Це не про еміграцію чи втечу від чогось,
І не зітхання типу “ця кончена країна”.
Ми зійшлись бо наші предки саме тут пустили поросль,
Та ми перші, хто уміє бути легким, як пір’їна.
Знаєш, тішуся від того, що старіємо ми разом,
Бо домовились про це ще в одну з перших ночей
І вже знаємо куди заведуть дороговкази –
Одне одному давно ми особисті Мойсеї.
А це буде якось так, що останніх років двадцять
Ми під оплески та вигуки “От же ж навіжені!”
Будем тихо доживати в аккуратній сільській хатці
В прикордонній лісосмузі вкрай невинної Словенії.
Бо ти любиш, коли тепло, ну, а я – аби безлюдно:
Це таке маленьке щастя для маленьких двох людей.
Ми по вихідних літаємо гуляти десь по дюнах
У напівтонах пастельних постелених пустель.
Чи сидимо на лавці, за руки, як і зараз,
Чи лежимо накурені й говоримо про Че.
І тут же, зовсім поруч, блищить Сава чи Драва...
Ну, що вже тут поробиш – Дунай там не тече.
Десерти вже не можна, але ми не відмовимось.
Бо це єдиний клопіт: тиск, цукор, пульс і зір...
Від решти ми відкупимось, відіб’ємось, відмолимось,
То не за нами дзвін вже і не для нас ефір.
А на річницю шлюбу приїдуть син і донька,
Яку ти ще навіть не носиш під серцем...
Так просто сядуть поруч, вкладуть свої долоньки
У наші. Й ми мовчки всміхнемось веселці.


21.10.2021