Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Розпочну з того слова, котре вимовляють усі люди відтоді, як людина стала людиною: дякую. Це слово є в усіх мовах. І в усіх мовах гама його значень складна. У романських мовах набір значень слова «gracia» розвивається від дефініції духовної до фізичної: це і благодать, яку Господь посилає людям, аби врятувати їх від оман і смерті, але це і тілесна грація дівчинки в танці, а також грація звіра родини котячих, який бавиться у заростях. У романських мовах це слово означає і милість, і прощення, і прихильність, і добродійство, і натхнення, і дар красномовства, і обдарованість у мистецтвах, і добрі манери, і, врешті, великодушність. Цей дар дається безкоштовно; той, кому дякують, обдарований, і, якщо він не виродок, то дякує, складає подяку. Що й роблю сьогодні, можливо, недостатньо проникливо. Одначе розраховую на те, що глибина моїх почуттів відшкодує легковажність вимовлених слів. Але якби кожне з цих слів стало прозорим, ви б розрізнили те, що я відчуваю: подяку, вдячність. А крім того – неокреслену суміш страху, шани й подиву, які охоплюють мене, коли бачу себе перед вами, у цьому колі, яке є одночасно домівкою шведської науки й світової літератури.
Мови – це масштабніші реальності, аніж політичні й історичні цілості, котрі йменуємо націями. Візьмімо за приклад європейські мови, якими говоримо ми в Америці. З цими мовами пов’язане особливе становище наших літератур стосовно до літератур Англії, Іспанії, Португалії та Франції – наші літератури написано мовами, пересадженими на чужий ґрунт. Вирвані з рідного ґрунту і власної традиції, перенесені в незнані й ще безіменні землі, європейські мови пустили в них коріння, зросли вкупі з суспільствами американського континенту і трансформувалися. Це та сама рослина, але й інша. Для наших літератур зміни, які відбулися з пересадженими мовами, не минули без сліду: літератури розділили долю мов і самі підштовхнули процес трансформації. Вельми хутко наші літератури перестали бути просто заокеанською луною, подеколи вони навіть сперечалися з європейськими літературами, але частіше їх наслідували.
У кожному разі, зв’язок літератур ніколи не уривався. Мої класики – це класики, які пишуть моєю мовою, і почуваюся нащадком Лопе і Кеведо, як будь-який іспанський письменник… але я не іспанець. Гадаю, те саме може сказати переважна частина латиноамериканських письменників, та й письменники зі Сполучених Штатів, Бразилії й Канади могли б сказати те саме щодо англійської, португальської й французької традицій. Аби ліпше зрозуміти особливе становище письменників Америки, придивімося до діалогу, який ведуть із тою чи тою європейською літературою японські, китайські або арабські письменники: це діалог різних цивілізацій через різні мови. Ми – європейці та неєвропейці. Хто ж ми? Так тяжко визначити, хто ми є. А втім, наші твори говорять за нас.
Поява літератур в Америці стала великою подією в культурному житті нашого віку. Спершу з’явилася англо-американська література, а пізніше, у другій половині ХХ сторіччя, література Латинської Америки, дві її великі гілки – іспано-американська та бразильська. При тому, що вони дуже різні, ці три літератури мають одну спільну рису. Ця риса – радше ідеологічна, ніж літературна боротьба поміж космополітичними й ґрунтовими тенденціями, поміж європеїзмом і американізмом. Що нині залишилося від цих чвар? Вони забулися, зосталися творіння. Але, крім цього, відмінності між трьома літературами глибокі й численні. Одна з них має більш історичну природу, ніж літературну: розвиток англо-американської літератури збігається в часі з перетворенням Сполучених Штатів на світову державу, тоді як становлення нашої держави відбувається в період заворушень і соціально-політичної нестабільності. У цьому бачу ще один доказ обмеженості соціально-політичного детермінізму. Занепад імперій і суспільні струси подеколи співіснують з великими творіннями та розквітом мистецтва і літератури: Лі Бо і Ду Фу були свідками падіння династії Тан, Веласкес був живописцем Філіпа IV, Сенека і Лукан стали сучасниками й жертвами Нерона. Інші відмінності – вже власне літературної природи – більше стосуються конкретних творів, аніж характеру літератур. Та й чи мають літератури характер, якусь сукупність спільних ознак, котрі відрізняють одну літературу од іншої? Не гадаю. Література зовсім не визначається якимось химерним, невловимим характером. Вона становить спільноту унікальних творів, пов’язаних відносинами протистояння і спорідненості.
В основі неподібності латиноамериканської й англо-американської літератур лежить відмінність їхнього походження. Усі розпочиналися як проєкція Європи. Але вони прибули з острова, а ми – з півострова. Два незвичайні регіони в географічному, історичному і культурному сенсах. За ними – Англія й Реформація, за нами – Іспанія, Португалія й Контрреформація. Коли аналізуємо іспано-американську ситуацію, чи варто спинятися на тому, що відрізняє Іспанію од інших європейських націй і наперед зумовлює значущість і оригінальність її історичного обличчя? Іспанія не менш чудернацька від Англії, хоча – на свій лад. Англійська ексцентричність має острівне походження, її відмітна риса – відрубність, це ексцентричність замкненості. Іспанська ексцентричність має напівострівне походження, для неї типове співіснування різних цивілізацій та різних часових етапів, це ексцентричність розімкненості. Адже там, де пізніше виникне католицька Іспанія, вестготи проповідували арійську єресь, годі й казати про віки панування арабської цивілізації, про вплив юдейської думки, про Реконкісту та інші особливості.
В Америці ця іспанська ексцентричність відтворюється і примножується, причому особливо у країнах із блискучими давніми цивілізаціями, як-от Мексика і Перу. Адже іспанці виявили в Мексиці не лише географію, але й історію. І ця історія ще жива: вона – не минуле, вона – теперішнє. Доколумбова Мексика з її храмами й богами лежить у руїнах, але дух, який наснажував цей світ, не помер. Він з’являється нам у прихованій мові міфів, у легендах, формах спільного життя, у народному мистецтві й звичаях. Бути мексиканським письменником означає чути, що нам каже це теперішнє, ця присутність духу. Слухати його, говорити з ним, виявляти його – проговорювати його… І можливо, цей стислий відступ допоможе нам розібратися в дивних відносинах, які одночасно пов’язують нас із європейською традицією й відмежовують од неї.
Усвідомлення власної відрубності – незмінний мотив нашої духовної історії. Подеколи відчуваємо цю відрубність як рану, як внутрішній розлад, розірвану свідомість, що спонукає нас до самоаналізу, хоча в інших випадках ми сприймаємо її як виклик, як стимул до дії, як запрошення вийти назустріч іншим і світу. Само собою зрозуміло, чуття відрубності – універсальне і жодною мірою не привілей іспано-американців. Воно народжується одночасно з нами, це чуття того, що зв’язки розірвано і вас викинуто в чужий світ. І цей хворобливий досвід – однині незагойна рана. Але ж саме ця безодня становить людину. Кожна дія, яку ми вчинили, усе, що робимо і про що мріємо, – по суті, мости, які наводимо, маючи на меті зламати самотність і прилучитися до світу і до собі подібних. З цього погляду життя кожної людини й колективну історію всіх людей можна розглядати як спробу реконструювати початкову ситуацію. Вічно здійснювана нездійсненна спроба вилікуватися од розладу і розлученості. Не маю більше наміру повертатися до опису цього відчуття. Але хочу наголосити, що в нас найчастіше його фіксують через історичну термінологію. І таким чином воно перетворюється на нашу історичну свідомість. Коли і як з’являється це відчуття і як воно перетворюється на свідомість? Відповідь на це подвійне запитання можна дати і у вигляді теорії, і у формі особистого свідчення. Волію друге: існує без ліку теорій, і жодна з них не є цілковито достеменна.
Відчуття самотності виникає в моїй пам’яті серед найбільш ранніх і невиразних спогадів обіч першого плачу і перших страхів. Як усі діти, я вигадував різні історії про себе, і вони, наче мости, поєднували мене з іншими людьми, зі світом. Я мешкав у передмісті Мехіко у старому будинку-руїні з диким, зарослим садом і великою кімнатою, заваленою книжками. Там пройшли перші ігри, там я отримав перший життєвий досвід. Сад став мені осереддям світу, а бібліотека стала зачарованою печерою. Я читав і грався з кузенами й однокласниками. Там була фіга – зелене шатро, а ще стояли чотири сосни, три ясені, кактус «Цариця ночі», гранат, були галявини, колючки, які залишали темно-бузкові подряпини. Глинобитні стіни. Час був пружний, простір обертався. Точніше, усі часи, реальні й уявні, зливалися в одне «зараз», але й простір, своєю чергою, нескінченно перетворювався: «там» було «тут», і взагалі все було «тут»: долина, гора, далека країна, сусіднє подвір’я. А книжки з картинками, особливо з історії, які ми жадібно гортали, даючи поживу нашій уяві: пустелі й сельва, палаци й хатини, вояки й принцеси, злидарі й царі. Ми зазнавали корабельної аварії вкупі з Сіндбадом і Робінзоном, билися вкупі з Д’Артаньяном, брали Валенсію з Сідом. А як хотів я залишитися на острові Каліпсо! Літньої пори фіга похитувала своїм зеленим гіллям так, немов то були вітрила каравели або піратського судна. З цієї високої щогли, обдуваної вітрами, я відкривав острови й континенти – землі, які зникали, варто було лише ступити на них. Цей безкрайній світ завжди виявлявся під рукою, і час тягнувся суцільним теперішнім, без розривів.
Коли ж бо скінчилося зачарування? Ні, це відбулося не раптово, а крок за кроком, поступово. Адже непросто звикнути до того, що друг зраджує, кохана ошукує, а визвольні ідеї – маска тиранії. Те, що зветься «здати собі справу», – тривалий і вибагливий процес, адже ми самі співучасники власних помилок і оман. І все-таки доволі виразно пригадую випадок, який, хоча дуже скоро забувся, був ніби першим дзвіночком. Я мав шість років, і одна з моїх кузин, трохи старша за мене, показала мені американський часопис зі світлиною солдатів, що марширували якоюсь великою вулицею, напевне, у Нью-Йорку. «Вони повертаються з війни», – вона сказала мені. Ці кілька слів так мене сполохали, неначе мені оголосили про кінець світу або друге пришестя Христа. Я невиразно усвідомлював, що там, десь далеко, кілька років тому скінчилася якась війна і солдати марширують на знак перемоги. Але для мене та війна відбувалася в іншому вимірі, не зараз і не тут. Світлина все зруйнувала. Я відчув, я буквально прочув себе викинутим із теперішнього.
Відтоді час почав давати тріщини, дедалі більше. І простір потріскався на простори. Історія раз у раз повторювалася. Якась новина, випадкова фраза, заголовок у газеті, модна пісенька були доказом існування світу зовні й відкриттям власної примарності. Я відчув, що світ розламується, – і перебуваю не в теперішньому. Моє «зараз» почленувалося, причому достеменний час був десь в іншому місці. А мій час, час саду, фіги, ігор із приятелями, сонного дурману в траві о третій по опівдні, луснутого інжиру, чорного з рожевим, наче вуглик, тільки свіжого і солодкого, – усе це вигаданий час. Усупереч свідченню моїх почуттів, достеменним, справжнісіньким часом був час звідти, час інших. І я прийняв неприйнятне: став дорослим. Так розпочалося моє вигнання з теперішнього.
Слова про те, що нас виганяють з теперішнього, можуть видатися парадоксом. Але це не так. Усі ми колись мали такий досвід. Хтось сприйняв його попервах як покарання, але потім він збудив свідомість і підштовхнув до дій. Пошуки теперішнього – це не пошуки земного раю чи одноманітної вічності, це – пошуки справжньої реальності. Ми, іспано-американці, у наших країнах цього реального справжнього часу не мали – був час, у якому жили інші: німці, англійці, французи. Час Нью-Йорка, Парижа, Лондона. Належало вирушити на пошуки часу і принести його в наші країни. У ці самі роки я відкрив для себе літературу. Почав писати вірші. Не знаю, що спонукало мене писати їх, мене рухала якась невимовна внутрішня потреба. І можливо, лише нині я зрозумів: поміж тим, що називаю вигнанням із теперішнього, і писанням віршів був потаємний зв’язок. Поезія закохана в мить, вона хоче оживити її у віршах, вона вириває її з потоку і перетворює на стійке теперішнє. Проте в ті часи я писав, не ставлячи собі запитання, чому це роблю. Я шукав брами в теперішнє, хотів належати своєму часові й своєму віку. Дещо пізніше ця мана отримала чітке оформлення: я хотів стати сучасним поетом. Розпочав пошуки сучасності.
Що є сучасність? Передусім, сам термін неоднозначний, адже сучасностей стільки, скільки суспільств. Кожне має власну. Значення терміна неокреслене й умовне, як умовно називають середньовіччям період, що передує сучасному. Але якщо ми сучасні щодо середньовіччя, то чи достеменне це найменування? Сучасність – слово, яке досі шукає свого значення: можливо, це ідея, а можливо, міраж або мить історії? Ми – діти сучасності чи вона – наш витвір? Ніхто не знає цього достеменно. Та це й не важливо; ми йдемо за сучасністю, переслідуємо її. Для мене в ті роки сучасність виступала в образі теперішнього, а ліпше сказати, творила теперішнє, теперішнє увінчувало сучасність. Одначе я був не самотній; усі поети доби, від символістів, зачакловані цим образом, який одночасно зачаровує і зникає, тягнулися до нього. І перший – Бодлер. Він був перший, хто торкнувся сучасності й зрозумів, що вона – не щось інше, а час, який витікає крізь пальці. Не оповідатиму перипетій моєї гонитви за сучасністю: усі поети нашого віку мали подібні. Сучасність стала універсальною пристрастю. Від 1950 року вона – наша богиня і наш демон. Нині взяли намір поквитатися з нею і багато говорять про «постсучасність», або постмодернізм. Але що є постсучасність, коли не ще сучасніша сучасність?
У нас, латиноамериканців, пошуки поетичної сучасності йдуть рівнобіжно з безнастанними спробами модернізувати наші нації. Ця тенденція далася знати вперше наприкінці XVIII сторіччя, уплинувши навіть на Іспанію. Сполучені Штати народилися сучасними, до 1830 року, за словами Токвіля, вони вже містили прообраз майбутнього. А ми народилися в ті часи, коли Іспанія і Португалія відвернулися од сучасності. Тому й кажуть інколи про те, що наші країни треба модернізувати. Сучасність містилася десь зовні, її належало імпортувати. В історії Мексики цей процес розпочинається незадовго до війн за незалежність, пізніше перетворюється на гучну ідеологічну і політичну битву, яка шматує мексиканське суспільство і розбурхує мексиканців протягом ХІХ сторіччя. Однісінька подія поставила під сумнів не так законність реформаторських прагнень, як сам спосіб їх утілення в життя: цією подією була Мексиканська революція. На відміну од інших революцій ХХ сторіччя, революція в Мексиці була схожа радше на вибух самої історичної дійсності, повстання гнобленої свідомості, аніж на реалізацію якихось більш або менш утопічних ідей. Вона не була справою рук певних ідеологів, котрі намірялися упровадити в життя політичні теорії; вона була народним вибухом, який вивільнив те, що раніше загнали всередину. І тому те, що сталося, – більше, ніж революція: це відкриття. Мексика шукала теперішнє поза своїми межами, а знайшла його всередині себе, похованим, але живим. Пошуки сучасності привели нас до відкриття нашої праісторії, прихованого обличчя нації. У результаті ми отримали несподіваний історичний урок; щоправда, не знаю, чи всі його зрозуміли: поміж традицією та сучасністю немає прірви. Традиція без сучасності костеніє, а сучасність без традиції випаровується, тоді як у злуці сучасність наснажує традицію, а традиція надає сучасності ваги й значущості.
Пошук поетичної сучасності був справжнім quête [1] у тому алегоричному і лицарському сенсі, у якому вживали це слово у ХІІ сторіччі. Шукаючи сучасності, я не відвойовував Ґрааля, хоча й побачив чимало waste lands [2], а мені випадало бувати і в дзеркальних замках, і в шатрах, які поставили примарні племена. І я відкрив сучасну традицію. Бо сучасність – не поетична школа, а давній рід, сім’я, розкидана по різних континентах, яка упродовж двох сторіч мусила зазнати чимало перипетій долі й пережити чимало злигоднів, байдужість публіки, самоту, суди релігійних, політичних, академічних і сексуальних ортодоксів. Але саме те, що вона – традиція, а не доктрина, дозволило їй одночасно і бути, і змінюватися. Звідси ж її розмаїття: будь-яка поетична пригода не подібна до іншої, і кожен поет саджає в чарівному гомінкому лісі неподібне дерево. Але якщо всі твори не подібні один до одного і до всіх них ведуть різні дороги, то що об’єднує всіх поетів? Їх об’єднує не спільна естетика, а пошук. Я не шукав химери, хоча сама ідея сучасності виявилася міражем, променистим феєрверком. І от одного разу я виявив, що не так іду вперед, як повертаюся до вихідного пункту: пошуки того, що сучасне, виявилися спуском до джерел. Сучасність привела мене до моїх підвалин, до моєї давнини. Розрив перетворився на примирення. І я збагнув, що поет – це пульсування в руці поколінь.

Уявлення про сучасність – побічний продукт розуміння історії як послідовного, незворотного лінійного процесу. Хоча витоки цієї концепції лежать у юдо-християнстві, по суті, це розрив з християнською доктриною. Християнство відкинуло циклічний час язичників: історія не повторюється, вона мала початок і матиме кінець. У християнстві послідовний час став світським часом, часом історії, театром, у якому діють пропащі, і все-таки цей час підвладний іншому, священному часові без початку і без кінця. Після Страшного суду немає майбутнього ані на небесах, ані в пеклі. У вічності нічого не відбувається, бо все вже є. Це перемога буття над становленням. Новий час, наш час, лінійний, як християнський, але відкритий до нескінченого і не залежить од вічності. Наш час – час світської історії. Він незворотно і незмінно незавершений, він – на шляху не до кінця, а до прийдешнього. Сонце історії зветься майбутнім, а рух до майбутнього – поступом.
Для християнства світ або, як ми говорили раніше, вік, земне життя – місце випробування; у цьому світі душі або гинуть, або рятуються. За новими уявленнями, суб’єкт історії – вже не індивідуальна душа, а увесь людський рід, в одним випадках зрозумілий як єдине ціле, в інших – представлений певною обраною групою: розвиненими націями Заходу, пролетаріатом, білою расою тощо. Язичницька і християнська філософські традиції підносили буття, довершену повноту, незмінну досконалість, тимчасом ми поклоняємося зміні, рушійній силі поступу, на який орієнтовані наші суспільства. Зміни бувають переважно двох різновидів: еволюційна та революційна, підтюпцем та ривком. Сучасність – це вершина історичного розвитку, утілення або еволюції, або революції, двох ликів поступу. Зрештою поступ здійснюється завдяки подвійному впливу науки й техніки, скерованих на опанування природи, на використання її незліченних багатств.
Сучасна людина усвідомила себе історичною істотою. Але інші суспільства воліли самовиявлятися через інші цінності, аніж здатність до зміни: греки поклонялися полісові й колу та не знали поступу; Сенека, як усі стоїки, мріяв про вічне повернення; Св. Августин гадав, що кінець світу неминучий; Тома Аквінський побудував шкалу ступенів буття від тварини до Творця. І одну за одною ці ідеї й вірування полишали. Мені здається, нині те саме відбувається з ідеєю поступу, а отже, з нашим уявленням про час узагалі, про історію та про нас самих. На наших очах заходить майбутнє. Ідея сучасності знецінюється, мода на таке сумнівне поняття, як «постмодернізм», минає, і зовсім не лише в мистецтві й літературі. Основоположні ідеї й вірування, що протягом двох сторіч рухали людей, переживають кризу. Мені вже випадало говорити розлого на цю тему. Нині можу сказати про це лише дуже коротко.
По-перше, під сумнівом сама концепція відкритого руху до нескінченного, синонім безперервного поступу. Навряд чи варто розповідати те, що знають усі: природні ресурси обмежені й одного разу вони вичерпаються. Окрім того, ми завдали такої непоправної шкоди природі, що сам людський рід у небезпеці. З іншого боку, знаряддя поступу – наука і техніка – страхітливо ясно продемонстрували, що легко можуть стати засобами руйнування. І врешті, існування ядерної зброї спростовує ідею поступу як невід’ємної властивості історії. Це воістину нищівний висновок.
По-друге, маю на увазі долю історичного суб’єкта, інакше кажучи – людської спільноти, у ХХ сторіччі. Дуже рідко народи й окремі люди так страждали: дві світові війни, тиранічні режими на п’яти континентах, атомна бомба і, врешті, поширення одного з найжорстокіших інститутів, знаних людям, – концентраційного табору. Добродійства сучасної техніки незліченні, але чи можна заплющувати очі на масові вбивства, тортури, приниження, ганьбу, у які було кинуто в наш час мільйони безневинних людей?
По-третє, про віру в поступ. Для наших батьків і дідів руїни історії, трупи, спустошені бойовища, зруйновані міста не заперечували сутнісної цінності історичного поступу. Ешафоти й тиранії, війни й дикість громадянських чвар були ціною поступу, кривавим викупом, який належало сплачувати богу історії. Богу? Так, богу – обожненому й вишуканому в жорстоких і хитромудрих витівках геґелівському розуму. І ось гадана розумність історії випарувалася. У самому осередді впорядкованості, правильності й зв’язності – у точних і природничих науках – знову оживають старі поняття випадковості й непередбачуваності. І це тривожне воскресіння навіює мені думку про жахи тисячного року і тужливі передчуття ацтеків наприкінці кожного космічного циклу.
Закінчуючи квапливе перелічення, скажу про крах усіх цих філософських та історичних гіпотез, які претендували на пізнання законів історичного розвитку. Їхні адепти, переконані в тому, що володіють ключами до історії, поставили могутні держави на горах трупів. Ці гордовиті споруди, призначувані в теорії для визволення людей, дуже швидко перетворилися на велетенські в’язниці. Сьогодні бачимо, як ці в’язниці впали, їх повалили не ідеологічні супротивники, але духовне виснаження і визвольний запал нових поколінь. То що ж бо, надійшов кінець утопій? Точніше кажучи, надійшов кінець ідеї історії як феномена, чий розвиток відомий заздалегідь. Історичний детермінізм був коштовною і кривавою фантазією. Історія непередбачувана, бо її рушійна сила – людина – утілена непередбачуваність.
Цей побіжний огляд показує: вельми ймовірно, що перебуваємо наприкінці одного історичного періоду і на початку нового. Це кінець чи модифікація Нового часу? Важко сказати. У кожному разі, крах утопій залишив велику прогалину – і не в тих країнах, де ідеологія проходила випробування і зазнала фіаско, а там, де багато людей вітали її з такими радощами й сподіваннями. Уперше в історії люди переживають своєрідну духовну негоду, адже раніше вони жили в тіні релігійних і політичних систем, які гнобили й утішали одночасно. Суспільства живуть в історії, але всі вони керуються і надихаються сукупністю метаісторичних ідей і вірувань. Наше суспільство перше готується жити без метаісторичної доктрини, бо наші релігійні, філософські, етичні й естетичні цінності не колективні, а приватні. Це ризикований досвід. Не можемо нині сказати, до чого призведуть конфлікти, пов’язані з приватизацією ідей, дій і вірувань, які традиційно належали суспільному життю, і чи не призведе це до краху всього суспільного ладу. Людей можуть знову охопити релігійна одержимість і націоналістичний фанатизм. Було б жахливо, якби падіння ідола абстрактної ідеології означало відродження згаслих племінних, сектантських і релігійних пристрастей. На жаль, є тривожні ознаки.
Занепад ідеологій, які я назвав метаісторичними, тих ідеологій, котрі приписували історії певні напрям і кінець, передбачає мовчазну відмову од претензій на глобальні розв’язання. Дедалі більше тяжіємо до того, – і це не позбавлене здорового глузду, – аби розв’язувати конкретні проблеми обмеженими засобами. Розсудливіше не вказувати майбутньому, яким воно повинно бути. Але й теперішнє – це не лише клопоти про сьогочасні потреби; воно теж вимагає від нас суворості й масштабності мислення. Віддавна і твердо вірю в те, що занепад майбутнього повертає прихід теперішнього. Але мислити сьогоднішнє означає, передусім, зайняти критичну позицію щодо нього. Наприклад, перемога за відсутності суперника – джерело не самих лише задоволень. Ринок – ефективний механізм, але, як і всі механізми, він не має сумління, і милосердя теж йому незнане. Треба шукати спосіб упровадити його в суспільство так, аби він діяв на підставі суспільної угоди та не суперечив ідеї справедливості й рівності. Розвинені демократичні суспільства досягли неабиякого розквіту, а все-таки це острови багатства в океані світових злиднів. Тема ринку має найбільш безпосередній стосунок до погіршення середовища життя. Заражені не лише повітря, річки та ліси, але й душі. Суспільство, одержиме маніакальною пристрастю виробляти більше, аби більше споживати, прагне перетворити ідеї, почуття, мистецтво, дружбу, любов і самих людей на об’єкти споживання. Усе стає річчю, яку купують, уживають і викидають на помийницю. Жодне суспільство не виробило стільки сміття, як наше. Сміття речового і духовного.
Роздум про сьогоднішній день не передбачає ані відмови од майбутнього, ані забуття минулого: теперішнє – місце зустрічі всіх трьох часів. І не варто плутати його з поверховим гедонізмом. Дерево насолоди росте не в минулому і не в майбутньому, але в тому, що є зараз. І смерть – теж плід теперішнього. Від неї годі піти, вона – частина життя. Гідне життя вимагає гідної смерті. Мусимо навчитись дивитися смерті в обличчя. Поперемінно сліпуче і хмарне теперішнє – царина, у якій сходяться дія і споглядання. І точно так, як ми мали філософії минулого й майбутнього, вічності й ніщо, завтра отримаємо філософію теперішнього. А поетичний досвід послугує цій філософії однією з підстав. Що ми знаємо про теперішнє? Нічого або майже нічого. А от поети, вони дещо знають: теперішнє – це джерело теперішності!
У своїх мандрах, шукаючи сучасність, я чимало губився і багато разів знаходив дорогу. Повернувся до власних джерел і відкрив, що сучасність не поза нами, а всередині нас. Що сьогодні вона є і найстаріша давнина і одночасно – завтра і початок світу; вона має тисячу років – і щойно народилася. Вона говорить мовою племені науа [3], малює китайські ієрогліфи ІХ сторіччя і з’являється на екрані телевізора. Зовсім ціле, щойно викопане теперішнє, струшуючи пилюгу сторіч, усміхається і раптово зривається та зникає у вікні. Усі часи й теперішності зливаються: сучасність пориває з найближчим минулим виключно заради того, аби викупити тисячолітнє минуле і перетворити неолітичну фігурку богині плодючості на нашу сучасницю. Ми женемося за сучасністю, але вона змінює вигляд, і годі її піймати. Кожна зустріч закінчується втечею, сучасність завжди вислизає. Беремо її в обійми, а вона розпорошується, випаровуючись, наче подих. Мить – ось як зветься птаха, котра всюди літає і котрої ніде немає. Хочемо піймати її живою, але вона розкриває крила і розчиняється в повітрі, проливаючись жменькою складів. І залишаємося з порожніми руками. Але тоді трохи відчиняється брама пізнання, а в ній виникає інший час, достеменний, той, якого шукаємо, не знаючи, щó він є – теперішній чи теперішність.


[1] Ходінням слідами (фр.).
[2] Безплідні землі (англ.). Натяк на поему Т.-.С. Еліота «Безплідна земля», що, видана 1922 р., стала одним із найважливіших поетичних творів модернізму.
[3] Науа – етномовна спільнота, яка нині мешкає переважно в Мексиці й Сальвадорі (частково також у Ґватемалі, Гондурасі й Нікараґуа). Чисельність – понад 2,5 млн. Раніше до неї належали ацтеки.

Промову виголошено у Стокгольмі 8 грудня 1990 р.