Лишень попіл знає, що вигоріло дотла.
А я знаю своє, хай сліпуючи, наперед:
не все перевіє вітер, не все мітла,
забираючи двором широко, забере.
Ми самі впадемо недопалком, плювком до ніг
під лавчиною, куди променю впасти зась:
у тужаві обійми твані, у збіглі дні,
у погній, у осад – культурний пласт.
Замаравши совок, археолог на вітрюган
ремиґне; та відлуння знахідки прогримить
по світах, як зарита в пісок жага,
як обернена версія пірамід.
"Падаль!" – видихне він, обійма живіт,
і опиниться далі від нас, чим земля від птиць,
позаяк і падаль – це вихід з клітини, свобода від
цілого: апофеоз частиць.


***
Міхаілу Баришникову

Колись ми газон поливали з лійки.
Комара поціляли зі трьохлінійки.
Низали на палю жука без жалю.
І жук не дзумів, і комар не жалив.

Тепер поливають нас, і все рідше – ливень.
Нині всяк увіткне нам в ребро свій бивень.
Щодо жука і його дзуміння,
ліпше всього машина переймає це вміння.

Певно, час добіга; і не вкруг, а прямо.
І спереду, кажуть нам, не гора, а яма.
І повістять приїжджі з тамтих далека,
що погода там ліпша, коли нам кепсько.

Був, здається, музей, де, і ми, бувалі,
зауважили якось шедевр "Не дáлі".
А чи був це музей? І чи річ у назві,
нині бачене маючи на увазі?

Чи податись в Іспанію, де іспанці
шаленіють від боксу і люблять танці,
коли вони ставлять ногу, як розу в вазу,
і коли убивають бика – то зразу.

В тім бо і річ, що нагар в моторі.
Що – преначисто вимиті – важим, як мармурові:
так панелей обтісували каміння
каблуком, що не ми́нем окаменіння.

Ліпше, певно, лишитись. Лежма, на свіжім сіні,
щоб плавець при свічах у теплім, як суп, басейні,
перш, аніж крапельці з вій зронитись,
знав, де найти нас, рішив наснитись.

Ймовірно, й захмарене небо бентежитиме пілота:
мовби хто протирає там, буцім фото,
щось, нічуть непоступливе щодо сили
світла тому, що в душі носили.




***
-------------------------

Только пепел знает, что значит сгореть дотла.
Но я тоже скажу, близоруко взглянув, вперед:
не все уносимо ветром, не все метла,
широко забирая по двору, подберет.
Мы останемся смятым окурком, плевком, в тени
под скамьей, куда угол проникнуть лучу не даст.
И слежимся в обнимку с грязью, считая дни,
в перегной, в осадок, в культурный пласт.
Замаравши совок, археолог разинет пасть
отрыгнуть; но его открытие прогремит
на весь мир, как зарытая в землю страсть,
как обратная версия пирамид.
«Падаль!» выдохнет он, обхватив живот,
но окажется дальше от нас, чем земля от птиц,
потому что падаль — свобода от клеток, свобода от
целого: апофеоз частиц.
1986


***

Михаилу Барышникову


Раньше мы поливали газон из лейки.
В комара попадали из трехлинейки.
Жука сажали, как турка, на кол.
И жук не жужжал, комар не плакал.

Теперь поливают нас, и все реже — ливень.
Кто хочет сует нам в ребро свой бивень.
Что до жука и его жужжанья,
всюду сходят с ума машины для подражанья.

Видно, время бежит; но не в часах, а прямо.
И впереди, говорят, не гора, а яма.
И рассказывают, кто приезжал оттуда,
что погода там лучше, когда нам худо.

Помнишь скромный музей, где не раз видали
одного реалиста шедевр «Не дали».
Был ли это музей? Отчего не назвать музеем
то, на что мы теперь глазеем?

Уехать что ли в Испанию, где испанцы
увлекаются боксом и любят танцы,
когда они ставят ногу, как розу в вазу,
и когда убивают быка, то сразу.

Но говорят, что пропеллер замер.
Что — особенно голые — мы тяжелей, чем мрамор:
столько лет отталкивались от панели
каблуком, что в итоге окаменели.

Лучше, видно, остаться. Лечь, постелив на сене,
чтобы плававший при свечах в теплом, как суп, бассейне,
чью каплю еще хранит ресница,
знал, где найти нас, решив присниться.

Видимо, низкая облачность может вправду смутить пилота:
как будто там кто-то стирает что-то,
не уступающее по силе
света тому, что в душе носили.

1992