Й розквітнуть враз, мов луг весною,
Й не будуть вже в самотині.

Й нам, чиї душі обновились,
Відомі їхні складові:
Душ атоми ці не змінились,
Лиш поєднання в них нові.

А що ж тіла? Чом до цих пір
Говорим лиш про душ величчя?
Й що ми без них? – Це наш убір:
Ми – дух, тіла ж – його обличчя.

З нас кожен через них сприймає
Щоденні радості життя,
І завдяки лиш їм дух має
І рух, і силу, й почуття.

Лиш завдяки повітрю зріти
Ми можем струс найслабший неба, –
Так і душі, щоб іншу стріти,
Вселитись перш у тіло треба.

Як в наших жилах крові біг
Життям нас повнить без упину;
Як мати пальці слід, щоб міг
Зв’язати вузлика – людину; –

Спускатись так і душам слід
Туди, де все цвіте і пахне,
Щоб влити в себе весь той цвіт, –
Інакше дух в пітьмі зачахне.

Вдягнімся знов у плоть – я б так
Ще розтлумачив суть кохання:
В душі любов – це буква, знак;
Й лиш в тілі – книга для читання.

Й коли б в закоханих можливість
За нами стежити була –
В нас не помітили б мінливість,
Й знов як вернемось у тіла.