Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Володимир Васильович Стасов помер на вісімдесят третьому році життя.
День свого народження – 2 січня [1] – він святкував зазвичай у Публічній бібліотеці, у відділі мистецтв і ремесел.
У ці дні бібліотека для публіки зачинена, і Стасов сидів у себе, оточений тільки своїми друзями й знайомими.
Думаю, що бібліотеку він уважав своєю домівкою. Так він зжився з нею за пів сторіччя служби. У його віданні перебував названий відділ мистецтв і ремесел. Це скопійоване у французів поєднання речей непоєднуваних дуже обтяжувало Стасова. Він мусив стежити не лише за художніми виданнями, книжками з історії мистецтва, але й за новинами технічної літератури. Було курйозно бачити, як він розбирався в купі нових книжок із сільського господарства (!) чи паровозобудування.
Бібліотеку він любив пристрасно, і треба сказати, що вона його теж любила. Його звучний голос лунав велетенськими безлюдними залами, і сумно подумати, що цей голос замовк навіки.
Стасов завжди метушився, завжди кудись квапився, з кимось сперечався. Різкість, навіть грубість тону інколи дратувала його співрозмовників. Але це роздратування швидко минало. Не хотілося сердитись на цю добру, наївну дитину. Зрештою його життєрадісність завжди заражала. Не можна було не дивуватися його величезній життєвій силі. Він «воював» до самої смерті.
Щоправда, ця війна не була небезпечна, вона не виснажувала: полеміка з Буреніним, з М. М. Івановим [2], знущання з «декадентів» цікавили його у вісімдесят років так само, як і в тридцять. Він любив, коли його вилають у газеті «Новое время». Її число з фейлетоном кружляло всією бібліотекою.
«Я йому відповів! Я цього, такого-сякого, проберу!» – чулися вигуки вічно юного полеміста. Коли о третій годині відділи зачинялися для публіки, Стасов сідав до роботи й строчив «громобійну» статтю в «Новости». Наступного дня статтю приносили в численних примірниках і роздавали всім колегам по роботі. І старому здавалося, що він «зробив справу», що він – невтомний, незбагненний юрмі борець, що його фейлетони й у ХХ сторіччі мають те саме значення, як колись усередині ХІХ-го. Його ніхто не розпевняв у цьому. Він жив у постійній ілюзії, що перебуває в самому центрі життя, що в ньому, наче у фокусі, поєднуються всі запити сучасної російської культури.
Він любив життя. Жив «смачно», «з апетитом», і це була його найсимпатичніша риса. Ані чеховські будні 80-х років, ані трагедія революції не порушили його світлого, наївного оптимізму. Навіть толстовське гноблення культури й мистецтва його анітрохи не бентежило. Він дружив з Толстим, доволі часто їздив до Ясної Поляни й по поверненні звідти розлого оповідав, щó він, Стасов, говорив Толстому. А що говорив Толстой Стасову, залишалося незнаним.
Цей збережений до старості оптимізм, ця незмінна віра в себе, звичайно, пояснюється певною вузькістю розумового обрію. Філософської освіти Стасов не мав. Він ніколи не мучився жодними «клятими питаннями». Його вдовольняла елементарна, наївна філософія «Бюхнера і Молешотта [3]». Засновків свого загальнодоступного матеріалізму він ніколи не переглядав і безтурботно плив життєвим морем, радісно позираючи на гребні хвиль.
* * *
Недавно вийшов друком четвертий том творів Стасова, у якому зібрано всі його статті за останні дванадцять років.
Цей том, звичайно, найбільш нецікавий. Життя задалеко пішло од вічно юного старого, і, аби зрозуміти ту роль, яку відіграв покійний в історії російського мистецтва, треба поновити в пам’яті те, що вміщене в перших трьох томах його творів, виданих до дня його п’ятдесятирічного ювілею.
Стасов – людина 60-х років, і розквіт його діяльності збігається з кінцем 60-х і початком 70-х. Якби він помер тридцять років тому, його вплив на долю російського мистецтва залишився б той самий. Як громадський діяч він пережив самого себе і за останні тридцять років не сказав нічого нового, не зробив нічого нового, що б додало щось цінне до Стасова 60-х років.
«Передвижництво» – таке коло його ідей, інтересів і симпатій. Історія передвижництва – це біографія покійного. З передвижниками він виріс, з ними жив і з ними помер. Те місце, яке посядуть в історії російського мистецтва передвижники, – а це місце дуже почесне, хоча далеко не найперше, – посяде і Стасов.
Він був фонографом передвижників, і їхня вдячність вірному другові й захиснику мусить бути незмірна. Усі свої найліпші сили, усю свою енергію Стасов віддав їм. З якоюсь фантастичною невтомністю він рік у рік, день у день кричав про передвижників, підносив Рєпіна, Антокольського, Верещагіна, захоплювався Глинкою, Мусоргським. І якщо передвижники здобули перемогу в російському суспільстві, то цим вони багато в чому завдячують Стасову. Одначе справедливість вимагає зауважити, що вони завдячують йому не лише своєю швидкою перемогою, але й своїм швидким згасанням. Незмінність поглядів – велика річ. Але «незмінність» не означає відсутність зростання. Стасов не змінювався протягом п’ятдесяти років. Певний час він був ледь-ледь попереду життя, і тоді він тягнув за собою суспільство, руйнував старі «академічні» цінності, був революціонером у мистецтві. Але, залишаючись усе на тій же позиції, ні в чому не змінюючись, тішачи себе ілюзією, що він і далі стоїть попереду, Стасов не помітив, як життя перегнало його, як зростання його ідей зупинилося, і поступово він і вкупі з ним передвижники з «революціонерів» перетворилися на «реакціонерів». У добу свого розквіту Стасов боровся з усім віджилим, з гнітом рутини, а наприкінці життя став боротися на два фронти. Відмахуючись старою, вже притупленою зброєю од давніх ворогів, він необережно почав нападати й на ворогів нових, які переступили передвижництво. Непомітно для себе він обернувся на страшенного «консерватора» і своїм авторитетом нав’язував передвижникам уже застарілі формули, упровадив у їхнє середовище антихудожню нетерпимість, позбавив їх притоку свіжих сил. Усе, що маємо найліпше в сучасному мистецтві, живе поза передвижництвом.
* * *
Цікаве ставлення Стасова до націоналізму в мистецтві. Він уважав себе глибоко російською людиною. Улітку, на свободі, ходив у шовковій косоворотці й високих чоботях. Але його росіянізм був дуже наївний, якийсь оперний. Як людина, що за своєю натурою не мала великого художнього чуття, він і тут, у своєму піклуванні про так званий російський стиль, виявив багато первісного варварства. Усе церковне, релігійне мистецтво старої Росії він глибоко зневажав. «Войовничий» матеріалізм «Бюхнера і Молешотта» і брак розумової культури не дозволяли йому підійти до російської старовини з культурного, художнього погляду. Він боявся впасти у «клерикалізм». Звідси його ненависть до Васнецова. Він так боявся «містики й міфології», як сам висловлювався, що всілякий церковний сюжет його відштовхував апріорі. Поміж Рафаелем і Васнецовим він не робив різниці. І ненавидів обох зовсім однаково, ледве не як дві рівні величини. Тут у Стасові проявилася типово російська риса – нетерпимість молодої, ще варварської культури. Франція досить антиклерикальна; але це не заважає їй цінувати свою готику, і, здається, немає таких тонких її поціновувачів, як найбільші скептики – Ренан чи Анатоль Франс. Стасов так само далекий від Франса чи Ренана, як Васнецов од Рафаеля. Викинувши з російської старовини всю «містику і міфологію», він залишився з самими «рослинними або тваринними» орнаментами. Він ретельно збирав старі вишивки, мережива і підніс «півники й гребінці» на вершину творчості. За сприяння одного з найбільш нездарних російських архітекторів – Ропéта – він наводнив Росію нехудожніми, квазіросійськими будівлями, у прикрасі яких акуратненька дуга і чистенькі лапті відігравали головну роль. Численні рукавиці-попільниці, дуги-крісла, лапті-прес-пап’є ведуть свій родовід од Стасова. Він навіть не оцінив барвистого благородства російського орнаменту і захищав пістряві, кричущі, червоно-сині фарби Ропета. Аполлінарій Васнецов, Костянтин Коровін, Олена Полєнова знайшли в російській старовині неоціненні скарби без допомоги Стасова чи навіть усупереч йому.
Його росіянізм був не культурний, а якийсь політичний, зовнішній, намивний. Так само, втім, як і його реалізм. У нас чомусь поширене переконання, що передвижництво – синонім реалізму. Це якнайбільша омана. Окремі особистості (як-от Рєпін, котрий, звичайно, не вміщується в рамки передвижницьких трафаретів) часом підносилися до істинного реалізму. Але загальний тон стасовського реалізму найвищою мірою умовний і, головно, неросійський. Як наша стара академія живилася крихтами «болонізму», так само нова, стасовська, виросла на академії дюссельдорфській, на умовному, німецькому сентименталізмі, на солодких жанрових сценках Дефреґґера чи Вотьє. І якось дивно, що російська публіка, маючи Гоголя, уважала нудотно-солодкі, фальшиві сценки Володимира Маковського реальними. Те саме і в пейзажі. Після Тургенєва і Толстого краєвиди якого-небудь М’ясоєдова просто нестерпні. Гідний учень Тургенєва, звичайно, Левітан, і аж ніяк не М’ясоєдов. Проте Левітан не мав пошани серед передвижників. Стасов цінував француза Курбе і цілковито прогледів Мане та його школу. Він охрестив її прізвиськом «декаденство» і зневажав не менше за васнецовську «містику і міфологію». І тут – великий гріх Стасова перед російським мистецтвом. Теоретично він обстоював правильну позицію. Він боронив реалізм на противагу старому, хибнокласичному академізмові. Не маючи безпосереднього чуття, він, замість автентичного реалізму Мане та його школи, того Мане, якого Золя увічнив у одному з найліпших своїх романів «L’Oeuvre» [4], насаджував у нас фальшиві солодощі німців. І лише в найостанніші роки, усупереч Стасову, декаденти «відкрили» французьких імпресіоністів, так само як вони відкрили Ляйбля, Бекліна, барбізонців, Пюві де Шаванна. Але Стасов – дитя своєї доби, і якщо нині він видається нам застарілим, то не забуваймо, що майже пів сторіччя відділяє нас од часу його молодості, його розквіту.


[1] За новим стилем – 14 січня.
[2] Про М. М. Іванова див прим. 4 до статті В. Стасова «Щодо „Князя Ігоря” Бородіна на Маріїнській сцені».
[3] Людвіґ Бюхнер і Якоб Молешотт – головні представники німецької школи т. зв. «вульгарного матеріалізму».
[4] 1886 р. Стасов написав розлогу статтю, у якій дав переважно негативний відгук на роман «Творчість» Золя і пропаговані в ньому ідеї імпресіонізму (прототипом головного героя роману став художник Едуар Мане).