Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Одного разу почуте, це ім’я вже назавжди залишається дивовижним акордом у вашій свідомості.
Назавжди залишаються у вашій свідомості раз побачені твори Мікалоюса-Константінаса Чюрльоніса, його «Істина» і «Спокій», його «Дружба», «Смуток» і «Рекс». Запам’ятовуються, залишаються назавше – як почуті в дитинстві казки чи як побачені раз незвичайні явища природи – кульова блискавка, полярне сяйво, сонячне затемнення.
Одного разу, перебуваючи на півдні, я споглядав надвечір, під тихе плескотання моря, як унаслідок взаємодії проміння призахідного сонця і хмар на небосхилі виникла ціла казкова країна – горами й долинами, з будинками й вежами, з широкою звивистою дорогою і стежками-пагонами, які відходили од неї навсібіч. Зачарований, захоплений, я не міг відірвати очей од видовища. Було таке відчуття, неначе подорожую в якомусь неземному, багатовимірному просторі й відкриваю для себе антисвіт, двійника нашої земної цивілізації.
Я потім довго перебував під враженням від своєї незвичайної «подорожі». Вона запам’яталася мені назавжди.
Щось подібне переживаємо і при знайомстві з Чюрльонісом. Його картини – своєрідне запрошення до подорожі в певний інший, нетутешній, оповитий великою таємницею світ, на інший, протилежний берег. У цьому, передусім, їхня незвичайність, цим насамперед, мабуть, пояснюється сила їхнього впливу.
Та ось що – необхідно відразу обмовитися – характерне: як би високо не злітала муза Чюрльоніса, як би не лунала, вона – засвідчує переважна більшість його картин – не пориває з рідним гніздом, з земною твердю. Світ Чюрльоніса, при всій його незвичайності й непорівнянності, не холодний, не чужий нам, а навпаки, він дихає життя, приваблює, обнадіює. Воно й зрозуміло. Його великий дар – чуйний і животворний.

З природою одним зітханням жив
І тямив джерела дзюрчання,
І листя на деревах розумів,
І чув травиці проростання,
І книга зір була йому ясна…

Це рядки з відомого вірша Баратинського «На смерть Ґете». Але їх цілком можна віднести й до Чюрльоніса, у якому прагнення читати «книгу зір», слухати зорі «Чуєш? Як тихо перемовляються зірки!») гармонійно сполучалося з надзвичай загостреним сприйняттям навколишньої природи («Жито не шелестить, а дзвенить дзвоном»).
Роздумуючи над загадкою Чюрльоніса, доходимо й такого висновку. Є чимало визначень генія і геніальності. Вихідним критерієм тут може бути й міра задоволеності світом, згідно з якою геніїв можна поділити умовно на два типи. Один із них. на подобу того ж Ґете, в основному задоволений світом і бачить своє завдання, своє призначення в тому, аби його далі обживати, удосконалювати, поліпшувати. Інші, наприклад Леонардо да Вінчі, Ван Ґог, Лев Толстой, більш критичні у своєму ставленні до світу і по-максималістському пориваються перетворити його на свій лад, на свій образ і вигляд. Вивіряючи свій ідеал, вони звертають погляд до нових вимірів, до зір, до космосу. До останніх треба віднести й Чюрльоніса. У цьому сенсі симпатичний його не здійснений до кінця задум скомпонувати зі ста картин цикл на тему «Створення світу». Показова в цьому сенсі вся його творчість. Як і належить деміургові, Чюрльоніс творить сміливо і цілеспрямовано, круто «замішує», синтезує як «будівельний матеріал» усе – діл і гору, фарбу і звук, колір і штрих, реальність і фантасмагорію, мікрокосмос і макрокосмос. Універсальність – визначальна особливість творчого генія Чюрльоніса.
Природно, що його мистецтво витримало і продовжує гідно витримувати випробування часом, що його пророчі космічні фантазії зберігають свою мистецьку цінність, так само як «мрії про землю і небо» Ціолковського зберігають на сьогодні свою теоретичну цінність.
Пригадую – для мене самого це повчально, – як я поступово, сходинка за сходинкою, відкривав для себе Чюрльоніса.
Сходинка перша. Литовські друзі подарували мені альбом із його «Знаками зодіаку». Дванадцять знаків – дванадцять картин. «Сонце входить у знак Близнят… Сонце входить у знак Діви… Сонце входить у знак Терезів…» Признаюся, не вельми сприйнятливий до живопису, тут я був заінтригований, зацікавився. І не так зовнішнім, астрологічним характером циклу, не так колоритом і композиційними особливостями творів, як їх загальним задумом, справді новаторським прагненням автора переосмислити на свій лад споконвічний міф, показати засобами живопису у взаємозв’язку земну долю людини та одвічний рух сузір’їв. Пригадую, що «Знаки зодіаку» Чюрльоніса асоціювалися не так із містичними таблицями стародавніх звіздарів, як із «волею всесвіту» Ціолковського і «ноосферою» Вернадського.
Сходинка друга. Відвідини мистецької галереї М.-К. Чюрльоніса в Каунасі [1]. Друга зустріч – уже як зі старими знайомими – зі «Знаками зодіаку». Але тут, контексті всієї живописної спадщини митця, вони вже сприймаються трохи інакше. Тим більше, що астральні мотиви становлять зміст інших картин також. І ще відзначаємо, що в «гороскопі» Чюрльоніса, у його алегоріях переважає світлий, сонячний тон, за яким виразно прочитується віра автора в добрий, розумний початок життя, його прагнення «бути потрібним людям і відчувати світло у своїх долонях». Цей життєствердний, сонячний початок особливо сильно дається знати в так званому «музичному живописі», у приватності, у «сонаті весни» й «сонаті сонця».
У каунаському музеї, пам’ятаю, я ще подумав: якщо окремі цикли Чюрльоніса називають музичними (для такої назви є підстави), то всі його картини сукупно можна сміливо називати живописом поетичним. Про це говорить уже той факт, що декотрі з них можна сміливо інтерпретувати осібними віршами раннього Купали («Хрести», «Чорний бог», «До зір» та ін.), що в інших випадках, як пояснювальний текст, приходили на пам'ять вірші Блока, наодинці; ось ці рядки, які колись вразили мене в далекій юності:

Вітер далекий навіяв
Пісні весняної тон,
Десь на осонні надії
Небо сяйнуло між крон.

Плив у блакиті незримій
Привид близької весни.
Плакали сніжні низини,
Линули зоряні сни [2].

Сни земні переходили на картинах Чюрльоніса у «сни зоряні». Картини багато говорили своєю нелегкою мовою розумові й серцю.
Сходинка третя. Знайомство зі ще однієї музою Чюрльоніса – з його літературними творами, які переклав білоруською мовою О. Рязанов до 110-річчя митця. Цих творів небагато, декотрі з них, схоже, незакінчені, але вони цікаві й значні в тому сенсі, що відкривають ще одну грань творчої особистості великого литовця, певною мірою проливають світло на природу його моральних і естетичних пошуків, на його символ віри. В одній з цих поетичних алегорій мовби розшифровуються сонячна символіка митця, його метафора «сонця в долонях». «Світло треба мати з собою, у собі, – пише Чюрльоніс, – аби світити в темряві всім, хто стоїть на дорозі, аби, осяяні світлом, вони змогли відшукати його також у собі й піти своєю дорогою».
Сходинка четверта. Читаю придбану колись у вільнюській крамниці книжку «Спогади про М.-К. Чюрльоніса», яку написала його рідна сестра Ядвіга Чюрльоніте. Розкидані на сторінках книжки згадки й свідчення висвітлюють ще один, особистісно-людський, аспект творчості Чюрльоніса. «Коли Чюрльоніс був з нами, усі були ліпші. Обіч нього не могло бути ані поганої людини, ані злих почуттів. Він розливав навколо себе якесь світло… Чюрльонісові був зовсім чужий ситий лад життя „забезпеченого громадянина”, він ніколи не зміг би вдовольнитися ним і почуватися щасливим… Брат не належав до тих практичних людей, які просто й «успішно» розв’язують побутові питання. Він жив у іншому світі, у світі, в якому панували любов і дружба та ще щось дуже важливе, без ого не можна жити…» І так далі.
Словом, сторінки книжки переконливо засвідчують, що Чюрльоніс-митець, Чюрльоніс –творець не віддільний од Чюрльоніса-людини, од Чюрльоніса-особистості. Ще один доказ – від зворотного, – що геній і лиходій не можуть співіснувати, бути сумісними.
«Зоряне небо над нами, а моральний закон усередині нас». Ці крилаті кантівські слова стосовно до Чюрльоніса можна витлумачити так: на ті високі вежі, з яких бачив зоряне небо, він піднімався за наказом свого великого серця, повного любові, людяності й туги за кращим життям.
Сходинка п’ята. Заключна. Після книжки Я. Чюрльоніте я вже не міг відкладати далі здійснення своєї давньої мрії – відвідати Друскінінкай і вклонитися рідним місцям Чюрльоніса, тій хатині, де він мешкав і починав творити, з якої вийшов у світ. І ось я тут одного з останніх днів золотої осені (містечко було буквально залите барвами листопаду). Невеликий, присадкуватий будиночок, обшальований фарбованою дошкою і затінений садом. При вході – лозовий кіш, скринька, велика бляшанка з-під чаю з іменем купця Висоцького, на стіні – годинник, застиглі стрілки якого показують… початок сторіччя. У головній кімнаті, ліворуч, музичні інструменти – старе рудувате піаніно фірми «Арнольд Фібіґер», яке колись юний музикант Кастукас отримав у дарунок від свого мецената князя Огінського, обіч піаніно – сяє чорним лаком новий рояль, на якому щоліта виконують твори Чюрльоніса. У правому кутку кімнати – невелика шафа, заповнена старими книжками в потемнілих палітурках. У сусіднім, за кілька кроків, будиночку (в одному мешкали самі, інший задля грошей здавали влітку дачникам) знаходжу ту саму – малесеньку, з одним віконцем – кімнатку, де Чюрльоніс малював і де міститься, видно, найкоштовніший експонат меморіального музею – мольберт.
Оглядаю експозицію музею. Бесідую з його завідувачем, художником за професією Адельбертасом Недзелькісом. Частуюся яблуками з саду Чюрльоніса (дізнаюся, що перші саджанці яблунь і груш для свого саду батько Чурльоніса, місцевий органіст, привіз із Городні [3]). Потім блукаю вулицями містечка та його околицями, біля Німану, навкруги озера Друсконіс, лісом, який починається відразу за озером. У цьому мальовничому, «райському» кутку Литви мимоволі думається про ту роль, яку, певне, відіграла – не могла не відіграти – природа в дозріванні різнобічного таланту Чюрльоніса, у його становленні як особистості. Уявляючи, як Мікалоюс Чюрльоніс повертався з лісу чи з озера додому, підіймаюся на високий берег і знову підходжу до будиночка-музею. Здається, що один крок, ще один раптово помічений слід, ще одна зауважена деталь, ще одне, врешті, намагання – і розгадається феномен Чюрльоніса, таємниця появи великого художника і музиканта, відкривача нових континентів і сузір’їв у світі, ім’я котрого – Мистецтво. Якби…
До Друскінінкай я приїхав потягом із Вільнюса, через литовсько-білоруську станцію Поріччя. Повертався додому автобусом Друскінінкай – Мінськ. Тією самою городянською дорогою, якою Чюрльоніси, батько і син, їздили до Білорусі приватно на сусідню Городнянщину. Подумки я прощався і знову вітався з Чюрльонісом, який став мені тепер іще ближчим (хоча не менш загадковим). І ще мені немовби чулися, як побажання на дорогу, слова героя Чюрльонісової притчі (або, може, самого автора) про те, що людина завжди повинна бути в невтомному пошуку, у дорозі й що, аби знати дорогу, вона повинна «дивитися з високих веж» і вірити у хвилину знесилення в чарівну «крамничку для посланців». На батьківщині Чюрльоніса мені відкрився глибинний сенс його мудрої притчі – про «хресний шлях» людства, про духовний зв'язок часів і вічну естафету людських поколінь.
P. S. Читаючи спогади сестри Чюрльоніса, звичайно, я не міг не звернути уваги на таке свідчення: «Навесні будинок у Друскінінкаї спорожнів. Зосє поїхала до своїх друзів у маєток Петрівщина (Мінської губ.), де 30 травня народилася дочка Кастукаса Данутé…» І от буквально другого дня після мого повернення з Друскінінкай раптово я дізнаюся під час телефонної розмови від літературознавчині Валентини Гапової, що її знайомі, науковий співробітник Віталій Скалабан і редактор телебачення Володимир Содаль цими днями якраз – бувають же такі збіги! – шукали на одній з околиць Мінська, у цій самій Петрівщині («Пятровщизні» – на польський лад) сліди колишнього маєтку Чарноцьких, приятелів дружини Чюрльоніса. Я зателефонував Віталієві Скалабану до видавництва «БелСЭ [4]», де він працює. Так, потвердив він, походили, полазили ми давньою Петрівщиною. Село зливається з містом. Побудували велику лікарню, будують школу. Та рештки колишнього двору збереглися: старі липи, алея глоду… Знайшлася ще жінка, яка працювала в Чарноцьких покоївкою. В. Скалабан також повідомив мені, що читав листи Чюрльонісової дружини Софії Кімантайте (Ядвіга Чюрльоніте називає її Зосею. – А. В.), які та писала з Петрівщини. В одному листі С. Кімантайте приватно повідомляла своєму адресатові, що Августин Чарноцький та його сестри, Ядвіга і Зося, «дуже добрі, милі, культурні, демократичних поглядів» люди. І ще одну цікаву річ мені сказав В. Скалабан: навесні 1911 року, буквально за кілька днів до смерті Чюрльоніса, у Мінську відбулася художня виставка, де серед інших робіт експоновано твори Мікалоюса-Константінаса Чюрльоніса, чия перша і єдина дочка народилася на Білоруській землі…


[1] Нині: Національний художній музей імені М.-К. Чюрльоніса – великий виставково-експозиційний комплекс, який включає 12 частин (10 у Каунасі й 2 у Друскінінкаї).
[2] Переклав Петро Перебийніс.
[3] Городня – питома білоруська форма назви міста, більш відомого як Гродно.
[4] Тобто «Беларуская савецкая энцыклапедыя”.