Як славно звечора собі,
заплутавшись в своїй судьбі,
не дорікати у журбі,
удаючи, що спиш,
забути чвари опостінь,
у хатній чути темноті,
як миша у пічнім хребті
розворохобить тиш.

Яка утіха й благодать,
у зошит аркуші зібрать,
і, благо, нікому брехать:
резон, чи не резон.
А до збіговиська причин
і поміркованих мужчин
не понукає тріск лучин
і мишоловки сон.

З весни не топлено: оне
і переконує мене
хутчій укутатись в кашне,
чим серце оголить.
Ані учителя стопа,
ні Бог, ні янголів товпа,
якщо поріг й переступа,
життю нас не навчить.


***
Дебют

1
Після всіх іспитів, вона
в суботу запросила в гості друга;
темніло, і тримався корок туго
пляшиною червоного вина.

А у неділю дощ не ущухав;
і гість навшпиньки вибирався поміж
стільців рипучих, і знімалась одіж
з обридлого простінкові цвяха.

Її рука дісталася стола
і плюснула до роту лишки чаю.
В кімнаті ще стояла півімла.
У ванні позувала водограю

емаль її облупленого дна,
і пустота зі милом духовитим
виповнювала ще один канал
сполучення з великим білим світом.

2
Дверима ані рипнувши, рука
була – він осмикнув її – обтерта
від плям в кишені; чулося, як решта
з вина плеснулась в полах піджака.

Проспект ще спав. Зі водостічних труб
лилися води, миючи бруківку.
Він уявив цвяха і цівку тиньку,
і казна-чом з його набухлих губ

зірвалось слово (Боже упаси
годити у його толеруванні),
і добре, що під'їхало таксі,
бо він би ціпенів у дивуванні.

Він роздягався, щойно зі гостей,
не глядячи на свій просяклий потом
ключ до нівроку безлічі дверей,
отетерілий з першим оборотом.

<1970>

***



Зі шкільної антології


1. Е. Ларіонова.

Е. Ларіонова. Брюнетка. Плід
друкарки і полковника, а погляд
нагадував позір на циферблат.
Опікувалась тим, в кого болить.
Лежали якось ми із нею поряд
на пляжі і кришили шоколад.
Вона сказала, мов за горизонт,
туди, де яхти не міняли гасла,
що, коли хочу, можу і собі.
Вона любила цілуватись. Рот
нагадував мені печери Карса.
Та я не забоявся. Далебі,
немов трофей, беріг чимало літ
відбите на невидимому фронті
у ворогів, яким утратив лік.
Цінитель здобних баб, запічний кіт
Д. Куликов постав на горизонті.
Д. Куликов на шлюбі наполіг.
Їй місцем праці став жіночий хор,
а він трубить на номернім заводі.
Такий собі масластий інженер.
А я шкільний все бачу коридор,
і наші з нею вправи на комоді.
І Діма – некрасивий піонер.
Куди все збігло. В чім давати звіт?
Які подати візії предтечам
їх перевтілень, до яких колін?
В її очах чаївся диво-світ,
їй і самій ще нез’ясовний. Де в чім
непостижимий жінці взагалі.
Живі ще Куликов і я. Вона жива.
А світ отой – він, що – тримає павзу?
А може будить ніччю їх той зов?..
І я все бубоню свої слова.
І линуть з-за стіни оривки вальсу,
і дощ шумує в цеглі битій знов…

2. О. Поддобрий

Олег Поддобрий. Явлений на світ
зі фехтування тренером. Достоту
він знав усе це: випади, укол.
Не пожирач сердець, не серцеїд.
Але, як це бува у світі спорту,
він із офсайду забивав свій гол.
Офсайд був ніччю. Матері недуг,
плачі малого брата у колисці.
Олег тоді зненавидів обох.
На батька і сокиру взяв до рук.
Та вчасно долучилися сусідські
і сина одоліли вчотирьох.
Я згадую ці руки, ці синці,
а ще – рапіри дерев'яну ручку.
Баталії на кухні, наш тоді
спір в комунальній ванні. На руці
кілечко із латуні – під обручку.
Ми спекалися школи. Він хотів
на кухаря піти чи продавця,
а я фрезерував на "Арсеналі".
Він пік млинці в Таврійському саду.
Ми бавились, розносячи дрівця,
збували і ялинки на вокзалі
до новоріч.
Він потім, на біду,
компанію уклавши шантрапі,
крамницю обібрав, і, – як у воду.
Сезонів зо три смажив сухарі.
Урешті, вийшов. Пережив запій.
Місив бетон під корпуси заводу.
Дав згоду одружитись медсестрі.
Став малювати. Вчитись до пори
мав намір на художника. В пейзажних
деталях проглядала схожість на –
на натюрморт. І – знову табори:
за витівки пера на лікарняних.
Ось і допіру – тиша навісна.
Ніде його не бачу. Сам сидів
в тюрязі, але там його не стрітив.
Тепер я на свободі. Ба, і тут
ніде не зустрічаю.
Поготів!
Він десь блукає і вдихає вітер.
Ні кухня, ні тюрма, ні інститут
його не прийняли, то він і щез.
Пішов, як Дід Мороз, перевдягтися.
Оговтатися від перипетій.
І ось він викликає інтерес,
як решта персонажів із дитинства
і безнадійних, зрештою, надій.

3. Т. Зіміна

Т. Зіміна, чарівне дитинча.
Татусь – технар, стезя матусі – облік.
Не бачив їх, та у шкільні літа
вразливою не видалась. Хоча
цим перейнявся прикордонний льотчик.
Але це було згодом. А біда
до того з нею трапилась. В сім’ї
її водився родич. Чин в райкомі.
З автівкою. А предки розійшлись.
Ну, щось своє. Авжеж, усі свої.
А от авто – це речі незнайомі.
Отак її знегоди й почались.
Вона набідувалася. Утім,
ішли помалу справи на поправку.
Похнюпий замаячив був грузин.
Коли він загримів в казенний дім,
тоді і віддала себе прилавку
вона в галантерейний магазин.
Одеколон, білизна, полотно
– весь аромат цієї атмосфери,
секретів, залицяльників, чуток.
Оглядин мимоволі у вікно.
В анфас – Дім Офіцерів. Офіцери,
блиск ґудзиків, кокард і зірочок.
Той льотчик, опустившись із небес,
він без вагань вітав її чарівність.
Її чекав шампанського салют.
Заміжжя. Та у асів ВПС
понад усе цінується невинність
і зводиться заледь не в абсолют.
І поготів – схоластики вина
цієї – в її намірі втопитись.
Був навіть міст, але була зима.
Канал скувала кірка льодяна.
Зате прилавок виказав надійність.
І опушила вії бахрома.
І попелясту чілку осіня
сіяннями неоновими люстра.
Весна. Біжить з відчинених дверей
потік, вирує біля кас щодня.
Вона стоїть і бачить темне русло
з-за куп білизни, наче Лорелей.

4. Ю. Сандул.

Ю. Сандул. Душка-ласочка. М’яка,
як мордочка, загострена до носа.
Доносив. Слабував на язичок.
У захваті бував від козирка.
Усіх питав – і у вбиральні, й поза,
куди кріпить на кітелі значок.
Кріпив. І був готовим до вимог
щодо всіляких символів та знаків.
Тяжів до звань і титулів всерйоз.
Себе звав не инакше, як "фізорг",
і з виду старкуватим був, як Яків.
Вважав своїм бичем фурункульоз.
Остерігався протягів, застуд,
відсиджувався дома у негоду.
Дрочив таблиці Брадіса, як тхір.
Знав хімію і рвався в інститут.
Та після школи трапив у піхоту
підземну, у секретний капонір.
А нині свердлить. Може, акурат,
на "Дизелі". Можливо, і неточно.
Ба, точність ні до чого там йому.
Бо має спеціальність і розряд.
А головно, навчається заочно.
Наразі підіймімо бахрому.
Він в сутіні гортає "Опірмат"
і осягає Маркса. Чин заочний
і речі книжні звечора ураз
навіюють осібний аромат.
Нема охоти, бачмо, в клас робочий.
Охота у наступний, бачмо, клас.
У сутіні, лишень отам себе
він убача. Суть опору металу
приємна річ в теорії. Гай-гай!
Він мітить в інженери, в ІТП*.
Металу він не дасться на поталу
у сенсі праці… ріж, свердли-клепай…
і вартість додаткова… і прогрес…
І вся оця схоластика про ринок…
Ліси дрімучі, і катма снаги.
Сім'ю б завів, та обмаль часу. Стрес.
Утім, не проти зустрічей, вечірок
бодай із ким, соїття від нудьги….
"Наш – усмішка – майбутній інженер".
Він згадує спецівок сіру масу.
Він дивиться повз подруг у вікно.
Він самоту сповідує тепер.
Він зраджує тепер своєму класу.
Боюсь, згустив… Але усе одно –
використання класу напрокат
тхне, далебі, лихвою віроломства.
– Гріх молодості. Крівця, ич, скипа.–
я досі пам'ятаю той плакат
стосовно випадкового знайомства.
Ба – ані диспансеру, ні попа
від маси декласованої, щоб
не микатись з гризотами сумління.
Але якщо епоха нам чужа,
то не пустити далі цей мікроб
і вберегти наступні покоління –
подібна естафета заважа.

* абревіат.(ІТП -інженерно-технічні працівники)

5. А. Чегодаєв

А. Чегодаєв, карлик і брехун.
Язик із окулярами. Гримаса
завідомого скепсису. Умів
торкатись якомога тонших струн
у душах вчителів і позакласно.
Чим підкупав. І совісно пітнів
від хиб і вад. Вів випуски стінні
зі хтивістю фрейдистською (границю
речей приватних нехтуючи геть).
Батьки в літах, в шляхетній сивині,
доїли достопам’ятну таблицю.
І зять її творця, і автор-тесть
зі стін вітальні ледве не щодня
назирці розмаїтили дитинство
то бачками, то видом бороди.
Минали дні, і хлопчик перейняв
полярну велич їх, чиє сусідство
унаслідок дало свої плоди.
Ба, дивні. Не инакше, бородань
в дуеті горував(блідий цілитель
курсисток відступав у тінь і тьму),
і ним оволоділа чегодань,
романтика газет, великих літер.
Подав до Історичного. Йому
не таланило. Він уник пасток,
наставлених усюди військкоматом,
забивсь у кут. Оговтавшись, у нім
він виявив занедбаний шматок
сфер пізнання: Біоніка та Атом,
проблеми Астрофізики. В тіснім
і дружнім гурті горе-мудреці
без просиху в словеснім варіанті
товкли пусте в порожнє до рана.
Світив Гірничий. Ба, наприкіці,
обрав Автодорожній, і в дисканті
з хрипинкою лилось, як з бодуна:
"Дороги є основою... Значна
їх роль в цивілізації... Не боги,
а люди їх... І нам – туди". В рази
слів більше, ніж предметів, щоб сповна
обґрунтувати покриття дороги.
Твердої – як він сам наголосив.
Один, росточком метр і шістдесят,
заручник слів у метушні житечній,
чию увагу він прикути міг?
Чутки ходили, буцім целібат
сповідував: на випадок пожежний.
Але щовечорово він стеріг
Венеру, що двоїлася за склом
вікна в мініатюрній іпостасі –
зорю, удень і поночі метку
на помині. Одруження, диплом.
Розподіл. Вже у черзі біля каси,
рідні нової тости: за дочку!
Таджицькі гори-доли, килими.
Машини землю риють. Чегодаєв
рукою з безбородої щоки
стирає піт відтінку сулеми,
і мат смаглявих криє роздовбаїв.
Слова звелись. Далася узнаки
опірність змістів формам, зокрема,
природи слова – кубокілометрам.
В коричневу імлу серед піску
пішло шосе кінцями обома.
Він ніччю голяка ступа паркетом
не у квартирі власній, – у кутку
великої землі, де є міста,
зелене листя, спогади дитинні.
Хропе дружина... Боже мій, хоч плач...
Сіда за стіл, і, зі свого кута
під скрип душі крапа листи сумлінні,
тче павутиння. Самотинний ткач.

***

6. Ж. Анциферова

Анциферова. Жанна. Перса, стан –
як писанка. У рубенсівськім дусі.
У прізвищі та імені завжди
було щось офіцерське. І курсант-
підводник був, як бачмо те, у курсі
голландських шкіл живопису. Прости
мені, мій Боже, але варті віч
проникних піонерські наші гасла!
Зберігсь і того захвату шматок:
"Береш усе це в руки, маєш річ!"
та "Оці ноги – пліч моїх окраса!"
...Тепер вкіл неї спить Владивосток,
вологі сопки, бухти, небеса.
Великий Віз, колесами у спальню
з ялиць одної шостої земель,
що в Розі Золотому відкиса.
У постіль лігши, як у готовальню,
на флотську вона дивиться шинель
і ґудзики, що, сяючи у ряд,
скидаються на ліхтарі кварталу
її дитинства, і чого нема:
величний, чорний, мокрий Ленінград,
відкіль вона зі випускного балу
на борт по трапу збігла жартома.
Щасливиця? Геж. Викройки, шиття.
Робота в клубі. Рейди на багряні
осінні сопки. Посуд і прання.
І спомини у неї до пуття
не в’яжуться у нинішньому стані:
зі двадцяти восьми своїх вона
дванадцять років крилась взагалі
від всіх об'єктів пам'яті за мужем.
Зрина підводний човен із пучин.
Спить селище. І на краю землі
не спить вона. І видається вужчим
кут зору у оказій, ніж причин.
Бомбардувальник стогне у хмарках.
Розквакались хоралами канави.
Кришталю гірка вибила склянки
асані після стійки на руках.
І музика пливе від Окінави,
журналу мод гортає сторінки.


7. А. Фролов

Альберт Фролов, цінитель тишини.
Матуся штампи ставила конвертам
на пошті. Щодо батька, до пуття
відомо, що поліг за люд чухни,
але зберіг фамілію Альбертом,
не глянувши ні разу на дитя.
Син геній свій плекав у тишині.
Я досі ґулю згадую при лампі:
він сповз на зоології під стіл,
ані мене не бачачи, ані
душі у спільно випатраній жабі.
Що згодом не завадило ніскіль-
ки лету власної, яким
живилось навчання до інституту,
де став до прі з архангелом. Та ба –
на землю впав, як грішний херувим
зі хмари. А як натяк на спокуту,
йому під руку трапила труба.

Звук – форма коливання тишини,
подоба вітром звіяної ленти.
І ось лились під соло до зіниць
від розтрубу, де бились в осяйнім
промінні рамп, докіль аплодисменти
їх там не задували – сто зірниць...
Це – ввечері. Шкарпетки не вони
перуть удень. Хоч вичерпай колодязь.
Пішла дружина. Купчились борги.
Матусі додалося сивини.
І він запив, а потім став колотись
біс знає чим. Гадаю, від нудьги
з безвихіддю – ба, отакий концерт.
У цім мої пізнання куці, звісно ж.
Та є градуювання инших шкал:
коли заграєш, бачиш наперед
на вісім тактів – ампули ж, як світоч
осяюють шістнадцять... У дзеркал
фойє урвавсь терпець на балаган
гримас дивитись хмуро і поштиво.
У рис, в екземі трачених, давно
сплив термін виховання і доган,
що вилилось у осуд колективом
і звільнення. Процідивши: "Лайно!",
подібно угасаючому "ля"
відвівши від подальшого маршруту
поталу віч і рук, що завше "за",
на кшталт рядка, що лізе за поля,
він, зводячи у статус абсолюту
ідею свого звільнення, щеза.
___

У ніч на друге січня, повну мли,
мій теплохід ошвартувався в Сочі.
Хотілось пити. Я ішов навгад
провулками, які мене вели
до центру з порту, де у розпал ночі
набрів на ресторацію "Каскад".
Фальшива хвоя – ба, яка не є,
звисала з пальм. З-за столиків з лихвою
лилось многоголосся "Тбілісо".
Скрізь є життя, і тут було своє.
Почувши соло, я повів бровою
і зал окинув разом, як ласо.
"Каскад" був повен. Зір зафіксував
естраду – у хаосі диму, брязків,
спин, запахів; я, ходячи конем,
вже звав: Альберт і брався за рукав;
і страхітлива, несусвітна маска
повільно обернулась до мене.
Суцільні струпи. Всохлі і гнійні,
набряклі. Тільки пасма, спаєм
і струпом ще не взяті, і, навкидь –
зіниці школяра, що у мої
колись косився зошити, й навзаєм –
тому років дванадцять мимохідь.
"Яким ти робом тут, у несезон?"
Морщини – у дубовій ніби риті
корі. Зіниці – що білки з дупла.
"А сам ти як?" Я, бач, як той Язон.
Язон, який зимує у Колхіді.
Екзема вимагає, бач, тепла..."
Ми вийшли згодом. Рідкісні вогні,
що небесам завадили з бульваром
лигатися. Квартальний-осетин.
І навіть тут – із тіні – а-ні-ні
мій провідник, людина зі футляром.
"Ти тут один?" "Гадаю, що один".
Язон? Навряд чи. Йов, що небеса
ні в чім не попрікає за нагоду
зіллятися зі ніччю на живіт
і смерть... І ніч на берег нависа,
і гострий запах водоростей з Осту,
та пальм незримі шерехи – і квит.
… Усе хитнулось враз. І у пітьмі
щось блимнуло на темному причалі.
І звук поплив, оплівши тишину
наздогін даленіючій кормі,
І я почув в доконаній печалі,
"Яка висока повня…" на кону.*

***
< 1966 – 1969 >
* мелодія відомої джазової пісні— How High The Moon ( «Як високо місяць»)

Иосиф Бродский


Как славно вечером в избе,
запутавшись в своей судьбе,
отбросить мысли о себе
и, притворясь, что спишь,
забыть о мире сволочном
и слушать в сумраке ночном,
как в позвоночнике печном
разбушевалась мышь.

Как славно вечером собрать
листки в случайную тетрадь
и знать, что некому соврать:
"низвергнут!", "вознесен!".
Столпотворению причин
и содержательных мужчин
предпочитая треск лучин
и мышеловки сон.

С весны не топлено, и мне
в заплесневелой тишине
быстрей закутаться в кашне,
чем сердце обнажить.
Ни своенравный педагог,
ни группа ангелов, ни Бог,
перешагнув через порог
нас не научат жить.

август - сентябрь 1965

***
Дебют
1

Сдав все экзамены, она
к себе в субботу пригласила друга;
был вечер, и закупорена туго
была бутылка красного вина.

А воскресенье началось с дождя;
и гость, на цыпочках прокравшись между
скрипучих стульев, снял свою одежду
с непрочно в стену вбитого гвоздя.

Она достала чашку со стола
и выплеснула в рот остатки чая.
Квартира в этот час еще спала.
Она лежала в ванне, ощущая

всей кожей облупившееся дно,
и пустота, благоухая мылом,
ползла в нее, через еще одно
отверстие, знакомящее с миром.

2

Дверь тихо притворившая рука
была - он вздрогнул - выпачкана; пряча
ее в карман, он услыхал, как сдача
с вина плеснула в недрах пиджака.

Проспект был пуст. Из водосточных труб
лилась вода, сметавшая окурки.
Он вспомнил гвоздь и струйку штукатурки,
и почему-то вдруг с набрякших губ

сорвалось слово (Боже упаси
от всякого его запечатленья),
и если б тут не подошло такси,
остолбенел бы он от изумленья.

Он раздевался в комнате своей,
не глядя на припахивавший потом
ключ, подходящий к множеству дверей,
ошеломленный первым оборотом.

***


ИЗ "ШКОЛЬНОЙ АНТОЛОГИИ"


1. Э. Ларионова

Э. Ларионова. Брюнетка. Дочь
полковника и машинистки. Взглядом
напоминала взгляд на циферблат.
Она стремилась каждому помочь.
Однажды мы лежали рядом
на пляже и крошили шоколад.
Она сказала, поглядев вперед,
туда, где яхты не меняли галса,
что если я хочу, то я могу.
Она любила целоваться. Рот
напоминал мне о пещерах Карса.
Но я не испугался.
Берегу
воспоминанье это, как трофей,
уж на каком-то непонятном фронте
отбитый у неведомых врагов.
Любитель сдобных баб, запечный котофей,
Д. Куликов возник на горизонте,
на ней женился Дима Куликов.
Она пошла работать в женский хор,
а он трубит на номерном заводе.
Он — этакий костистый инженер...
А я все помню длинный коридор
и нашу свалку с нею на комоде.
И Дима — некрасивый пионер.
Куда все делось? Где ориентир?
И как сегодня обнаружить то, чем
их ипостаси преображены?
В ее глазах таился странный мир,
еще самой ей непонятный. Впрочем,
не понятый и в качестве жены.
Жив Куликов. Я жив. Она — жива.
А этот мир — куда он подевался?
А может, он их будит по ночам?..
И я все бормочу свои слова.
Из-за стены несутся клочья вальса,
и дождь шумит по битым кирпичам...

2. О. Поддобрый
Олег Поддобрый. У него отец
был тренером по фехтованью. Твердо
он знал все это: выпады, укол.
Он не был пожирателем сердец.
Но, как это бывает в мире спорта,
он из офсайда забивал свой гол.
Офсайд был ночью. Мать была больна,
и младший брат вопил из колыбели.
Олег вооружился топором.
Вошел отец, и началась война.
Но вовремя соседи подоспели
и сына одолели вчетвером.
Я помню его руки и лицо,
потом — рапиру с ручкой деревянной:
мы фехтовали в кухне иногда.
Он раздобыл поддельное кольцо,
плескался в нашей коммунальной ванной...
Мы бросили с ним школу, и тогда
он поступил на курсы поваров,
а я фрезеровал на "Арсенале".
Он пек блины в Таврическом саду.
Мы развлекались переноской дров
и продавали елки на вокзале
под Новый Год.
Потом он, на беду,
в компании с какой-то шантрапой
взял магазин и получил три года.
Он жарил свою пайку на костре.
Освободился. Пережил запой.
Работал на строительстве завода.
Был, кажется, женат на медсестре.
Стал рисовать. И будто бы хотел
учиться на художника. Местами
его пейзажи походили на —
на натюрморт. Потом он залетел
за фокусы с больничными листами.
И вот теперь — настала тишина.
Я много лет его не вижу. Сам
сидел в тюрьме, но там его не встретил.
Теперь я на свободе. Но и тут
нигде его не вижу.
По лесам
он где-то бродит и вдыхает ветер.
Ни кухня, ни тюрьма, ни институт
не приняли его, и он исчез.
Как Дед Мороз, успев переодеться.
Надеюсь, что он жив и невредим.
И вот он возбуждает интерес,
как остальные персонажи детства.
Но больше, чем они, невозвратим.

3. Т. Зимина
Т. Зимина, прелестное дитя.
Мать — инженер, а батюшка — учетчик.
Я, впрочем, их не видел никогда.
Была невпечатлительна. Хотя
на ней женился пограничный летчик.
Но это было после. А беда
с ней раньше приключилась. У нее
был родственник. Какой-то из райкома.
С машиною. А предки жили врозь.
У них там было, видимо, свое.
Машина — это было незнакомо.
Ну, с этого там все и началось.
Она переживала. Но потом
дела пошли как будто на поправку.
Вдали маячил сумрачный грузин.
Но вдруг он угодил в казенный дом.
Она же — отдала себя прилавку
в большой галантерейный магазин.
Белье, одеколоны, полотно
— ей нравилась вся эта атмосфера,
секреты и поклонники подруг.
Прохожие таращатся в окно.
Вдали — Дом Офицеров. Офицеры,
как птицы, с массой пуговиц, вокруг.
Тот летчик, возвратившись из небес,
приветствовал ее за миловидность.
Он сделал из шампанского салют.
Замужество. Однако в ВВС
ужасно уважается невинность,
возводится в какой-то абсолют.
И этот род схоластики виной
тому, что она чуть не утопилась.
Нашла уж мост, но грянула зима.
Канал покрылся коркой ледяной.
И вновь она к прилавку торопилась.
Ресницы опушила бахрома.
На пепельные волосы струит
сияние неоновая люстра.
Весна — и у распахнутых дверей
поток из покупателей бурлит.
Она стоит и в сумрачное русло
глядит из-за белья, как Лорелей.

4. Ю. Сандул
Ю. Сандул. Добродушие хорька.
Мордашка, заострявшаяся к носу.
Наушничал. Всегда — воротничок.
Испытывал восторг от козырька.
Витийствовал в уборной по вопросу,
прикалывать ли к кителю значок.
Прикалывал. Испытывал восторг
вообще от всяких символов и знаков.
Чтил титулы и звания, до слёз.
Любил именовать себя "физорг".
Но был старообразен, как Иаков,
считал своим бичем фурункулез.
Подвержен был воздействию простуд,
отсиживался дома в непогоду.
Дрочил таблицы Брадиса. Тоска.
Знал химию и рвался в институт.
Но после школы загремел в пехоту,
в секретные подземные войска.
Теперь он что-то сверлит. Говорят,
на "Дизеле". Возможно и неточно.
Но точность тут, пожалуй, ни к чему.
Конечно, специальность и разряд.
Но, главное, он учится заочно.
И здесь мы приподнимем бахрому.
Он в сумерках листает "Сопромат"
и впитывает Маркса. Между прочим,
такие книги вечером как раз
особый источают аромат.
Не хочется считать себя рабочим.
Охота, в общем, в следующий класс.
Он в сумерках стремится к рубежам
иным. Сопротивление металла
в теории приятнее. О да!
Он рвется в инженеры, к чертежам.
Он станет им, во что бы то ни стало.
Ну, как это... количество труда,
прибавочная стоимость... прогресс...
И вся эта схоластика о рынке...
Он лезет сквозь дремучие леса.
Женился бы. Но времени в обрез.
И он предпочитает вечеринки,
случайные знакомства, адреса.
"Наш будущий — улыбка — инженер".
Он вспоминает сумрачную массу
и смотрит мимо девушек в окно.
Он одинок на собственный манер.
Он изменяет собственному классу.
Быть может, перебарщиваю. Но
использованье класса напрокат
опаснее мужского вероломства.
— Грех молодости. Кровь, мол, горяча. —
я помню даже искренний плакат
по поводу случайного знакомства.
Но нет ни диспансера, ни врача
от этих деклассированных, чтоб
себя предохранить от воспаленья.
А если нам эпоха не жена,
то чтоб не передать такой микроб
из этого — в другое поколенье.
Такая эстафета не нужна.

5. А. Чегодаев
А. Чегодаев, коротышка, врун.
Язык, к очкам подвешенный. Гримаса
сомнения. Мыслитель. Обожал
касаться самых задушевных струн
в сердцах преподавателей — вне класса.
Чем покупал. Искал и обнажал
пороки наши с помощью стенной
с фрейдистским сладострастием (границу
меж собственным и общим не провесть).
Родители, блистая сединой,
доили знаменитую таблицу.
Муж дочери создателя и тесть
в гостиной красовались на стене
и взапуски курировали детство
то бачками, то патлами брады.
Шли дни, и мальчик впитывал вполне
полярное величье, чье соседство
в итоге принесло свои плоды.
Но странные. А впрочем, борода
верх одержала (бледный исцелитель
курсисток русских отступил во тьму):
им овладела раз и навсегда
романтика больших газетных литер.
Он подал в Исторический. Ему
не повезло. Он спасся от сетей,
расставленных везде военкоматом,
забился в угол. И в его мозгу
замельтешила масса областей
познания: Бионика и Атом,
проблемы Астрофизики. В кругу
своих друзей, таких же мудрецов,
он размышлял о каждом варианте:
какой из них эффектнее с лица.
Он подал в Горный. Но в конце концов
нырнул в Автодорожный, и в дисканте
внезапно зазвучала хрипотца:
"Дороги есть основа... Такова
их роль в цивилизации... Не боги,
а люди их... Нам следует расти..."
Слов больше, чем предметов, и слова
найдутся для всего. И для дороги.
И он спешил их все произнести.
Один, при росте в метр шестьдесят,
без личной жизни, в сутолоке парной
чем мог бы он внимание привлечь?
Он дал обет, предания гласят,
безбрачия — на всякий, на пожарный.
Однако покровительница встреч
Венера поджидала за углом
в своей миниатюрной ипостаси —
звезда, не отличающая ночь
от полудня. Женитьба и диплом.
Распределенье. В очереди к кассе
объятья новых родственников: дочь!
Бескрайние таджикские холмы.
Машины роют землю. Чегодаев
рукой с неповзрослевшего лица
стирает пот оттенка сулемы,
честит каких-то смуглых негодяев.
Слова ушли. Проникнуть до конца
в их сущность он — и выбраться по ту
их сторону — не смог. Застрял по эту.
Шоссе ушло в коричневую мглу
обоими концами. Весь в поту,
он бродит ночью голый по паркету
не в собственной квартире, а в углу
большой земли, которая — кругла,
с неясной мыслью о зеленых листьях.
Жена храпит... о Господи, хоть плачь...
Идет к столу и, свесясь из угла,
скрипя в душе и хорохорясь в письмах,
ткет паутину. Одинокий ткач.

6. Ж. Анциферова
Анциферова. Жанна. Сложена
была на диво. В рубенсовском вкусе.
В фамилии и имени всегда
скрывалась офицерская жена.
Курсант-подводник оказался в курсе
голландской школы живописи. Да
простит мне Бог, но все-таки как вещ
бывает голос пионерской речи!
А так мы выражали свой восторг:
"Берешь все это в руки, маешь вещь!"
и "Эти ноги на мои бы плечи!"
...Теперь вокруг нее — Владивосток,
сырые сопки, бухты, облака.
Медведица, глядящаяся в спальню,
и пихта, заменяющая ель.
Одна шестая вправду велика.
Ложась в постель, как циркуль в готовальню,
она глядит на флотскую шинель,
и пуговицы, блещущие в ряд,
напоминают фонари квартала
и детство и, мгновение спустя,
огромный, черный, мокрый Ленинград,
откуда прямо с выпускного бала
перешагнула на корабль шутя.
Счастливица? Да. Кройка и шитье.
Работа в клубе. Рейды по горящим
осенним сопкам. Стирка дотемна.
Да и воспоминанья у нее
сливаются все больше с настоящим:
из двадцати восьми своих она
двенадцать лет живет уже вдали
от всех объектов памяти, при муже.
Подлодка выплывает из пучин.
Поселок спит. И на краю земли
дверь хлопает. И делается у'же
от следствий расстояние причин.
Бомбардировщик стонет в облаках.
Хорал лягушек рвется из канавы.
Позванивает горка хрусталя
во время каждой стойки на руках.
И музыка струится с Окинавы,
журнала мод страницы шевеля.

7. А. Фролов
Альберт Фролов, любитель тишины.
Мать штемпелем стучала по конвертам
на почте. Что касается отца,
он пал за независимость чухны,
успев продлить фамилию Альбертом,
но не видав Альбертова лица.
Сын гений свой воспитывал в тиши.
Я помню эту шишку на макушке:
он сполз на зоологии под стол,
не выяснив отсутствия души
в совместно распатроненной лягушке.
Что позже обеспечило простор
полету его мыслей, каковым
он предавался вплоть до института,
где он вступил с архангелом в борьбу.
И вот, как согрешивший херувим,
он пал на землю с облака. И тут-то
он обнаружил под рукой трубу.
Звук — форма продолженья тишины,
подобье развивающейся ленты.
Солируя, он скашивал зрачки
на раструб, где мерцали, зажжены
софитами, — пока аплодисменты
их там не задували — светлячки.
Но то бывало вечером, а днем —
днем звезд не видно. Даже из колодца.
Жена ушла, не выстирав носки.
Старуха-мать заботилась о нем.
Он начал пить, впоследствии — колоться
черт знает чем. Наверное, с тоски,
с отчаянья — но дьявол разберет.
Я в этом, к сожалению, не сведущ.
Есть и другая, кажется, шкала:
когда играешь, видишь наперед
на восемь тактов — ампулы ж, как светочь
шестнадцать озаряли... Зеркала
дворцов культуры, где его состав
играл, вбирали хмуро и учтиво
черты, экземой траченые. Но
потом, перевоспитывать устав
его за разложенье колектива,
уволили. И, выдавив: "говно!"
он, словно затухающее "ля",
не сделав из дальнейшего маршрута
досужих достояния очес,
как строчка, что влезает на поля,
вернее — доводя до абсолюта
идею увольнения, исчез.
___
Второго января, в глухую ночь,
мой теплоход отшвартовался в Сочи.
Хотелось пить. Я двинул наугад
по переулкам, уходившим прочь
от порта к центру, и в разгаре ночи
набрел на ресторацию "Каскад".
Шел Новый Год. Поддельная хвоя
свисала с пальм. Вдоль столиков кружился
грузинский сброд, поющий "Тбилисо".
Везде есть жизнь, и тут была своя.
Услышав соло, я насторожился
и поднял над бутылками лицо.
"Каскад" был полон. Чудом отыскав
проход к эстраде, в хаосе из лязга
и запахов я сгорбленной спине
сказал: "Альберт" и тронул за рукав;
и страшная, чудовищная маска
оборотилась медленно ко мне.
Сплошные струпья. Высохшие и
набрякшие. Лишь слипшиеся пряди,
нетронутые струпьями, и взгляд
принадлежали школьнику, в мои,
как я в его, косившему тетради
уже двенадцать лет тому назад.
"Как ты здесь оказался в несезон?"
Сухая кожа, сморщенная в виде
коры. Зрачки — как бе'лки из дупла.
"А сам ты как?" "Я, видишь ли, Язон.
Язон, застярвший на зиму в Колхиде.
Моя экзема требует тепла..."
Потом мы вышли. Редкие огни,
небес предотвращавшие с бульваром
слияние. Квартальный — осетин.
И даже здесь держащийся в тени
мой провожатый, человек с футляром.
"Ты здесь один?" "Да, думаю, один".
Язон? Навряд ли. Иов, небеса
ни в чем не упрекающий, а просто
сливающийся с ночью на живот
и смерть... Береговая полоса,
и острый запах водорослей с Оста,
незримой пальмы шорохи — и вот
все вдруг качнулось. И тогда во тьме
на миг блеснуло что-то на причале.
И звук поплыл, вплетаясь в тишину,
вдогонку удалявшейся корме.
И я услышал, полную печали,
"Высокую-высокую луну"*.


< 1966 – 1969 >

* мелодия джазовой песни — How High The Moon