Переклав Василь Білоцерківський
Кому не знана легенда про те, як великий скрипаль і композитор Нікколó Паґаніні, родом венецієць, продав дияволові свою душу за чарівну скрипку? У цей переказ вірив навіть такий безбожник, скептик і насмішник, як славний поет Гайнріх Гайне. Зате мало хто знає, як закінчилася ця богопротивна угода і хто в ній виявився переможцем: людина чи ворог людства? Серед угорських мандрівних циганів ходить одна непевна легенда. Вірити їй чи не вірити – це вже як хочте.
Дуже немилосердною була доля до молодого Нікколо того року, коли борги, невдачі й сотні дрібних неприємностей змусили його втекти з Венеції до Відня, де він – мандрівний музикант – грав на весіллях чи обходив зі своєю дешевою скрипкою шинки останнього ґатунку. До пристойних готелів його не пускали з причини його поганого одягу, що складався з дрантя.
Але особливо тяжкий, проклятий день випав йому 21 жовтня. Від самого ранку йшов безперервний холодний дощ зі снігом. Діряві черевики артиста так змокли, що перетворилися на кисіль і плюхали на кожному кроці, бризкаючи водограями грязюки, і сам Паґаніні був увесь мокрий і брудний, мов чорний пудель, який виліз із болота.
На місто падав каламутний, жовтий, зловісний вечір. Ледве світили крізь дощ рідкісні ліхтарі. У таку погоду людські серця неохоче розкриваються назустріч чужому горю і чужій бідності, тимчасом як бідар подвійно відчуває холод, голод і самоту.
Протягом усього дня Паґаніні не заробив ані шеляга. Лише пізно ввечері п’яний лудильник дав йому недопитий кухоль пива, струсивши з нього, до речі, попіл зі своєї люльки. А в іншому місці підхмелений студент жбурнув йому три крейцери й мовив:
- Ось тобі плата за те, аби ти перестав грати!
Паґаніні взяв цю злу подачку і заскреготів зубами: «Гаразд! Коли я буду знаменитий – ти згадаєш мені ці три крейцери!» Треба сказати, що, усупереч усім нещастям, Паґаніні ніколи не сумнівався у своєму генії. «Мені б лише пристойний одяг, нагоду і добру скрипку – і я здивую цілий світ!» З останнього трактиру його попросту викинули надвір, бо він залишав по собі цілі озера води.
На три крейцери Паґаніні купив маленького білого хлібця та їв його без задоволення, ідучи дорогою додому. А коли він, утомлений, насилу зійшов на верхній поверх, у свою голу кімнатину на горищі, то смертний розпач і шалена злоба охопили його понуру душу. Ударом ноги він одкинув свою жалюгідну відсирілу скрипочку в куток і, б’ючи себе в груди кулаками, заволав:
- Дияволе! Дияволе! Якщо ти не дурна бабська вигадка, якщо ти достеменно існуєш, то прийди до мене негайно! Дешево продається горда людська душа вкупі з творчим генієм. Поспіши-но! Інакше який тобі буде зиск від бідаря, що повісився?
І диявол негайно з’явився. З’явився зовсім не в сірому диму, не з гидким запахом цапа, не з роздвоєними копитцями замість ступень, без найменших ознак хвоста, – у скромному вигляді старенького нотаріуса чи урядника, у сірому охайному камзолі зі старовинними жовтуватими мереживами. Каламар, гусяче перо і потримана контрактна книга – усе це було при ньому, неспішно, діловито розкладене на кульгавому столі. Яскраво спалахнув вогонь в олійній лампі.
- Бачте, юначе, – спокійно почав диявол. – Я прибув до вас без усілякого балаганного галасу й тріскоту, без усіляких пекельних запахів і строїв, і розписки неодмінно кров’ю від нас не зажадаю. Облишмо цю дурнувату бутафорію вбогій і хворобливій уяві середньовіччя. Наш вік – вік чемності, прози й арифметики. Не приховуватиму від вас, що нам, чортам, набагато вигідніше і зручніше в нашій торгівлі прислужливість і чесність, аніж наївне ошуканство. Отож не дивуйтеся тому, що в нашій угоді я буду не лише покупцем, але, якщо знадобиться, то інколи й вашим адвокатом. Отже: що ви бажаєте отримати за вашу душу?
- Грошей! Золота! Безмежжя золота!
- Бачте, от вам уже й знадобилася моя юридична допомога. Нічого немає легшого, як вимагати грошей від диявола. Кожний капловухий молодий дурень зуміє їх замовити. Ну а що ви скажете стосовно слави?
- Абищо! Славу можна купити за гроші. Треба лише не скнарити.
- Ні, мій друже, ви говорите хибно. Золотом можна купити лише лестунів. Але така слава не переступить за межі того кола, яке утворюють ваші лестуни й у центрі якого перебуваєте ви, оглушений ницими похвалами прихвостнів. Ні, ви ліпше скажіть мені про що-небудь інше. Наприклад, про любов.
- Чорт забирай! Таж любов напевне ж купується найлегше!
- Усіляка? Ви так гадаєте? Дарма, зовсім дарма, мій молодий Нікколо! Якби всіляка любов продавалася, то вже б давно-давно земна куля й увесь всесвіт були в повнісінькій і вічній владі диявола і нам, його співробітникам, доводилося б лише жиріти в бездіяльності на державному харчі. Хочете, скажу вам один страшний секрет? Хочете знати, чому диявол такий нещасний? Тому що він усіма своїми силами хоче любити, але не може… Ні, юначе, якщо ви хочете укласти зі мною угоду, вигідну і почесну для обох сторін, то спиніться на ваших перших, скромних умовах: добрий одяг, нагода і чудова скрипка.
Паґаніні міркував кілька хвилин, а тоді мовив нерішуче:
- Не відступаюся од свого наміру. Мені здається, ви неначе маєте рацію, пане уряднику. Та тільки чи не задешеву плату я зажадав поквапом за мою безсмертну душу, заздалегідь осуджену на нескінченні муки?
Урядник мовчки нагнувся, витягнув з-під столу великий, старовинний, потертий на кутках футляр із буйволової шкіри й дбайливо передав його Паґаніні.
- Можете самі подивитися на скрипку і навіть випробувати її. Це – безкоштовно.
Паґаніні шанобливо відстібнув бронзові золочені застібки футляра, вийняв і розстелив на столі три ковдри, які обкутували інструмент: замшеву, оксамитову і шовкову, – і ось чарівна скрипка, високо піднята вгору, показалася в усій своїй красі, так заворожливо подібна своєю будовою до постаті голої, досконало збудованої жінки, з її маленькою голівкою, довгою тонкою шиєю, похилими плечиками й гармонійним переходом ніжної талії в плавні могутні стегна.
- Це не Страдіваріус, – вигукнув захоплений Паґаніні, – але це також не Аматі, не Ґварнері й не Ґваданьїні! Це ідеал скрипки, далі від якого людина не піде, не може піти! Отож ви дозволите мені трохи пограти на ній?
- Так… будь ласка, – якось в’яло, неохоче і нудно згодився чорт. – Я сказав вам.
Струни скрипки вже були настроєні, і смичок у міру натертий каніфоллю. А коли Паґаніні заграв на ній могутню полум’яну імпровізацію, то він сам уперше зрозумів – який великий талант був прихований у ньому, заглушений досі злиденним животінням. І він мовив майже весело:
- Господарю, я до ваших послуг, і дякую вам за розумні поради. Але чому, скажіть мені, – коли це вам лишень не важко, – чому ви немовби засумували й спохмурніли, наче образилися на мене?
- Правду кажучи, – мовив чорт, підводячись зі стільця, – мене трохи засмучує те, що ви виявилися нескінченно талановитішим, аніж я міг припустити. Одначе слово є слово. Ця скрипка – ваша, володійте нею довіку. Ось вам невеликий мішечок із золотом; це на перший час. Завтра до вас прийдуть: кравець із придворним строєм і найліпший віденський перукар, а за день виступите на тому врочистому музичному змаганні яке влаштовує сам ерцгерцог. Тепер, будь ласкаві, підпишіться ось у цьому рядку. Так. Добре. Мерсі й до побачення, молодий чоловіче.
- До скорого? – лукаво спитав венецієць Паґаніні.
- А цього-бо не знаю, – сухо відповів чорт. – Думаю, що до належного вам часу, не ближче. Адже ви не просили в мене довголіття?.. Мої компліменти, маестро!
Скрипаля ні в чому не ошукав диявол. Усе відбулося за планом, який він передбачив. Після музичного турніру у спадкоємця престолу одразу ввійшла в зеніт зоря Паґаніні, засяяла сліпуче і не блідне навіть до наших часів. Але сам Нікколо Паганіні став найнещаснішою людиною на світі. Незадоволені пристрасті, невситиме честолюбство, шалена жадоба грошей і вкупі з нею огидна, найдріб’язковіша скнарість; зелені заздрощі не лише до давніх артистів, не лише до сучасників, але й до майбутніх великих скрипалів отруїли й спопелили його душу. Нерідко він писав свої музичні твори в таких важких нотних комбінаціях, які міг виконати на скрипці тільки він один, але мимовільне визнання безмежності мистецтва говорило йому, що колись прийде інший музикант і зіграє ліпше його диявольські шаради й піде далі за нього. І цього, майбутнього, він заздалегідь ненавидів.
Ставши мільйонером, він усе-таки збирав надворі папірці, уривки мотузок і усіляку іншу порохняву, а його денний прожиток ніколи не перевищував одного талера.
Скільки найпрекрасніших жінок, захоплених його надприродним мистецтвом, приходило до нього, аби віддати йому себе, своє серце, свою долю і кров, і він завжди гидливо відвертався од них, переконаний, що вони хочуть його золота. А одній вельможній пані, дружині голови державної ради, яка жадала розділити з ним і славу, і багатство, і кохання, і ганьбу розлучення, він сказав, кинувши на стіл дрібні монети: «Передайте вашому чоловікові ці три крейцери. Колись він дав мені їх за те, аби я більше не грав на скрипці; а вас прошу піти, я зараз зайнятий вправами…»
Скільки щирих друзів і шанувальників він відштовхнув грубими словами: «Ти женешся за моїми грошима чи прагнеш потрапити на буксир моєї слави». Воістину він був жалюгідний і глибоко страждав, і не було йому втіхи. Адже він нікому не вірив.
А коли настав час його смерті й прийшов до нього Сірий Нотаріус, то Паґаніні спокійно мовив йому:
- Господарю, я готовий. Але скажу вам, що в моєму житті не було радості.
Сірий Нотаріус утомлено заперечив:
- Та, признаюся, і я не мав з вас жодного зиску. Обидва ми уклали невигідну нам угоду. Погляньте на список контрактів. Там вашого імені зовсім немає. Воно стерлося, хтось його викреслив. Хтось, кого ми не сміємо називати.
- Що я тепер робитиму? – поблажливо спитав Паґаніні.
- Зовсім нічого, – відповів Сірий Нотаріус. – Зовсім нічого, мій друже. Я поквитався з вами вже тим, що не пропускав жодного вашого концерту. Це мені в мого начальства було поставлено за мінус. Але й ви, своєю чергою, поквиталися з тим, чийого імені годі назвати. Бачте, справжнє мистецтво не від нас, а від Нього, а хто полічить цей рахунок? Прощавайте. Тепер назавжди. Скрипку залишаю вам. Ох, ні! Не лякайтеся за мене. Це лише маленькі службові неприємності. Ну прощавайте…
Уранці великого Паґаніні знайшли мертвим; його чоло і зморшки були, як і за життя, горді й суворі. А на його вустах лежала блаженна, щаслива усмішка. Диявольська скрипка пропала назавжди.
(Оповідання увійшло до збірки «Єлань», Белград, 1929.)