Переклав Василь Білоцерківський

Мені випало недавно читати дуже цікаві відгуки однієї з великих паризьких газет про наших сучасних композиторів. Такі відгуки – зовсім не що-небудь екстраординарне: нині дедалі більше уваги звертають у Європі на нашу музику та вивчають її. Тим не менше, гадаю, російські читачі матимуть великий інтерес дізнатися, щó про наше мистецтво говорять за кордоном. Тому й спробую дати тут короткий витяг з відгуків, які мене зацікавили.
Статей, що їх я побачив, було всього три; їх автор дехто Деломань, а надруковано їх у газеті «Soir» під заголовком «Нова російська школа».
У першій статті Деломань говорить: щороку, поки бувають зачинені Комічна опера й опереткові театри, він старається зайнятись вивченням іноземних музичних шкіл і таким чином майже раніше за всіх інших паризьких музичних критиків указав паризькій публіці на «Нібелунгів» Ріхарда Ваґнера, «Мефістофеля» Бойто, «Царицю Савську» Ґольдмарка тощо. По тому Деломань оголошує, що цього року має намір зайнятися новою російською школою, яка, на його думку, заслуговує на найсерйознішу увагу і розвідку. Він не збирається говорити про творця російської музики, Глинку, бо той вже доволі добре знаний у Франції й про нього писали достатньо. «Залишу також осторонь, – каже п. Деломань, – деяких композиторів: Сєрова, Чайковського, Рубінштейна, котрі ніколи не ставили собі завдання визволитися з ярма іноземних композиторів. Займуся виключно тими російськими творцями, яких тісно поєднала одна й та сама потреба: емансипуватися, і які протягом 20-ти років силувалися закласти підвалини нового періоду в історії опери. Число творів цих сміливих новаторів уже вельми значне. Сюди належать: „Кам’яний гість” Даргомижського, „Псковитянка” і „Травнева ніч” Римського-Корсакова, „Князь Ігор” Бородіна (ще не вповні закінчений), „Раткліф” і „Анджело” Кюї. Але партикуляристські тенденції нової школи набагато менш радикальні в симфонічній та фортепіанній музиці».
Свій огляд Деломань починає творами Лядова. Шкодуючи про їх малу кількість, він говорить, що всі вони вирізняються елегантністю і дотепною гармонією, чарівністю і свіжістю натхнення. Найліпшими творами Лядова Деломань називає «Бирюльки», дві мазурки, «Арабески», два зошити «Інтермецо», надзвичайно делікатні, за його словами, чарівливий вальс і етюд. Насамкінець він зауважує, що стиль Лядова дедалі розширюється, і потрібно очікувати від нього значних оркестрових творів [1].
Фортепіанні твори п. Кюї, Щербачова, Ласковського і декотрих інших Деломань обходить мовчанням, говорячи, що їх не бачив, а в цих статтях має намір говорити лише про ті твори, які мав змогу вивчати сам. Але він згадує мимохіть чудові Балакірєвові перекладення «Хоти» й другої іспанської увертюри Глинки.
Переходячи до російських симфоній, Деломань називає дуже цікавою симфонію B-dur Аренського і говорить про неї кілька симпатичних слів. Потім він переходить до Бородіна. «Манера цього композитора, – заявляє він, – набагато сміливіша, оригінальніша і, додам, суворіша. Кюї (у своєму творі про російську музику) дорікає Бородіну за зловживання змінами такту і ритму. Цей факт справедливий, але багато частин твору Бородіна саме через ці зміни набувають цілковито особливого значення; так, наприклад, у другій симфонії чарівне анданте, з яким пов’язується фінал у танцювальному темпі, з блискучим колоритом, і захопливий до запаморочення».
Свою другу статтю Деломань починає зі шкодування про те, що не мав змоги пізнати всі симфонічні твори нової російської школи, позаяк йому вдалося отримати з Росії лише декотрі з числа цих партитур. Так, наприклад, він знає «Садка» Римського-Корсакова, але ще не знає його «Антара», який, одначе, «є найліпшим симфонічним твором цього автора»; знає «Тамару» Балакірєва, але не знає його «Ліра».
Про оперу «Раткліф» Деломань говорить, що вона виявляє в її авторі, Цезарі Кюї, якості першорядного композитора: безсумнівну силу вираження, широку і могутню декламацію, майже завжди вдалий музичний колорит, рясні й дуже своєрідні мелодичні ідеї. Особливо йому подобаються: перший хор на початку опери, дуже могутнього складу, виразна арія Мак-Ґреґора і чудовий ансамбль наприкінці 1-ї дії; у 2-й дії: арія Леслі, сцена біля Чорного Каменя між Раткліфом і Дуґласом; у 3-й – майстерний оркестровий антракт, поетичний романс Марії та любовний дует наприкінці опери.
Ті самі якості трапляються і в другій опері Кюї «Анджело», тільки ще вищою мірою. «Я сильно рекомендував би всім любителям, – каже Деломань, – познайомитися з цією партитурою. Можливо, інші нападатимуть на гармонічні сміливості або, якщо завгодно, зухвалості цього твору, на занадто часті злами ритму, жорсткості стилю. Але я один з тих, кого не лякає потреба художньої емансипації, якою, здається, наповнений Кюї, і завжди охоче оплескую зусиллям шукачів; одначе залишаю собі право висловлювати власну думку, коли мені здається, що ці шукачі виходять за межі своєї мети або самі перебільшують важливість своїх відкриттів».
У третій статті Деломань пише: «Повторю ще раз те, що вже раніше говорив: російські романісти нині в нас у моді. Чому б і російським композиторам не скористатися з прихильного ставлення французької публіки? Цю прихильність висловлюють щодня з усе новою силою, здається, нині менш виключною, аніж раніше… Декотрі в нас бояться, аби цікавість до чужоземних творів не зашкодила успіхові наших власних, національних. Але ж навіщо нам так боятися? Нам знадобилося 30 років, аби відкрити Лева Толстого і Достоєвського; Феє, Доде і Золя давно-давно популярні поза Францією; тоді як усі наші новітні опери, хоч скільки-небудь визначні, прийняті на іноземних сценах, ми не отримуємо на нашій власній сцені іншого частування, окрім „Ріґолетто”, „Травіати” й „Трубадура”. Тому я з повним спокоєм духу продовжую свої прогулянки музичною Європою й, анітрохи не замислюючись, залічую „Псковитянку” Римського-Корсакова, яку щойно скінчив вивчати, до числа найвизначніших творів не лише нової російської школи, але всього сучасного мистецтва… Друга дія, „Віче”, чудова за колоритом, рухом і завершується войовничою піснею, надзвичайно оригінальною й правильною за вираженням. Натхнення Римського-Корсакова все наскрізь просотане пієтетом до російських народних пісень, добре йому знаних, оскільки він видав, якнайцікавіший, цілий збірник таких пісень, сам їх зібравши й гармонізувавши».
«Попри те, що Римський-Корсаков має всього сорок із лишком років, у нього вже було кілька чудових учнів. Поміж ними особливо вкажу на Глазунова, який дуже молодий, але вже написав багато оркестрових творів: дві симфонії, дві увертюри на грецькі теми й симфонічну поему „Стенька Разін”. Зауважмо, що форма «симфонічна поема» має в Росії надзвичайну любов і що Ліст (якого наміряюся аналізувати з цього погляду) знайшов там своїх найбільш ревних наслідувачів. Перша симфонія Глазунова (яку лишень одну й знаю серед усіх його оркестрових творів) поділяється, за прийнятим звичаєм, на чотири частини. Перше алегро вирізняється мальовничим інтересом першої теми й відмінним чуттям звучності; скерцо вишукане (élégant); адажіо повне меланхолійної грації; але менше мені подобається фінал, який складається з трохи незв’язного ряду польських пісень, що дуже нерівно цікаві. Загалом, це твір ще трохи порізнений, але він багато обіцяє в майбутньому».
«У нас у Франції досі не знають ані імені Глазунова, ані імені Римського-Корсакова, дарма що останній вже повний майстер. Навпаки, Чайковський має в нас певну популярність, а саме від часу виконання його чудової симфонічної поеми „Буря”, на одному з російських концертів під час паризької всесвітньої виставки 1878 року. Але мені менше за всі інші російські музичні твори знані саме твори Чайковського. Починаючи цю низку статей, я не мав іншого путівника, окрім брошури Кюї про російську музику, а він дорікає Чайковському за еклектизм. Та, можливо, це дещо необґрунтовано. Тільки скажу, що квартет Чайковського, твір 22, приніс мені якнайбільшу насолоду і що мені дуже сподобалися там чарівне перше алегро, поетичне анданте, блискучий і наснажений фінал. Свіжість натхнення, новизна ритмів, вишуканість гармонії, майстерність у використанні інструментів – усі ці поєднані якості роблять цей квартет достеменним шедевром».
Такий головний зміст трьох перших статей Деломаня. У міру появи наступних сподіваюся знайомити з ними читачів газети «Новости». Не можна вимагати від іноземця такої ж правильної, повної та всебічної оцінки наших нових композиторів, яка можлива нам самим тут, але не можна не бути задоволеними й з того, що знаходимо в Деломаня, і не бачити з особливим задоволенням, як наші талановиті музиканти починають збуджувати інтерес навіть у Франції та розширюють нам музичні обрії й культурну публіку.

Першодрук: «Новости». – 1887. - № 15. – 16 січня.

[1] Згодом Анатолій Лядов справді написав низку визначних творів для оркестру, передусім – невеликі симфонічні поеми («Баба-Яга», «Кікімора», «Чарівне озеро»), а також сюїту «Вісім російських пісень». – Прим. перекладача.