Він тут бував: іще не в галіфе –
в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
Арештами завсідників кафе
затим до решти, світовій культурі
воздавши мстою (не комусь, – о,ні,
а Часові) за ницисть існування,
за кепську каву, злидні та змагання
у двадцять ’дне, при всім неталані.

І тою мстою похлинувся Час.
Тепер тут людно, посмішки, розкутість,
гримлять платівки. Ба, усякий раз,
перш, аніж сісти, тягне озирнутись.
Все – пластик, нікель – дух уже не той;
в тістечках посмак бромистого натру.
Бува, під закриття, після театру
навідується й він, – інкогніто.

Коли він входить, всі вони встають.
Одні – по службі, деякі – від щастя.
Легким кивком долоні від зап’ястя
він клопоту на цім збавляє люд.
Він каву п’є – пахкішу, ніж тоді,
і їсть рогалик сидьма у фотелі,
такий смачний, що мертві поготів
згукнулись би "О, так!", на мить воскреслі.





------------------

------------------

И. Бродский

ОДНОМУ ТИРАНУ

Он здесь бывал: еще не в галифе —
в пальто из драпа; сдержанный, сутулый.
Арестом завсегдатаев кафе
покончив позже с мировой культурой,
он этим как бы отомстил (не им,
но Времени) за бедность, униженья,
за скверный кофе, скуку и сраженья
в двадцать одно, проигранные им.

И Время проглотило эту месть.
Теперь здесь людно, многие смеются,
гремят пластинки. Но пред тем, как сесть
за столик, как-то тянет оглянуться.
Везде пластмасса, никель — все не то;
в пирожных привкус бромистого натра.
Порой, перед закрытьем, из театра
он здесь бывает, но инкогнито.

Когда он входит, все они встают.
Одни — по службе, прочие — от счастья.
Движением ладони от запястья
он возвращает вечеру уют.
Он пьет свой кофе — лучший, чем тогда,
и ест рогалик, примостившись в кресле,
столь вкусный, что и мертвые «о да!»
воскликнули бы, если бы воскресли.

январь 1972