Переклав Василь Білоцерківський

У роки минулої війни я вперше (здається, завдяки Вікторові Сержу) прочитав кілька віршів Пастернака. Пізніше мені в руки потрапили інші вірші, том оповідань і есеїв і, головне, автобіографічна книжка «Охоронна грамота». Я прочитав усе це, і в мені виникло враження, що російський поет пропонує читачеві не так твір, як естетику, себто роздум про твір. Природно, його вірші – твори (серед найвищих у сучасній російській поезії), але тогочасні переклади лише певною мірою дозволяли судити про їхню якість. «Охоронна грамота», навпаки, поставила мене візаві з полум’яним і стриманим духом, з достеменним і великим поетом, хоча його вірші були мені недоступні. Багато років потому з’явився «Доктор Живаго». Передчуття не ошукало мене. Я читав цю книжку так, як давно вже не читав жодної художньої речі. Закривши її, скінчивши читання, сказав собі: «Віднині й довіку Живаго, Лариса й Антипов житимуть зі мною; вони реальніші для мене від більшості людей, з якими вітаюся на вулиці». Те, що обіцяла «Охоронна грамота», здійснилося.
Тиждень тому газети повідомили, що Борисі Пастернаку присуджено Нобелівську премію. Мене це не втішило. Мені здавалося, що розбивалося щось тендітне, зраджувалася незрима дружба. Також я боявся іншого. Те, що сталося пізніше, потвердило мої побоювання. Живаго і Лариса, їхнє кохання та їхні страждання, їхні найпотаємніші слова і мрії перетворилися на «аргументи» – «за» або «проти» тої чи тої тенденції. Поетична співпричетність обернулася політичною гучномовністю, таємниця, довірена мистецтву, дала підґрунтя ідеологічним звинуваченням. Художній твір було зведено до рівня сектантського памфлету. Лариса пропадає в концтаборі, пропаганда паплюжить її могилу і жбурляє жменю праху цієї жінки в обличчя супротивникові. А той відповідає плювками й лайкою. Книжка, провіщена неясною прозою «Охоронної грамоти», вимолена і позначена стількома захопливими віршами, книжка, написана як заповіт і акт віри, книжка, у якій мова йде про саме наше життя, бо воно – неперевершене пояснення стогону, плачу і поцілунку, – цю книжку перетворено на ще один епізод «холодної війни». Такий духовний стан сучасного суспільства. Отже, далі.
Роман Пастернака – не твір «прихильника» або «прибічника» чого-небудь. Це не звинувачення і не захист. Це спогад про кохані тіні й возз’єднання з ними, воскресіння тих страшних років. (У вірші, написаному 1921-го, Пастернак говорить: «Ми були людьми. Ми епохи».) І одночасно це роздум, міркування про сенс тих життів, про сенс тих років. Спогад, воскресіння, роздум – жодне з цих слів не має полемічного присмаку, жодне з них не натякає на сьогоднішні чвари; у них – поезія, філософія, релігія. Але така позиція сама по собі є викликом: сучасні боги – держава, партія – недовірливі; усе, що не обертається на їхній орбіті й бажає існувати незалежно, викликає підозри й повинно бути знищене. Якщо хочеш залишитися осторонь, каже сучасна діалектика, ти вже цим самим стаєш на чийсь бік. Така неповага до дійсності, такий софізм можуть ошукати людей, але дійсності не змінюють. Твір мистецтва – не бойовий снаряд, він не повинен слугувати ані тим, ані цим. Розумію, що роман Пастернака майже зумисне утілив у собі і велич, і жах (ці два слова не виключають одне одного, а лише доповнюють) радянської системи. Але, що набагато важливіше, він є критикою, також мимовільною, «духу системи» й у цьому сенсі – критикою тоталітарності сучасного світу.
Сучасне суспільство являє собою сукупність систем, кожна з яких недосконала і претендує на світову гегемонію. Одна хоче поглинути іншу, як мовив би Мачадо. Системи протиставляють одну половину людства іншій, одну половину населення іншій; і в кожній свідомості також співіснують дві половини, дві напівлюдини, які боряться між собою, оскільки обидві вважають себе цілою і єдиною людиною. У результаті утворюється порожнеча: ми починаємо заперечувати самих себе. «Дух системи» означає поклоніння роз’єднаності. Його плоди – охоплена чварою планета, поділена на частини людина, фрагмент людини. Система жадає половинчасту правду проголосити правдою універсальною, а досягти цього можна тільки в один спосіб – відвернутися од небажаної половини дійсності. Достеменна універсальність полягає у визнанні конкретного існування інших людей, у прийнятті їх, дарма що відмінних од вас; абстрактна універсальність жадає знищити інших. Дух системи – абсолютизм.
«Володарі ваших душ, – каже доктор Живаго партизанові Ліверію, – грішать приказками, а головну забули: що силою не будеш милий, і вкоренилися у звичці визволяти й ощасливлювати особливо тих, хто цього не прохає».
Нав’язати свободу, зробити щастя примусовим! Ще ніколи політичні діячі не були такі віртуозні, ніколи не були такі жорстокі.
Пастернак дивиться на світ очима поета, йому чужий погляд системи. Його головна поетична книжка називається «Сестра моя жизнь». А у природі життя немає ані системності, ані пристрасності. Жодному зі своїх проявів – хай це хробак, зірка або людина – життя не призначило уособлювати диктатуру добра або монополію справедливості. Ніхто не може вважати себе господарем майбутнього, ніхто не має виключного права на ключ до скриньки з сюрпризами історії. В одній своїй повісті – «Дитинство Люверс» – Пастернак пише: «Якщо довірити дереву турботу про його власне зростання, дерево суцільно вкриється поростю, або піде цілковито в корінь, або витратиться на один лист, бо забуде про всесвіт, з якого треба брати приклад, і, виробивши щось одне з тисячі, почне тисячами виробляти одне й те саме».
Саме це відбувається в сьогоднішньому світі, і якраз цього немає в романі Пастернака. Він – не лист, не гілка, не корінь, а все вкупі – дерево. Живий організм – це сполучення різних елементів, керованих єдиним сенсом; він об’єднує їх і змушує повністю віддати себе цілому. Твір мистецтва також на свій лад – ціле. І митець не може бути, мусить бути носієм цієї цілісності. Його погляд повинен бути одночасно і вираженням майже безмежного розмаїття життя, і його кінцевої єдності.
«Доктор Живаго» – не політичний роман, але й не філософський трактат. Його вже встигли назвати епічним твором, який продовжує традицію Толстого. Але досить згадати «Війну і мир», аби зрозуміти, що таке порівняння і поверхове, і спішне. Толстой малює портрет епохи, воскрешає певне суспільство, людський колектив. Толстой, як і Бальзак, як і Перес-Ґальдос, має широкий і впевнений мазок, ощадливе витрачання сил, рівновагу в зображенні величезних, добре виписаних мас. У Толстого немає нічого зайвого. У Пастернака зайвого багато. Його малюнкові бракує впевненості, він губиться в деталях, не вміє бачити все вкупі. Пастернак – не справжній романіст, а «Доктор Живаго» – не великий роман. Але саме те, що заважає Пастернакові в автентичному масштабі відтворити жовтневі дні й роки громадянської війни, дозволяє дати вельми свіже і чисте бачення природи всього і виразити найвищі миті поетичного світосприйняття. Ні, Пастернак не обдарований епічним талантом. Його книжка – не так портрет певного суспільства і певної доби, як образ індивідуального світовідчуття. Він належить до племені ліричних поетів, а не романістів. «Доктор Живаго» – попросту роман про кохання. Живаго і Лариса належать різним світам. Він мельком бачить її в юності й не може забути. Минають роки, і коли обоє вже утвердилися в житті, довірилися ілюзорній надійності домашнього вогнища, війна стикнула їх візаві. Революція поєднала їх, і та сама революція, з тією ж несамовитою силою, розлучила.
Живаго – поет, усе його запитання: хто я? хто ти? що ми є? Лариса – уся відповідь, загадкова відповідь життя, яка лише повторює: я існую, ти існуєш… Живаго – занурений у себе, розсіяний, хуткий – більше не питає: йому досить знати, що він живе і що оточує його теж життя. У міру того як політика, абстрактні прагнення позбавляють людей людяності, кохання підносить людяність у Живаго. У партизанському загоні його єдиним співрозмовником (з ким він може просто бесідувати, а не сперечатися про історичні долі й риси прийдешнього) стає дерево. «Вона (горобина) була наполовину в снігу, наполовину в обмерзлому листі та ягодах і простягала дві засніжені гілки вперед йому назустріч. Він згадував великі білі руки Лариси, круглі, щедрі, й, ухопившись за гілки, притягнув дерево до себе. Мовби свідомим відповідним рухом горобина осипала його снігом із ніг до голови. Він буркотів, не розуміючи, що каже, і не тямлячи сам себе: «Я побачу тебе, вродо моя писана, княгиню моя горобиночко, рідна кровиночко».
Закоханих пов’язує не «пристрасть», яка заповнила сторінки сьогоднішніх романів, не чуттєвість, не інстинкт, голос крові, туга чи самота… Кохання – поєднання душ: «Їхні розмови впівголоса, навіть наймарніші, були повні значення, як Платонові діалоги». В одному старому вірші Пастернак говорить про краплю води – «велетенську краплю агатову», – яка падає на схилені одна до одної голови закоханих, що цілуються:
Смеются, и вырваться силятся,
И выпрямиться, как прежде,
Да капле на рылец не вылиться
И не разлучиться, хоть режьте [1].
Система, вірна своєму механізмові, розділяє закоханих, усе розбиває на друзки. Розділяючи, вона їх «ріже», але не «розлучає».
«Доктор Живаго» – не лише оповідь про нещасне кохання, але й роман про невмирущу любов, про постійність життя. Не біологічного життя, а історичного. Історія, що протягом усієї книжки діє як нелюдяна фатальність, відкриває нам свою таємницю в останньому розділі. Христина Орлецова, дочка пропалого в таборі священника, певне, почуваючись у чомусь винною, перетворюється на фанатичну комуністку. Студентка університету тероризує своїх викладачів, які вічно бояться скоїти «ідеологічну помилку». Несподівано вона закохується в одного з них – на нього нападала більше, ніж на інших, – старого товариша її батька по ув’язненню. І кохання робить її більш людяною. Певний час потому Христина, б’ючись проти нацистів, героїчно гине. Держава хоче поставити їй пам’ятник. Церква зараховує до лику святих. Тоня, праля, дівчинка, яку батьки втратили в роки революції, у фіналі дізнається, хто вона, отримує домівку. Тоня і Христина – «діти страшних літ Росії», каже Пастернак, повторюючи Блока. Який в усьому цьому сенс?
Історія сама по собі не має сенсу: це сцена, якою пролітають привиди, що змінюють один одного. Історія нелюдяна (саме в цьому її безглуздя), бо єдиний її персонаж – абстрактна спільнота, людство. В ім’я людства розлучають закоханих, виносять вирок інакодумцям, знищують людей. Історія, зрозуміла таким чином, виступає вервечкою актів: феодалізм, капіталізм, комунізм. Кожен акт сам по собі й для самого себе може мати сенс, але сукупне, п’єса загалом, сенсу не має: це вистава без кінця, нескінченний кошмар. Одначе є також інша концепція історії. У ній персонажі – не системи, а самі люди. Не християнство, а християнин, не феодалізм, а лицар, не диктатура робітничого класу, а робітник. Історія – випробувальний стенд. Через історію та в історії кожна людина може знайти саму себе, перестати бути абстрактною істотою, яка належить певній соціальній, ідеологічній або расовій категорії, – і стати особистістю, єдиною і неповторною. І ця людина може поєднуватися з іншими людьми й таким чином стати братом собі подібних, схожих, але інших. Для Пастернака така концепція історії зветься християнством. У її основі – ідея вільної людини та ідея життя як самопожертви… Ідея любові до ближнього. Історія – місце зустрічі людей, діалог душ. Немає потреби бути вірянином, аби прийняти ці ідеї. Гадаю, справді, історія – місце очищення, справжнє чистилище. А ще вона – місце примирення з іншими та з нами самими. Хто витримує випробування, виходить зміненим: він – господар своєї душі й може йти до причастя.
Цілком зумисне я кілька разів ужив у цій статті слово «душа» замість слів «сумління», «інстинкт», «розум», «чуттєвість», «его», «жадоба» або «індивідуальність». «Душа» – слово, яке вийшло з моди, воно звучить дещо двозначно, ще вологе від первісних землі, дощу і світла. Через це темне слово люди почали пізнавати свою сутність. Довідавшись, що мають душу, вони відчули, що їхнє буття унікальне, неповторне і в певному сенсі священне. Душа – найбільш особисте, що маємо, найбільш наше й одночасно – найбільш далеке, те, що наближає нас до інших, до інших душ. Можливо, лише той, хто страждав і кохав по-справжньому, хто пройшов крізь чистилище історії, виявив для себе: ми маємо душу. Більшість сучасних людей не мають душі. Вони мають «психологію». Книжка Пастернака знову нам нагадує про існування душі, відкриває її. Подібну місію не раз – від Пушкіна до Блока, Єсеніна і Маяковського – виконувала в західному світі російська поезія: вона нагадувала, що людина завжди лишається поза будь-якою системою, навіть якщо добровільно їй підкоряється. І поезія завжди буде вираженням душі, а не захистом системи.

1958 р.


[1] Остання строфа вірша «Душистою веткою машучи…» – Пастернак Б. Стихотворения и поэмы. – М. – Л.: Советский писатель, 1965. – С. 122.