– Галько, знімай білизну, а то злива збирається, чорна хмара суне! – кричала доньці Христина, хапаючи Любу на руки й тікаючи до хати.
І справді, болотяне хмаровиння заволокло пів неба, ховаючи надвечірнє сонце в темний лантух. Чорнильний оболок розтікався величезною плямою, шалений вітер згинав гілля молодих яблунь, зривав іще зелені сливи, які лускали об землю градом.
– О Боже, що це коїться! – волала перелякана жінка, притискаючи внучку до грудей, із острахом удивляючись у заплакані шибки. Василь уже встиг позачиняти кватирки й спересердя гримнув на дружину:
– Ти, що, стара, грози ніколи не бачила?! Дитину перелякаєш!
Мала, що міцно вхопилася рученятами за бабусину шию, на підтвердження дідових слів зойкнула й затремтіла так, що Христина, перехрестившись, заклякла коло вікна, навіть не в змозі втішити дитину. Не могла відірвати погляду від оголених, каламутних шибок (зранку попрали тюль та штори). Урешті-решт, не витримала й після чергового удару грому попросила Василя допомогти доньці швидше зібрати білизну.
Повінь котилася з неба, барабанила по червоній черепиці даху. Вікно затуманилося сивим мороком, і Христина більше нічого не могла розгледіти. Серце стукало, наче молот на ковадлі.
– Господи, та що ж так довго? – переймалася й водночас налякано дратувалася. – Пошли дурня Богу молитися…
Опустила заплакану внучку на підлогу, збираючись і собі вискочити надвір, та раптом до хати влетів Василь, блідий, як смерть.
– Христю, викликай швидку, Галинка непритомна лежить…

Сорокарічну доньку ховали всім селом. Блискавка вбила її.
Люба осиротіла. Свого батька ніколи не бачила. Мама говорила, що він пілот і літає в небі, та все ніяк до них не долетить. Після смерті матері дівчинка почала боятися грому, дощу й дуже заїкатися. Христина водила її до логопеда, до знахарки, та все було марно.
– Ба-ба-ба-ба-а-бцю, а де ма-ма-а-ма?
– На небі, я ж тобі вже казала, моя люба, – бризкали материнські сльози.
– А чо-чо-му-у в-в-вона там так д-д-довго? – невиразно вкотре добивалася дівчинка. – Й-й-я ску-у-чила! Коли в-в-вона п-п-при-летить?
– Не знаю, сонечко, вона дуже-дуже далеко.
– То п-п-поп-роси тата, щоб маму п-п-привіз на літак-к-ку.
Христина важко зітхала й розраджувала дитину народними піснями та казками. Любочка засинала під монотонний журливий спів, оповіді про Бабу-Ягу, Івасика-Телесика, сірого вовка, ніжно пригорнувши дарунок мами – м’яку іграшку – руде кошеня Рудку.
За два роки після загибелі дочки хвороба зігнула Христину в підкову й на Великдень вона померла в муках від раку кісток. Дід Василь не міг дати ради шестирічній онуці, бо зазирав у пляшку майже щодня. Опікунська рада оформила Любу в дитячий будинок. Усю дорогу дівчинка плакала, дивлячись на широкий шлях, що все дужче віддаляв її від домівки, та міцно притуляючи до себе закуйовджену, запрану Рудку.
– Нічого, нічого, заспокойся, Любцю, – утішала жінка, що супроводжувала її. – Ось побачиш, тобі там сподобається, у колективі буде значно краще, ніж із непутящим дідом.
Любочка схлипувала й крадькома витирала сльози об Рудку. У сірих оченятах причаївся жах. Тоненька кіска часто здригалася на худеньких плечиках. Дівчинка тужила, сьорбаючи кирпатим носиком, коли згадувала розгубленого діда Василя, що з похмілля не міг протистояти рішенню влади.
Будівля інтернату була обнесена високим бетонним парканом, залізні ґрати стеріг охоронець. Після перевірки документів Любу нагодували й відвели до кімнати. На пісочних шпалерах красувалася сонячна аплікація, три ліжка підпирали стіни. Широке вікно було завішене сіруватим тюлем і лляними фіранками.
– Ось твоє ліжечко, Любочко, влаштовуйся, але слідкуй, щоб воно щоранку було прибране й застелене, – попередила доглядальниця, погладивши дівчинку по голівці. – Даринко, Юлю, – звернулася до дівчат, які пильно дивилися на незнайомку, – це Люба Сушненко, вона буде жити з вами, тож приймайте новеньку й не ображайте, а то я вас знаю, – всміхнулася жінка. Допомогла Любі розкласти речі на поличці шафи й вийшла з кімнати.
– Ти звідки приїхала?.. Сирота? Скільки тобі років? – навперебій загомоніли дівчатка. Любочка мовчала, зиркаючи спідлоба на зацікавлених цокотух.
– Не хочеш розповідати, то й не треба, подумаєш, велика цяця! – промовила старша за Любу на рік Юля. – Тобі ж гірше, якщо не хочеш із нами дружити, правда, Даро?
Русява веснянкувата Дарина кивнула, підтакнула, і дівчата відвернулися.
Люба сіла на ліжко й почала гладити Рудку. Боялася, що коли заговорить, то з неї сміятимуться, бо ще й досі заїкалася, хоч і не так, як раніше.
У дитячому будинку було багато сиріт, але здебільшого тих, чиїх мам і тат позбавили батьківства за пиятику, наркоманію, крадіжки, недбале ставлення до власних дітей. Когось підкинули, як цуценя, ще немовлям на поріг дитбудинку. Когось морили голодом, замкнувши на ключ. Інших кинули напризволяще на вокзалі. У кожної дитини була своя жахлива історія, важка доля, яка відбивалася в характері та поведінці.
Восьмирічного Сашка Золотченка, симпатичного блакитноокого хлопчину, мати якого сиділа у в’язниці за вбивство чоловіка, брали під опіку тричі й щоразу повертали. Він і сам не розумів чому. У три роки – за те, що страждав на енурез. У шість украв у названих батьків гроші на морозиво. А з останньої родини втікав у мандри. Був задерикуватим шибеником, некерованим. Увесь час із кимось конфліктував, влаштовував бійки, виливав свій невгамовний біль на таких, як сам, знедолених дітей.
Ось і тепер у їдальні підбіг до Люби й плюнув їй у миску. Його дратувало, що новенька ні з ким не розмовляє. Здавалося: пихата, усіх ігнорує. Сашко весь час привертав увагу до себе недолугими забавками, та Люба не зважала. Навіть не дивилася в його бік, тож нічого кращого не придумав, як плюнути в гречаний суп.
– На-на-на-віщо?! З-з-за що? – спалахнула ображена дівчинка.
– Ха-ха-ха! – пролунало у відповідь. – Я думав, це відлюдькувата селючка, а вона ще й без’язика заїка!.. Заїка, заїка, Любка – заїка, погляньте – заїка! – сміявся Сашко, тицяючи пальцем на збентежену Любу.
Юля, дебела дівчинка-мулатка, що звикла відстоювати свою гідність, підійшла до Сашка та влупила йому ложкою по голові. Зчинилася бійка, збіглися вихователі…
Відтоді не минало й дня, щоб хтось із Сашкових друзів або він сам не дражнив Любу. Було боляче чути образи. Але найбільше боялася все-таки блискавиці та грому. Коли на вулиці стріляло, як із гармати, Люба затуляла вуха й ховалася з головою під ковдру. Тихо плакала, тріпотіла всім тілом, потай молилася.
– Заспокойся, Любо, – утішала Дарина, – це лише злива, гроза.
– Ме-ме-ні л-л-лячно, м-м-маму вбив г-грім і мене вб-б-б’є! – ридаючи, заїкалася Люба.
– Грім не влучить, не бійся. Я теж раніше боялася блискавиці, та наша вихователька Людмила Іванівна пояснила, що на даху дитбудинку є громовідвід, – втручалася Юля.
Та Люба все одно плакала, пригортаючи Рудку.
У третьому класі, зайшовши до кімнати й не побачивши улюбленої іграшки, у тривожнім передчутті вибігла надвір. Перед очима постала жахлива картина. Хлопчаки, які допомагали двірникові збирати сухе осіннє листя, розпалили вогнище, і Сашко жбурнув у полум’я її маленьке кошеня. Люба закричала так, ніби її вкололи в серце голкою. Підбігла до багаття. Хотіла дістати улюблену іграшку, але було пізно. Лише обпекла руку та знепритомніла.
Місяць пролежала в лікарні з опіками. На все життя залишилися рубці на руці та в душі.
Тішило тільки те, що подружилася з Юлею та Дариною. Могла спілкуватися, не соромлячись своєї вади, адже від природи була кмітливою, розумною, усе хапала на льоту. Навчання давалося легко, добре малювала, а в четвертому класі й учитель музики виявив у неї хист. Люба помітила, що коли співає, то не заїкається. Мелодія заспокоює, і вона йде за мотивом наосліп, вимовляючи кожне слово дзвінко, невимушено. Коли починала заїкатися, то уявляла, що співає протяжно, як колись бабуся Христина.
Люба більше не боялася презирства. І хоча її обзивали, як завше, заїкою, згодом навчилася розмовляти правильно.
…Мешканці дитячого будинку влаштували різдвяне свято. Святий Миколай роздавав подарунки, про які заздалегідь подбали волонтери та спонсори. Діти в карнавальних костюмах весело кружляли біля ялинки й здавалися такими розкутими, щасливими.
Дарину взяли під опіку добрі люди, і документи Сашка теж були готові на всиновлення за кордон. Бездітна пара приїжджала з Америки й відібрала саме його серед інших. Хлопець гордо всім розповідав, що скоро побачить вашингтонські хмарочоси. Але останнім часом ходив зажурений і сумирний, наче його підмінили. Навіть танцювати не пішов, сидів осторонь, спостерігаючи за дійством. До нього, захекавшись від швидкого ритму танцю, підсіли однокласники. Розпочався концерт. Самодіяльні артисти читали вірші, дружно співали в хорі, показували жартівливі сценки. Учителька музики сіла за фортепіано, і ведуча гучно оголосила:
– А зараз нам заспіває учениця шостого класу Любов Сушненко!
Усі принишкли. Люба вперше вийшла на сцену. Опанувала хвилювання й почала повільно, стишено співати «Чорнобривців насіяла мати». Високий дзвінкий голос розливався по залу. Звуки злітали до стелі ластівками. Із тихого піано переходила на гучне форте, а тоді знову стихала, розливалася джерельцем, проникаючи в кожне зболене дитяче сердечко.
– Ого! Нічого собі, як гарно заїка співає, – почув Сашко позаду.
– І ніяка вона не заїка, щоб я більше цього не чув! Люба талановита, добра, вона, якщо хочеш знати, найкраща з усіх!!!
Після бурхливих оплесків Сашко підійшов до Люби.
– Давно хотів попросити вибачення за той суп і ось це, – Сашко тремтячими пальцями торкнувся до рубця на руці дівчинки.
– Я на тебе зла не тримаю, – сказала Люба, бо відчувала, що Сашко ось-ось розплачеться.
– А ти гарно співаєш, – промовив, ніяковіючи.
– Дякую, – усміхнулася Люба, не вірячи вухам. – Мабуть, уперше й востаннє мене чув, на тому тижні приїдуть по тебе й більше ми ніколи не побачимося. Я рада за тебе, хай щастить!
– Дякую! – зашарівся Сашко, – Але знаєш, я нікуди не поїду! Чуєш, не-не-не хочу і не-не-не поїду! – і вони раптово розсміялися вдвох на весь актовий зал.