Майже кожного вечора він приходив у це кафе слухати фаду. Він сідав за вільний столик, офіціанти посміхались і коротко кивали йому- вони вже знали його в обличчя, замовляв каву, трошки сиру або айвового мармеладу і склянку холодної води. Ароматна кава гірчила, сир був смачний, а вода завжди теплою.
Він приходив під вечір. Після спекотного дня ранньої осені. Голова була важкою від сонця. Втома м'яко розливалась по тілу- спробуй ось так цілий попрацювати цілісінький день на будівельному майданчику, прокладаючи електричний кабель.
Вже два роки як він жив у іншій країні. Він приїхав з Камянця, з невеличкого провінційного містечка в Україні . Приїхав в Португалію. В Лісабон. У велике столичне місто на другому кінці Європи. Приїхав за кращою долею. Йому було сорок два роки. У Кам'янці залишилась дружина і доросла дочка.
Він довго терпів докори дружини. Спочатку лише важкі погляди і зітхання. Потім слова, ще важчі і, як йому здавалось, несправедливі. Нескінчені тихі монологи від яких серце розривалось.
Він не може, не вміє, не знає і ще багато багато не.
Сімейне життя закінчилось. Воно не могло не закінчитись. Через двадцять років разом. Вона докоряла його тим, що він не справжній чоловік, що не може забезпечити їм достойне життя. А він лише дивився на дружину- невисоку, повну сорокалітню жінку, з вічною тонкою сигаретою у пухких коротких пальцях і мовчав. Він заморився шукати відповіді на чужі питання.
Вони здається і не були бідними. Але й багатими теж не були.
Він закінчив сільськогосподарський інститут але працював електриком. Йому завжди подобалось щось робити своїми руками. Він монтував електричну проводку у будинках та квартирах і йшов на роботу майже завжди з задоволенням. А пізно ввечері, лежачи на старому але ще міцному дивані, у темряві, ще довго згадував, як обтискав провід, як акуратно закладав його в пластикову комутаційну коробку, як кріпив вимикачі. Йому подобалось, якщо все виходило акуратно.
Знайомі їхали у Європу на заробітки. Дружина стала йому постійно про це говорити.
Ось інші їдуть, привозять великі гроші, купляють квартири. Дочка скоро заміж, а у мене навіть гарного плаття не має. І весілля за які гроші будемо справляти?
І ось він вирішив і собі їхати на заробітки.
Не за грошами, а подалі з Кам'янця. Подалі від дружини.
Він ще сам боявся собі в цьому зізнатися. Він заспокоював себе, що так буде краще, що він зможе заробити гроші. Все у них буде як у людей. І весілля доцчі справлять, ремонт у квартирі зроблять, і машину гарну куплять.
Але якась частина його усе наперед знала і ту частину не можна було підкупити чужими думками. Ту частину до пори ще можна було приховати, навіть від самого себе. Але ненадовго. І одного літнього вечора, коли він стояв коли своєї колишньої школи, дивився на чорнобривці коло доріжок і не хотів йти додому- усі відповіді раптом самі постали у його голові. Ніби впала якась завіса.
Дочка його вже півтора роки жила зі своїм хлопцем. Як дружина з чоловіком. Здається вона навіть була вагітною- якось підозріло і швидко вона поправилась. Але про це мовчали. Тож весілля, якби воно відбулося- виглядало б дуже дивним.
І ремонт у двокімнатній квартирі, яку вони отримали у спадок від його тітки, він робив всього лиш три роки тому. Сам проклав нову проводку, сам зібрав кухню, остеклив балкон, переклеїв шпалери, поміняв вхідні двері і вікна... Але дружині цього напевно було мало..
І машина у них теж була. Старенький, але ще міцний бусик на німецьких номерах. І місця багато- як раз, щоб їздити на картоплю у село до тещі.
Він стояв коло шкільних грядок і думав.
Чого дружині не вистачає? Чи ще любить вона його? А чи любить він її?
Але на ці нові питання йому ще треба було собі самому відповісти. Відповісти чесно, не ховаючись за готовими і простими, придуманими кимось іншим, схемами.
Коли він сидів з двома земляками в залі аеропорту в Борисполі і чекав на свій літак, він лише тоді побачив відповіді. Земляки пили пиво, їли бутерброди з салом, хміліли не то від пива не то від свободи, а він мовчки дивився на хлопців і ясно бачив, що дружина- то чужа і далека людина. Зі своїми нецікавими йому інтересами, зі своїм, для нього зовсім чужим життям. Йому стало ніяково від усіх цих думок. Невже він такий невиліковний егоїст?
Пива він не пив, бо не любив цього популярного напою. Йому хотілось кави.
До посадки на літак залишалось півгодини. Дружина не дзвонила, а йому самому не хотілось дзвонити. Він підійшов до невеличкої кав'ярні і замовив еспрессо.
Як смачно. Як добре. Він пив маленькими ковтками, смакував ароматний напій і раптом зрозумів, що додому більше не повернеться.

І ось, через два роки він тихо сидів за столиком кав'ярні майже у центрі Лісабона і слухав фаду. Співак, на ім'я Педру -немолодий, але ще симпатичний мужчина, під акомпанемент двох гітар- класичної і португальської, пронизливо співав про навіки втрачене кохання. Відвідувачі кафе уважно слухали, лиш деколи хтось наливав у келихи вино, стараючись не шуміти. Коли пісня закінчилась, усі почали енергійно аплодувати.
Він також слухав. І також аплодував.
Ліричні мелодії фаду щось чіпляли у його серці. Щось приховане і йому самому не зрозуміле, але дуже важливе. Якісь ледь чутні примарні хвилі пробігали через його тіло.
То він згадував далеке дитинство, то згадувались вже давно померлих батьків, таких, якими вони були у молодості, то згадував сиві скелі Камянця і старі костьоли Старого міста...
Він пив запашну каву- цей терпкий напій і його аромат також викликав те саме хвилювання як і фаду.
Знову заграли гітари.
За два роки він більш менш вивчив португальську мову. Він навіть купив у книжному магазині книжку Жозе Сарамагу Євангеліє від Іісусу португальською. Книжка йому не сподобалась, але всеж він її акуратно прочитав.
Мову він вивчив майже досконало, і тепер ставив собі за мету повністю викорінити у собі акцент. Хлопці земляки, з якими він працював на будівництвах, завжди дивувались його таланту у мові, але сам він знав- то ніякий не талан- лише велике бажання і природня допитливість.
Спочатку хлопці навязувались до нього у друзі, запрошували на пиво та на медронью- португальський бренді, схожий на нашу самогону з яблук. Але пити йому не хотілось. Ще меньше йому хотілось слухати п'яні розмови про важку долю заробітчанина та про некрасивих португальських жінок.
Він відмовлявся, вигадував якісь причини, тільки щоб не йти пиячити.
Поступово він почав віддалятись від земляків. Хіба що продовжував ходити до Церкви усіх святих- маленького православного храму коло залізничного вокзалу Санта Аполонія. Але хлопці до церкви майже не ходили- лише на великі свята. Зустріти у храмі можна було хіба що туристів росіян, чи земляків, які перебрались у Португалію назавжди. Коли допитливі росіяни хотіли з ним заговорити- він відповідав португальською і стримано посміхався. Проти росіян він нічого не мав, але у нього були питання до самої Росії.
Люди в залі зааплодували. Педру вклонився і випив води зі склянки. Потім витер краплини поту з чола білосніжною хустинкою.
Люди посміхались і пили вино. Вечір був чудовим.
Щось є у цих людей, - думалось йому.
Якась вроджена інтелігентність. Чому тієї риси майже немає у наших людей?
Він подивився на годинник- двадцять хвилин дванадцятої. Раптом йому згадалась книжка, яку він прочитав ще у Кам'янці, років десять тому - Ніч у Лісабоні Ремарка. Там герої також сиділи в нічних кафе Лісабона і шукали сенс життя. З тих пір пройшло стільки часу. На світ з'явилось вже не одне покоління нових людей. Та й ці нові люди так і продовжують шукати той сенс. Шукати у нічних кафе Лісабона.
Фадішта знову почав співати. Люди впізнавши мелодію схвально загукали, але швидко стихли.
Він допив свою каву, знайшов очима офіціанта, той зразу ж зрозумів, чтого від нього хочуть і коротко махнув головою.
Розрахувавшись і намагаючись не підіймати шуму, він вийшов з кафе. Вечірній Лісабон дмухнув у лице свіжим повітрям. То була якась неповторна суміш аромату океану і духмяної жикаранди. Хоч була рання осінь, але дерева жикаранди знову почали завітати.
Він йшов тротуаром у сторону дому. Він точно знав, що то був його дім. Не арендована і чужа квартира, не апартаменти, не будівельний вагончик, а саме дім.
Він точно знав, що більше не повернеться до Камянця, до дружини, до дочки, до того старого життя.
Завтра йому требу буде рано прокинутись. Погодувати кішку, зварити собі кави і випити її неспішно у своєму робочому бусику по дорозі на роботу.
А тихим лісабонським вечером, після роботи, після душу, переодягнувшись у свіжу білу сорочку, він знову прийде у це кафе. Прийде слухати фаду.

Київ, 2021