четверте вересня ще не порушує правил першого і третього.
у першому — прославляють школу, у третьому — волають пісню,
яскраві світлини школярів перемішуються із студентськими,
зверхньо викурюються срібні дими думок із загальної тисняви.

жінка із русявим волоссям і глибокими очима малює себе із себе
вироки її штрихів виказують втомленість від сумного суспільства:
синці під повіками, батистові складки готичних міст і східний шербет,
а в них какофонія пересічних і стримані погляди у загадковому тет-а-тет.

у собі замикається на всі чотири октави. дихає плаває, відпускає, мовчить…
помаранчеві білки сприймання світу безумом шугають через модельний черевик,
а чорні теорії фінансистів наступають на ребра страху… вона горить:
— пане, ми з вами не не настільки близькі, щоб я ділилася. давайте — на ви?

у цих жінок, що ходять львівсько - київськими площами, ще — поліськими, дніпровськими і т п.
у цих жінок достатньо підстав відкривати погляд, відчувати загартовані долоні віри.
одна казала:
— доню, давай віддам усі свої картини, інша :
— вірші! бо за віком ти підеш далі від грети тунберг! пиши малюй, будь, як одет,
ця країна ніколи не дозволить впевнено рокам тримати господню ліру.

чоловікам простіше. перше — народися талановитим, друге — красивим,
написати щось вражаюче про цих дурних, ображених долями жінок, триматись за їх палець..
спочатку над ним посміються, потім звикнуть і видадуть письменницьку ксиву.
далі — збирай у поділ відповідальності — груші від мам, сестер і кармічних страждалець.

ті жінки, що схожі на тиху осінь, ще й досі пишуть масляними фарбами на тополиних алеях.
хтось чує їх, хтось бачить, як у шухлядки смарагдові складаються їх останні надії?
мідні, прогірклі, як велика старовинна монета фатальної соломеї,
далекі від всього дешевого, спокійні із ликами лева зміїного.