«Історія – учителька життя»,-
Так римляни, здається, говорили.
Якби ж то ми її як слід учили,
То менше б відчували каяття
За вчинки надто спішні й нерозумні,
Яких ми робим безліч у житті.
І від гірких, щемливих почуттів
Буває нам так боляче і сумно.
Один з уроків: вірити не слід
Тому, хто шлях свій підлістю встеляє.
Він за душею завжди камінь має,
А його серце – віковічний лід.
Наобіця, як вигідно йому,
То, може і дотримається слова,
А ні - то завжди знайдеться відмова
Від того слова та і по всьому.
Аби була лиш вигода йому,
То він обдурить і не заїкнеться
Та ще й услід одуреним сміється,
Мовляв, наївний дурень. І тому
Я хочу всім наївним нагадати
Одну стару історію. Колись
Монголи, що по Азії пройшлись,
Зуміли, навіть Грузію зламати,
Прорвались понад морем крізь Кавказ,
Де у той час алани проживали.
Алани ж сил для відсічі не мали,
Отож звернулись у тривожний час
До половців, які в великій силі
Єдині панували у степах.
І половці війни підняли стяг.
Чи небезпеку справді зрозуміли,
Чи то хотіли силу показать,
Аби степи їх зайди оминали.
Отож разом з аланами устали
І бій монголам вирішили дать.
Жорстока січа цілий день ішла.
Десятки тисяч степ увесь стоптали.
Роса кривава на траву упала
Та сила силу не перемогла.
Як сонце сіло, розійшлись вони
Аби назавтра новий бій почати.
Хто переможе в тім бою, сказати
Ніхто не міг. Обидві сторони
Були готові битись до останку.
Але монгол підступністю узяв.
Вночі він перемовини почав
Із половцями аби до світанку
Спровадити їх у степи назад.
Сказав вождям посол від Субедея:
« Адже ми з вами крові однієї
І половець монголу, наче брат.
А ці алани нам і вам чужі.
Отож чого нам з вами воювати?
Як хочете, ми можем злата дати,
Як вашій забажається душі?!
Беріть дарунки та й собі ідіть.
А ми тут вже самі розберемося».
Так половців умовити вдалося.
І вже в їх табір за якуюсь мить
( Немов сигналу лише і чекали)
Монголи подарунки привезли.
І половці усе оте взяли
Й до ранку їх у таборі не стало.
Алани встали знову в бій іти.
Відкрило сонце очі їм на зраду.
Вони б, можливо, й відступити раді
Та від монголів степом не втекти.
Отож вступили у кривавий бій,
Бо знали, що рятунку їм не буде.
Зійшлись монгол з аланом груди в груди
У тій долині смертній степовій.
І полягли алани геть усі,
Хоча й монголів у бою поклали,
Кривавим трупом степ навкруг услали
І пил туманом довго ще висів
Над бойовищем тим. Але монголи,
Ще кров не стерши на своїх шабля́х
На половецький повертають шлях.
І, доки військо половців поволі,
Обтяжене нахапаним добром,
По стійбищах і ордах розбредалось,
Монголи слідом в їх степи ввірвались…
Що учинили, мабуть, і пером
Того всього не можна описати.
Вбивали всіх, хто в очі потрапляв.
Тож зиску жоден половець не мав
Зі зради. А монголи змогли взяти
Удвічі більше, аніж віддали.
Узявши все, що варто було брати,
Порахувавши здобичі і втрати,
Монголи далі вглиб степів пішли.