Біда, як кажуть, ходить не одна.
З весни дощу ні краплі не упало,
Все на полях посохло і пропало.
А тут іще зі степу сарана
З’явилась на Русі в великій силі,
Доїла те, що трохи ще росло.
Тож людям їсти нічого було,
Траву, кору́, коріння всяке їли,
Пташок ловили, вороння уже
Кружляти понад Києвом боялось,
Десь облетіти в стороні старалось
Аби не опинитись під ножем.
Хоч руси жертви Хорсові несли,
Поляни своїх богів ублажали,
Вони допомагати не бажали,
На щось, напевно, дуже злі були.
Кагана винуватили жерці,
Що він узяв,батьківську віру зрадив,
Громадили і правду, і неправду.
Ім’я у всіх було на язиці.
Аскольд же мовчки те усе терпів,
Молив до Бога до свого нового
Аби прийшов із поміччю до нього.
Так йому новий «пастир» говорив,
Який до нього від болгар прибув
Аби зміцнити у кагана віру.
Усе хистким здавалося допіру,
А особливо, як прокльони чув
Де вголос, де хто пошепки, бува,
Де хто так гляне, що мороз по шкірі.
І як тут укріплятися у вірі?
Тут не поможуть ніякі слова.
А пастир все гугнить йому: «Чекай!
Бог все поправить, але май терпіння.
Серед гонимих ти, кагане, нині.
Гонителем ще станеш – так і знай!
Тих, хто на Бога посила хулу,
Він покарає, вірних же підніме.
Не переймайсь прокльонами отими,
Не дай у душу поселитись злу».
І він терпів, дививсь на те, як люд
Від голоду аж вітром хилитає.
Він вже і так комори відкриває.
Чим помогти іще їм можна тут?
Не може ж він до цурки все роздать,
Йому іще дружину годувати,
Бо, не дай Бог, ще ворога стрічати,
Хто ж край голодний буде захищать?
Послав купців з возами до хозар
Аби харчів побільше закупили,
Каганового злата не жаліли
Й везли на Русь скоріше весь товар.
Чекав в надії він той караван…
Та лиш гінця побитого діждався.
Як той відхекав трохи, відлежався,
До нього зразу підступив каган:
- А де ж купці? Де куплені харчі?
- Біда, кагане! Печеніги стріли,
Коли з Ітиля ми у Дон спішили…
Отож купці вертаються ні з чим…
Ті печеніги й так розбійний люд,
Які купцям проходу не давали,
А тут на степ теж сарана напала.
Де пасти скот? То ж ходу й не дають
Вони нікому. Що його робить?
Одна надія на товар той бу́ла,
Щоб Русь на час з полегшенням зітхнула…
Каган Аскольд задумався на мить.
Щось знов в душі прокинулось його,
Велів негайно воєводу звати
І всі дружини в Києві збирати,
Нікому не говорячи – чого.
Коли зібралась, врешті, руська рать,
Пішов він степом, аби не блукати -
Купецьким шляхом ту орду шукати,
Щоб за розбій належно покарать.
Вів русів гнів та досвід брав своє.
Сторожа пильно степом пантрувала,
Усі сліди знаходила й «читала»,
Аскольду сповіщала: хто де є.
Нарешті руси втрапили сліди
Ордою в них поцупленого краму.
Тоді вже подались слідами прямо
Шукати тої самої орди.
Ніяк не думав печенізький хан,
Що у степу когось боятись має.
Тут лише вітер носиться, гуляє.
Отож розбив у балці собі стан
Та й став добро купецьке розбирать.
Гадав - там срібла-золота багато.
А там харчі. Що ж – будемо гуляти!
Пасти худобу й все то споживать!
Розклалася у балці тій орда.
Худобу свою степом розпустила
Та на харчі скоріше напосіла,
Не знаючи, що слідом йде біда.
Отам у балці їх каган й застав.
Тихенько руси балку оточили
І з криками зненацька налетіли.
Мов кари меч на голови їм впав.
Схопилися лише на ноги та
Устигли свої шаблі похапати.
А коні де? На кому їм скакати?
Табун уже за пагорб поверта.
А без коня що може печеніг?
Він без коня – не воїн. Отож русам
Або в полон скоріше здатись мусять,
Або лягти скривавлені до ніг.
Все ж у них гордість гору узяла,
Вже як могли, так опір і чинили,
Помилування, навіть, не просили.
І вся орда у балці тій лягла.
Забрали руси все добро своє
І печенізьке разом прихопили.
Всі табуни й отари в купу збили –
А їх в орди-таки чимало є.
І з тим добром верталися усі.
Вперед послали посланців із вістю,
Що скоро буде всім чого поїсти
І вже відступить голод від Русі.