ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Джона Донна
Із Джона Донна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із Джона Донна
ПРИМАРА
Як вб’єш мене презирством, свого бранця,
Й не зрониш і сльозинки вже за мною,
Радіючи, де бути слід сумною,
Й для втіх нового матимеш коханця, –
Явлюсь тобі примарою нічною;
Й ти, вдавана весталко, затремтиш
Разом із свічки вогником слабким,
І сіпатимеш марно того, з ким
Втішалась щойно – відмахнеться лиш,
Вважаючи, що заграєш із ним.
Й тремтіла б, мов осиковий листок,
Й холодним потом вмилась би, й благання
Твої б почув я, і ридання;
Й що б я зробив... Та ні, на все свій строк:
Розкаянь прагну я, а – знай зарання, –
Та помста тебе так би настрашила,
Що зареклась би й більше не грішила.
ЕКСТАЗ
Там, де розпухлий берег ліг
Подушкою фіалці бідній
Під голову, а нам до ніг,
Сиділи вдвох ми в час обідній.
Рук не розняти, що сплелись:
Весна їх склеїла смолою;
Й два наші погляди злились
В один подвійною струною.
Були поєднані ми зором,
Рук дотиком, торканням тіл;
Й ставало нас лишень повтором
Усе, що діялось довкіл.
Як стяг здіймавсь би знов і знов
Між рівних армій двох рядами, –
З тіл своїх звільнені оков,
Гойдались душі так між нами.
І поки мова їх тривала,
Лежали, мов надгробки, ми:
Тіла незвична лінь скувала,
Й весь день уста були німі.
Й коли б хтось, мудрий у любові,
Який вже все збагнув у ній,
І навчений душ наших мові,
Стояв на відстані зручній,
То (хоч душа чия, й не знав би,
Бо їх уже не розпізнать)
Ще більш просвітленим він став би
Й поніс би в серці благодать.
Екстаз цей зовсім не бентежив,
Бо в нім не пристрасті був шал:
Бажання хтиві він обмежив
Й давав любові ідеал,
Відкривши чарів таїну,
Що їх любов являла нині:
Душі дві брала і в одну
Їх змішувала – й вже єдині.
Фіалка так, як ґрунт змінить,
Всі болячки свої загоїть
І квітів колір прояснить,
Й чарівність дня усю подвоїть.
І душі так: одна з одною
Лиш поєднаються, сумні, –
Й розквітнуть враз, мов луг весною,
Й не будуть вже в самотині.
Й нам, чиї душі обновились,
Відомі їхні складові:
Душ атоми ці не змінились,
Лиш поєднання в них нові.
А що ж тіла? Чом до цих пір
Говорим лиш про душ величчя?
Й що ми без них? – Це наш убір:
Ми – дух, тіла ж – його обличчя.
З нас кожен через них сприймає
Щоденні радості життя,
І завдяки лиш їм дух має
І рух, і силу, й почуття.
Лиш завдяки повітрю зріти
Ми можем струс найслабший неба, –
Так і душі, щоб іншу стріти,
Вселитись перш у тіло треба.
Як в наших жилах крові біг
Життям нас повнить без упину;
Як мати пальці слід, щоб міг
Зв’язати вузлика – людину; –
Спускатись так і душам слід
Туди, де все цвіте і пахне,
Щоб влити в себе весь той цвіт, –
Інакше дух в пітьмі зачахне.
Вдягнімся знов у плоть – я б так
Ще розтлумачив суть кохання:
В душі любов – це буква, знак;
Й лиш в тілі – книга для читання.
Й коли б в закоханих можливість
За нами стежити була –
В нас не помітили б мінливість,
Й знов як вернемось у тіла.
Як вб’єш мене презирством, свого бранця,
Й не зрониш і сльозинки вже за мною,
Радіючи, де бути слід сумною,
Й для втіх нового матимеш коханця, –
Явлюсь тобі примарою нічною;
Й ти, вдавана весталко, затремтиш
Разом із свічки вогником слабким,
І сіпатимеш марно того, з ким
Втішалась щойно – відмахнеться лиш,
Вважаючи, що заграєш із ним.
Й тремтіла б, мов осиковий листок,
Й холодним потом вмилась би, й благання
Твої б почув я, і ридання;
Й що б я зробив... Та ні, на все свій строк:
Розкаянь прагну я, а – знай зарання, –
Та помста тебе так би настрашила,
Що зареклась би й більше не грішила.
ЕКСТАЗ
Там, де розпухлий берег ліг
Подушкою фіалці бідній
Під голову, а нам до ніг,
Сиділи вдвох ми в час обідній.
Рук не розняти, що сплелись:
Весна їх склеїла смолою;
Й два наші погляди злились
В один подвійною струною.
Були поєднані ми зором,
Рук дотиком, торканням тіл;
Й ставало нас лишень повтором
Усе, що діялось довкіл.
Як стяг здіймавсь би знов і знов
Між рівних армій двох рядами, –
З тіл своїх звільнені оков,
Гойдались душі так між нами.
І поки мова їх тривала,
Лежали, мов надгробки, ми:
Тіла незвична лінь скувала,
Й весь день уста були німі.
Й коли б хтось, мудрий у любові,
Який вже все збагнув у ній,
І навчений душ наших мові,
Стояв на відстані зручній,
То (хоч душа чия, й не знав би,
Бо їх уже не розпізнать)
Ще більш просвітленим він став би
Й поніс би в серці благодать.
Екстаз цей зовсім не бентежив,
Бо в нім не пристрасті був шал:
Бажання хтиві він обмежив
Й давав любові ідеал,
Відкривши чарів таїну,
Що їх любов являла нині:
Душі дві брала і в одну
Їх змішувала – й вже єдині.
Фіалка так, як ґрунт змінить,
Всі болячки свої загоїть
І квітів колір прояснить,
Й чарівність дня усю подвоїть.
І душі так: одна з одною
Лиш поєднаються, сумні, –
Й розквітнуть враз, мов луг весною,
Й не будуть вже в самотині.
Й нам, чиї душі обновились,
Відомі їхні складові:
Душ атоми ці не змінились,
Лиш поєднання в них нові.
А що ж тіла? Чом до цих пір
Говорим лиш про душ величчя?
Й що ми без них? – Це наш убір:
Ми – дух, тіла ж – його обличчя.
З нас кожен через них сприймає
Щоденні радості життя,
І завдяки лиш їм дух має
І рух, і силу, й почуття.
Лиш завдяки повітрю зріти
Ми можем струс найслабший неба, –
Так і душі, щоб іншу стріти,
Вселитись перш у тіло треба.
Як в наших жилах крові біг
Життям нас повнить без упину;
Як мати пальці слід, щоб міг
Зв’язати вузлика – людину; –
Спускатись так і душам слід
Туди, де все цвіте і пахне,
Щоб влити в себе весь той цвіт, –
Інакше дух в пітьмі зачахне.
Вдягнімся знов у плоть – я б так
Ще розтлумачив суть кохання:
В душі любов – це буква, знак;
Й лиш в тілі – книга для читання.
Й коли б в закоханих можливість
За нами стежити була –
В нас не помітили б мінливість,
Й знов як вернемось у тіла.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію