Катерина Марійчук

23.07.20.

ПРО СПОДІВАНІ НЕСПОДІВНІ ЗУСТРІЧІ

Я розкажу Вам історію про одну Жінку і один її вірш, який поєднав наші дві Долі, наміцно скріпив нас.
На чужині, нас, відірваних від України, але зрощених в Україні, особливо сильно тягне до українських традицій та слова. От і клацаємо вечорами в пошуках чогось нового, невідкритого ще, але суто українського. Отак одного вечора і відкрила собі поетесу Ніну Виноградську. Її несучасне Слово, її бунтарські думки, її запальна поезія легенько і закономірно лягли поряд з творчістю Євгена Плужника, Валер'яна Підмогильного, Миколи Хвильового, Б.Антоненко-Давидовича, Івана Багряного, Миколи Куліша, Олександра Олеся… якими я зачитувалась і виплакувала….

І коли одного, осіннього вечора в нашому Національному центрі на Арбаті почула прізвище - Виноградська, була впевнена, що то хтось з її нащадків.
Захоплюватись творчістю українського класика, мати можливість хоч когось запитати кілька слів про неї, хто б пропустив таке?
Підбігаю, і з якогось дива питаю: Це ви, Ніна Виноградська?
На що молода і красива жінка, яку я вибрала як поетесу Виноградську відповіла: Ні, я її сестра.
- О, я права, - миттю пронеслось в думках, – недаремно її до когорти митців, які вже не можуть за себе постояти, прилічила.

- Ось Ніна Виноградська, – продовжила співрозмовниця, і показала на прекрасну, статну, чарівну жінку.
«Ех, Катерино, як ти могла так помилитись. Чому ти не пошукала біографію тої Поетки, а одразу сама все напридумала», – мовчки картаю сама себе.

Так відбулось моє перше знайомство з Головою харківського обласного відділення Конгресу української інтелігенції, заслуженого діяча мистецтв України, поетесою Ніною Іванівною Виноградською.

Були ще зустрічі. УМК (Український Молодіжний Клуб) організував зустріч, де Ніна Іванівна розповідала про сучасне українське слово, українську літературу і українську поезію. На вечорі були молоді люди, які вже пробували віршувати, їм була дуже цікава думка і поради відомого поета щодо їхнього слова.
Ніна Іванівна з задоволенням розповідала як складаються слова в вірші, що в поезії є важливим, надважливим.

Була довга, цікава, конструктивна розмова. Молодь не хотіла розставатись. Вже вийшли на вулицю, йшли Арбатом, а бесіда бігла за нами, доганяла, запитувала та відповідала.

Ніна Іванівна тоді ж і розповіла про одного із талановитих українських поетів, незаслужено обійденого владою, про Анатолія Козакова, росіянина, палкого українця по духу. Доля його є важкою і складною, та він стійко тримається на важкій і гористій, поетично-життєвій стезі.

Ніна Виноградська була тією, хто на робочому місці, в інституті, після роботи під копірку друкувала для самвидаву поезії Козакова. І це в совітські часи!!!

Коли українська визвольна війна і Майдан повернули мене в Україну, однією із перших, хто протягнув мені руку допомоги була Ніна Виноградська.

Я частий гість в її домі, та я не єдина, кого Вона обігріває, допомагає; дає підтримку, пораду настанову.

Волонтери, бійці, ВУЗівська професура, відомі і маловідомі артисти, поети-початківці і ті, чиї поезії знає вся Україна, ПРОСВІТяни і харківські громадські активісти, молоді і зрілі люди - на всіх вистачає місця в хаті пані Ніни і місця в її Душі і серці.

Поети - це осяйні Зорі, послані Творцем, щоб освітити сірий людський Шлях; щоб просвітити згорьовану людську Душу; щоб розтопити скрижаніле людське Серце; щоб дати лет приземленому людському Тілу.
Поети - це Люди, Слово яких Зорею відображується в каламутній калюжі; перлиною виблискує в чорній темряві; запашною квіткою зростає зі сміттєвої купи.

Поети - то особливі Люди. То Люди, які промовляють до нас устами Бога. Не всі поети – ПОЕТИ.
З незліченої кількості поетів - Ніна Виноградська – ПОЕТ, народжений зі Словом в кулаці.

Її слово бунтує і гуртує, надихає і окриляє, допомагає і підтримує, веде і направляє.

Її слово любить і кохає, співає і танцює, сміється і плаче...

І Її вірш. Той самий вірш, перший вірш, що вразив мене і заставив шукати автора.

ДО УКРАЇНЦІВ

Ніна Виноградська

Писав колись Павло Тичина
І це на серце всім лягло:
”Чуття єдиної родини”
У нас було. А чи було?

Чуття єдиної родини
Ледь не пішло у небуття.
Хай запитає батько сина
Чи є ж тепер оте чуття?

Нас розкидали по країнах:
В Сибір, Примор’я, Магадан,
В Австралію і Аргентину,
А потім ще й в Афганістан...

Нас розділяли президенти,
Кордони, митниць хабарі.
Реформи і експерименти,
Де ми – чужі в своїм дворі.

Тут олігархи розплодились,
Там обкрадають знов село.
Мораль на гроші замінили.
Те, що єднало нас, – пройшло.

Це схоже вже на божевілля!
Не знаєш, де й куди ідеш!
Від цих “нових” лише свавілля,
А ти ж надією живеш.

Чуття єдиної родини...
Чому ж його й тепер нема?
Бо стоголоса Україна
Вже не покірна , не німа!

Ще тільки зіп’ялась на ноги
(А як не втримають вони?!)
Страшніш за всі перестороги
Оці сусідські стусани.

Їй не втекти і ніде дітись,
Усе в собі переживать.
Не хочуть навіть рідні діти
Своєї мови визнавать!

І вже Шевченкові тополі
Стирає пам’ять в цій біді.
Під пальмами шукають долі
Дівчата – бранки молоді.

А як, скажіть, тим бідолахам,
Що розлетілись по світах?
Болить душа за рідним дахом,
А серденько – воно ж не птах…

Щемить! А діти і онуки
Вже яничарами ростуть.
Ну як не плакать від розпуки?
Як їх додому повернуть?

Залишиться лише руїна,
Як не з’єднаємось повік.
Збирай, матусю-Україно,
Дітей до гір своїх і рік.

Чуття єдиної родини
Можливо лиш в сім’ї пізнать.
Зробіть хоч щось для України,
Бо вам тут жить і помирать.
2004