ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.21
21:39
Боги Богів...і тих Богів Боги,
і той, хто над Богами й над собою,
скажіть нам, людям, де ті береги,
де хвилі духу б'ються до прибою -
й радіють грою.
Де врозсип розлітаються зірки,
а згустки душ - насилених на нитку -
і той, хто над Богами й над собою,
скажіть нам, людям, де ті береги,
де хвилі духу б'ються до прибою -
й радіють грою.
Де врозсип розлітаються зірки,
а згустки душ - насилених на нитку -
2024.05.21
20:32
А тепер забери у мови усю її кров,
Щоб кожен рядок став глухою стіною розпачу,
Щоб сонце здавалося біллю старих розмов
А слово — веслом, що постійно гребе до острову.
До острову, подібних якому цілий архіпелаг
У морі самотнього вітру порожніх роздумі
Щоб кожен рядок став глухою стіною розпачу,
Щоб сонце здавалося біллю старих розмов
А слово — веслом, що постійно гребе до острову.
До острову, подібних якому цілий архіпелаг
У морі самотнього вітру порожніх роздумі
2024.05.21
11:51
СО-СУ-КУР
Вітаємо із створенням літературного блоку СО-СУ-КУР (Соболь-Сушко-Курдіновський)!
Блок СО-СУ-КУР -
свято культур,
група поетів,
Вітаємо із створенням літературного блоку СО-СУ-КУР (Соболь-Сушко-Курдіновський)!
Блок СО-СУ-КУР -
свято культур,
група поетів,
2024.05.21
11:25
Вертить римами поет,
Віршики ладнає.
То ронделик, то сонет -
Він війни не знає.
Знову зрада і любов,
Пристрасні сюжети...
Що там жертви, що там кров,
Віршики ладнає.
То ронделик, то сонет -
Він війни не знає.
Знову зрада і любов,
Пристрасні сюжети...
Що там жертви, що там кров,
2024.05.21
10:58
Мрії збуваються.
https://m.youtube.com/watch?v=WmxjyMRUCJE&si=9IyrcA6yGrlEhr8k
https://m.youtube.com/watch?v=WmxjyMRUCJE&si=9IyrcA6yGrlEhr8k
2024.05.21
08:12
Яка морська краса! Ось "Ланжерон",
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.
А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.
А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
2024.05.21
07:03
Сколихнувши гілку,
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
2024.05.21
04:06
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.
Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.
Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
2024.05.21
00:02
Ні, «любов» - заслабке те слівце, як на мене.
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.
Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть,
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.
Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть,
2024.05.20
20:34
Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
2024.05.20
20:34
Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
2024.05.20
19:15
Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
2024.05.20
13:30
Вплетись у пам'ять чорною стрічкою.
Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.
Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.
2024.05.20
12:53
В моєму лобі кублиться печаль,
Обарвлена у перегар поезій.
Сатира в гузно заганя меча,
Аж крапле кров із геть тупого леза.
А я ж чекав не вави, а "Ура!",
Щоб оплески мого вмивали писка!
Але Сушко - упир-сисун, мара,
Обарвлена у перегар поезій.
Сатира в гузно заганя меча,
Аж крапле кров із геть тупого леза.
А я ж чекав не вави, а "Ура!",
Щоб оплески мого вмивали писка!
Але Сушко - упир-сисун, мара,
2024.05.20
12:46
Святині зруйновані житимуть в наших серцях,
Неторкано-чистими лишаться розум і віра.
Лиш праведний гнів не засліплює око борця,
Лиш ненависть щира несхибно приборкує звіра.
Настала хвилина, коли не вбачається гріх
У тім, щоб у Бога просити для воро
Неторкано-чистими лишаться розум і віра.
Лиш праведний гнів не засліплює око борця,
Лиш ненависть щира несхибно приборкує звіра.
Настала хвилина, коли не вбачається гріх
У тім, щоб у Бога просити для воро
2024.05.20
11:46
Над соколом небо безкрає,
Під крилами - море Чорне,
Міць люту і непокорну
У погляді й ніч не сховає:
- Мій волею сповнений простір -
Безмежністю створений храм.
Свободою споєний вдосталь,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Під крилами - море Чорне,
Міць люту і непокорну
У погляді й ніч не сховає:
- Мій волею сповнений простір -
Безмежністю створений храм.
Свободою споєний вдосталь,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Сопілка, частина V (V)
Контекст : Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сопілка, частина V (V)
Дід Лександр поклав сопілку у свою засмальцьовану торбу. Встав на ноги. Сержант пробудився і був готовий виконати будь-який наказ хазяїна.
– Сержант! Ми йдемо на обід. Розворачуй круторогих! Упірод!
У корів теж є свій розпорядок дня. Вони вже відчували, що пора в стійло, що пора звільнитися від молока… і тому довго змушувати їх не прийшлося.
Село Калинів Луг розташувалося в живописному куточку українського полісся. З однієї сторони його погладжував ліс, з другої – умивав Тетерів, з третьої – вітрами розчісувало поле і, нарешті – сам луг, подекуди усипаний синьоокими озерами, червоними калинами, яворами і вербами. Але й сюди дотягнула свої руки байдужість. Скільки разів старий пастух дорікав голові колгоспу, щоб той не орав лугову землю, зберіг цю дивну природу, ці пишні великі кущі калини, ці оксамитові явори. Та все марно. Вже пів лугу виорано і засіяно кукурудзою.
– Хіба мало в нашого колгоспу землі? – не раз казав дід Лександр.
– Не мало, але куди годиться, що земля пустує. Майже всі озера треба засипати. Яка з них користь? Буде чисте велике поле. І ліс багато місця займає, – одказував голова.
– Тоді й село викорчовуй! Калинів Луг без калинового лугу не може, це те саме, що дитя відірване від матері змалечку. Ні ласки, ні напуття. Сирітство і вбожество.
– А що, я тобі калиною людей годуватиму?! – викрикнув той на старого.
– Наїстися – то остання справа, а душі притулок знайти можна лише серед природи. Тут моє дитинство пройшло, юність, звідси я на війну 14-го року зовсім ще юнаком пішов, сюди ж повернувся бійцем, тут сем’ю завів, дітей виростив і на ноги поставив, у цьому лісі у війну партизанив, а ти його – викорчовувати, та я тебе сам швидше викорчую, – старий схопився за серце. – Я тут жив – я тут і вмирати буду, і не позволю над моєю землею знущатися. Їй боляче. Всі ми – одна рідня.
Глибоко защемило в серці, коли, завернувши за околицю, побачив дід Лександр викорчуваний калиновий кущ. Пожовкле листя, розхристане коріння. «Наш сором. Це буде нашим болем і сльозами», – сказав він сам до себе, відвертаючись від того жахливого видовища, і попростував до рідної оселі…
Той же двір, та ж хата, той же садок. Уже давно немає тієї засохлої яблуні. На її місці виросла висока розманіжена черешня. Але після довгих годин споминів здається, що саме яблуня повинна там рости, та далека осіння антонівка.
Він зайшов у садок і сів у глибоке дерев’яне крісло під старою шовковицею. Поштарка принесла газети. Привітно посміхнувшись, вона підійшла до діда, поздоровкалась і запитала:
– А чули, діду Лександре, що збираються водосховище будувати?
– Яке водосховище? – стомлено запитав він.
– Київське. Значить, заллють наш калиновий луг, а, може, й все село. Кажуть, переселять будуть? – засмучено ніби й запитала, а ніби й сама ствердила поштарка.
– Нехай, донько, що хочуть – те й роблять. Воно їм потім самим же боком і вилізе. Домекається коза, поки не здохне, – трохи помовчавши, він різко додав. – Все одно не позволю!
– Що ви, діду, зробите? – махнувши рукою, сказала поштарка і пішла до хвіртки.
Дід дістав свої окуляри і почав читати останні вісті свіжої районної газети. З хати вийшла літня жінка, дідова дочка Катя, яка з ним жила. (Вона зосталася вдовою з дітьми і жила разом з батьком. Її чоловік загинув у роки війни на фронті). Катерина винесла склянку молока і скибку чорного хліба. Поставила все перед дідом на столику.
– Їжте, тату. Ви ж бо, мабуть, добряче зголодніли.
– Нічого, донько. Аби ти не голодна. Спасибі.
Та пішла. На титульній сторінці газети дід прочитав великий заголовок: «Поліське море». Перечитавши рази зо три статтю, він відклав газету вбік і, глибоко вдихнувши повітря, намагався себе заспокоїти. Потім він згадав про сопілку. Дістав її з торби і поклав перед собою. «Хоч тебе я зберіг, – шепотів він до себе, – через роки проніс, через війну. Хоч ти зостанься зі мною, калинова сопілко». Вона була й лишилася для нього неперевершеним зв’язком між минулим і теперішнім, між вигаданим і явним, між сном і дійсністю. Ця маленька стара сопілка, у якої з роками постарішали голос і тіло, але душа й серце зосталися молодими, бо пам’ять людська не старіє.
Дід Лександр узяв її в руки й пригорнув до серця, яке шалено билося. Він і зараз зберіг у собі ті чудові риси малого Леська, які часто губляться людьми за життя. Він і зараз відчув себе Лесиком, у якого шалено билося серце від таємного відкриття природи, від світу, його різнобарвної музики, від цієї, на перший погляд, звичайнісінької сопілки. От-от воно розірветься! Подивився на небо: на ньому розтавала остання хмара…
З рук випала сопілка, яку він тримав усе життя. Розірвався той таємний зв’язок, одвічна суть якого – людська пам’ять…
А небо дійсно вражало своєю блакиттю. Жодної хмаринки…
…І чого ти, калинонько,
до води схилилась?...
1989 р.
– Сержант! Ми йдемо на обід. Розворачуй круторогих! Упірод!
У корів теж є свій розпорядок дня. Вони вже відчували, що пора в стійло, що пора звільнитися від молока… і тому довго змушувати їх не прийшлося.
Село Калинів Луг розташувалося в живописному куточку українського полісся. З однієї сторони його погладжував ліс, з другої – умивав Тетерів, з третьої – вітрами розчісувало поле і, нарешті – сам луг, подекуди усипаний синьоокими озерами, червоними калинами, яворами і вербами. Але й сюди дотягнула свої руки байдужість. Скільки разів старий пастух дорікав голові колгоспу, щоб той не орав лугову землю, зберіг цю дивну природу, ці пишні великі кущі калини, ці оксамитові явори. Та все марно. Вже пів лугу виорано і засіяно кукурудзою.
– Хіба мало в нашого колгоспу землі? – не раз казав дід Лександр.
– Не мало, але куди годиться, що земля пустує. Майже всі озера треба засипати. Яка з них користь? Буде чисте велике поле. І ліс багато місця займає, – одказував голова.
– Тоді й село викорчовуй! Калинів Луг без калинового лугу не може, це те саме, що дитя відірване від матері змалечку. Ні ласки, ні напуття. Сирітство і вбожество.
– А що, я тобі калиною людей годуватиму?! – викрикнув той на старого.
– Наїстися – то остання справа, а душі притулок знайти можна лише серед природи. Тут моє дитинство пройшло, юність, звідси я на війну 14-го року зовсім ще юнаком пішов, сюди ж повернувся бійцем, тут сем’ю завів, дітей виростив і на ноги поставив, у цьому лісі у війну партизанив, а ти його – викорчовувати, та я тебе сам швидше викорчую, – старий схопився за серце. – Я тут жив – я тут і вмирати буду, і не позволю над моєю землею знущатися. Їй боляче. Всі ми – одна рідня.
Глибоко защемило в серці, коли, завернувши за околицю, побачив дід Лександр викорчуваний калиновий кущ. Пожовкле листя, розхристане коріння. «Наш сором. Це буде нашим болем і сльозами», – сказав він сам до себе, відвертаючись від того жахливого видовища, і попростував до рідної оселі…
Той же двір, та ж хата, той же садок. Уже давно немає тієї засохлої яблуні. На її місці виросла висока розманіжена черешня. Але після довгих годин споминів здається, що саме яблуня повинна там рости, та далека осіння антонівка.
Він зайшов у садок і сів у глибоке дерев’яне крісло під старою шовковицею. Поштарка принесла газети. Привітно посміхнувшись, вона підійшла до діда, поздоровкалась і запитала:
– А чули, діду Лександре, що збираються водосховище будувати?
– Яке водосховище? – стомлено запитав він.
– Київське. Значить, заллють наш калиновий луг, а, може, й все село. Кажуть, переселять будуть? – засмучено ніби й запитала, а ніби й сама ствердила поштарка.
– Нехай, донько, що хочуть – те й роблять. Воно їм потім самим же боком і вилізе. Домекається коза, поки не здохне, – трохи помовчавши, він різко додав. – Все одно не позволю!
– Що ви, діду, зробите? – махнувши рукою, сказала поштарка і пішла до хвіртки.
Дід дістав свої окуляри і почав читати останні вісті свіжої районної газети. З хати вийшла літня жінка, дідова дочка Катя, яка з ним жила. (Вона зосталася вдовою з дітьми і жила разом з батьком. Її чоловік загинув у роки війни на фронті). Катерина винесла склянку молока і скибку чорного хліба. Поставила все перед дідом на столику.
– Їжте, тату. Ви ж бо, мабуть, добряче зголодніли.
– Нічого, донько. Аби ти не голодна. Спасибі.
Та пішла. На титульній сторінці газети дід прочитав великий заголовок: «Поліське море». Перечитавши рази зо три статтю, він відклав газету вбік і, глибоко вдихнувши повітря, намагався себе заспокоїти. Потім він згадав про сопілку. Дістав її з торби і поклав перед собою. «Хоч тебе я зберіг, – шепотів він до себе, – через роки проніс, через війну. Хоч ти зостанься зі мною, калинова сопілко». Вона була й лишилася для нього неперевершеним зв’язком між минулим і теперішнім, між вигаданим і явним, між сном і дійсністю. Ця маленька стара сопілка, у якої з роками постарішали голос і тіло, але душа й серце зосталися молодими, бо пам’ять людська не старіє.
Дід Лександр узяв її в руки й пригорнув до серця, яке шалено билося. Він і зараз зберіг у собі ті чудові риси малого Леська, які часто губляться людьми за життя. Він і зараз відчув себе Лесиком, у якого шалено билося серце від таємного відкриття природи, від світу, його різнобарвної музики, від цієї, на перший погляд, звичайнісінької сопілки. От-от воно розірветься! Подивився на небо: на ньому розтавала остання хмара…
З рук випала сопілка, яку він тримав усе життя. Розірвався той таємний зв’язок, одвічна суть якого – людська пам’ять…
А небо дійсно вражало своєю блакиттю. Жодної хмаринки…
…І чого ти, калинонько,
до води схилилась?...
1989 р.
Контекст : Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію