Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.22
22:10
На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
2025.11.22
20:29
На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
2025.11.22
20:00
«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
2025.11.22
14:41
Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
2025.11.22
09:14
Ти казав, що любов не згасає
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
2025.11.22
07:30
Хочу щось намалювати. – мовив батьку син.
Аркуш чистий, та великий в татка попросив.
- Можеш сонечко чи хмарку. Ось тобі листок.
- Я корову намалюю. – враз надумав той.
Олівці шукав довгенько, думав щось своє.
І прибіг до батька знову, бо питання є.
Аркуш чистий, та великий в татка попросив.
- Можеш сонечко чи хмарку. Ось тобі листок.
- Я корову намалюю. – враз надумав той.
Олівці шукав довгенько, думав щось своє.
І прибіг до батька знову, бо питання є.
2025.11.22
06:28
Життя - вистава. Скрізь горять софіти.
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!
Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохан
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!
Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохан
2025.11.21
22:14
На цвинтарі листя опале
Про щось прошепоче мені,
Немовби коштовні опали,
Розкидані у бистрині.
На цвинтарі листя стражденне
Нам так мовчазливо кричить.
Постійність є у сьогоденні,
Про щось прошепоче мені,
Немовби коштовні опали,
Розкидані у бистрині.
На цвинтарі листя стражденне
Нам так мовчазливо кричить.
Постійність є у сьогоденні,
2025.11.21
21:13
мовчіть боги
сумління слова не давало
мовчіть бо ви
розбіглись по нірван підвалах
немов щурі
з небесних кораблів
в землі сирій
покоїться ваш гнів
сумління слова не давало
мовчіть бо ви
розбіглись по нірван підвалах
немов щурі
з небесних кораблів
в землі сирій
покоїться ваш гнів
2025.11.21
21:11
вже тебе немає поруч і тепла
самоту в душі сьогодні я знайшла
з мого серця аж то смерті
Бог велів тебе не стерти
знемагаю по тобі
я існую бо ти є і вірю снам
ти релігія моя де сам-на-сам
самоту в душі сьогодні я знайшла
з мого серця аж то смерті
Бог велів тебе не стерти
знемагаю по тобі
я існую бо ти є і вірю снам
ти релігія моя де сам-на-сам
2025.11.21
16:14
І прийшла Перемога!
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
2025.11.21
16:07
У мене дуже мало часу
до неминучої біди,
та поки-що і цього разу
як Перебендя у Тараса
ще вештаюсь туди-сюди.
Зів’яло бачене раніше.
Не ті часи і біди інші:
у небо падає земля,
до неминучої біди,
та поки-що і цього разу
як Перебендя у Тараса
ще вештаюсь туди-сюди.
Зів’яло бачене раніше.
Не ті часи і біди інші:
у небо падає земля,
2025.11.21
15:58
Багатострадний верші пад
Джерел утомлених від спраги
Не відсторонить листопад
Бо він такий… цікаві справи…
У нього розклад, власний ритм
І безліч сотенних сюрпризів
А ще набрид волюнтаризм
Пустоголових арт-харцизів
Джерел утомлених від спраги
Не відсторонить листопад
Бо він такий… цікаві справи…
У нього розклад, власний ритм
І безліч сотенних сюрпризів
А ще набрид волюнтаризм
Пустоголових арт-харцизів
2025.11.21
09:21
Осені прощальної мотив
нотами сумними у етері.
Він мене так легко відпустив,
ніби мріяв сам закрити двері.
Різко безпорадну відірвав
від грудей своїх на теплім ложі,
хоч вагомих не було підстав
нотами сумними у етері.
Він мене так легко відпустив,
ніби мріяв сам закрити двері.
Різко безпорадну відірвав
від грудей своїх на теплім ложі,
хоч вагомих не було підстав
2025.11.21
02:48
Димок мисливського багаття
Серед осінньої імли...
Згадаймо, хто живий ще, браття,
Як ми щасливими були!
Тісніше наше дружне коло,
Та всіх до нього не збереш:
Не стало Смоляра Миколи,
Серед осінньої імли...
Згадаймо, хто живий ще, браття,
Як ми щасливими були!
Тісніше наше дружне коло,
Та всіх до нього не збереш:
Не стало Смоляра Миколи,
2025.11.20
22:08
Я іду у широкім роздоллі,
В чистім полі без тіні меча.
І поламані, згублені долі
Запалають, немовби свіча.
Я іду у широкім роздоллі.
Хоч кричи у безмежність віків,
Не відкриє криваві долоні
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В чистім полі без тіні меча.
І поламані, згублені долі
Запалають, немовби свіча.
Я іду у широкім роздоллі.
Хоч кричи у безмежність віків,
Не відкриє криваві долоні
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марґо Ґейко /
Вірші
Опівнічний гість
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Опівнічний гість
От би зважився хтось і вимолив.
Та лишилася геть сама,
Як солома суха, чий вимолот
Проковтнула глевка пітьма.
І не знала, у чому схибила,
Хто згубив у стерні граблі…
Він за тиждень уже зі схлипами
Ледве видихнув і збілів.
Хоронили як слід – громадою.
У селі чи не кожен знав,
Наречена була принадною,
А зробилася навісна.
Тільки чула, коли поскрипує
Фотографія на столі,
Накривала чарчину скибою –
Випікала для цього хліб.
На світанку було все знищено
І розкидано все було –
Наче ворог у хаті нишпорив,
Все живе беручи в полон.
І вона, замісивши мукою,
Знову ставила хліб у піч,
Щоби з тим, що опівніч стукало,
Залишитися ще на ніч.
Він являвся до неї зіркою,
Говорив – Хоч би що проси!
Тільки кішка недобре зиркала,
Скаженіли на дворі пси.
Рятувала його і пестила,
Вигорала у тім вогні,
Ланцюжок з олов’яним хрестиком
Парафіном стікав по ній.
А як ранок вривався півнями,
Що поскльовували зірки,
Прокидалася вкрита піною
Мов утоплена з дна ріки.
Невідомо, куди би повінню
Серце вдовине віднесло,
Закінчилося врешті повністю
Вдома борошно, як на зло.
У люстерко погляне – боженьки!
Не людина стоїть – мара.
Задивилася заворожена –
Молода, а така стара…
Розшукала граблі за клунею,
Притулила їх до дверей,
Відвертаючись тричі плюнула,
Як на хрещенні ієрей.
Поблукала, зітхнувши – Господи!
Наче стежкою до села,
Загубилася між покосами,
Більше року сама жила.
Дуже довго водило колами
Всюди марились їй граблі,
Ними ноги до вен проколоті,
До артерій, а ще в землі.
Ніби час розтягнувся гумкою –
Він у полі лежав один,
Потерчата навколо кумкали,
Припадаючи до судин.
Не юнак з кришталевим посохом,
Не козак на коні з мечем,
Наречений з ногами босими,
З них і досі ріка тече.
Як завила вона причинною,
Що проспала вже вік чи два,
Засинала іще дівчиною,
А прокинулась – вже вдова.
Піднялося гадюччя кублами
Та почулося, як згори
Із хреста над церковним куполом,
Про любов їй хтось говорив.
І пішла туди геть знесилена,
Мов по груди в темній воді,
А летавиць з очима сивими
Обернув на згарище дім.
Та лишилася геть сама,
Як солома суха, чий вимолот
Проковтнула глевка пітьма.
І не знала, у чому схибила,
Хто згубив у стерні граблі…
Він за тиждень уже зі схлипами
Ледве видихнув і збілів.
Хоронили як слід – громадою.
У селі чи не кожен знав,
Наречена була принадною,
А зробилася навісна.
Тільки чула, коли поскрипує
Фотографія на столі,
Накривала чарчину скибою –
Випікала для цього хліб.
На світанку було все знищено
І розкидано все було –
Наче ворог у хаті нишпорив,
Все живе беручи в полон.
І вона, замісивши мукою,
Знову ставила хліб у піч,
Щоби з тим, що опівніч стукало,
Залишитися ще на ніч.
Він являвся до неї зіркою,
Говорив – Хоч би що проси!
Тільки кішка недобре зиркала,
Скаженіли на дворі пси.
Рятувала його і пестила,
Вигорала у тім вогні,
Ланцюжок з олов’яним хрестиком
Парафіном стікав по ній.
А як ранок вривався півнями,
Що поскльовували зірки,
Прокидалася вкрита піною
Мов утоплена з дна ріки.
Невідомо, куди би повінню
Серце вдовине віднесло,
Закінчилося врешті повністю
Вдома борошно, як на зло.
У люстерко погляне – боженьки!
Не людина стоїть – мара.
Задивилася заворожена –
Молода, а така стара…
Розшукала граблі за клунею,
Притулила їх до дверей,
Відвертаючись тричі плюнула,
Як на хрещенні ієрей.
Поблукала, зітхнувши – Господи!
Наче стежкою до села,
Загубилася між покосами,
Більше року сама жила.
Дуже довго водило колами
Всюди марились їй граблі,
Ними ноги до вен проколоті,
До артерій, а ще в землі.
Ніби час розтягнувся гумкою –
Він у полі лежав один,
Потерчата навколо кумкали,
Припадаючи до судин.
Не юнак з кришталевим посохом,
Не козак на коні з мечем,
Наречений з ногами босими,
З них і досі ріка тече.
Як завила вона причинною,
Що проспала вже вік чи два,
Засинала іще дівчиною,
А прокинулась – вже вдова.
Піднялося гадюччя кублами
Та почулося, як згори
Із хреста над церковним куполом,
Про любов їй хтось говорив.
І пішла туди геть знесилена,
Мов по груди в темній воді,
А летавиць з очима сивими
Обернув на згарище дім.
Марґо Ґейко
Зі збірки "Каліграфія долі"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
