Де була ваша правда? Світ ловив вас, та не спіймав, -
Радше ви тільки думали так, а насправді знали,
Що не житимете так довго. З хреста ніхто не знімав,
Та зате як багато знайшлось охочих, що розпинали!
Ви стояли в кайданах. Тоді на весь голос сміявсь вокзал,
Тільки плакали колії росами, що виступають у травні,
І сочилося світло на робу – продовжувавсь карнавал! –
І зсипалися в мозок докори – підставні чи безпідставні.
Вас вели тоді під конвоєм, мало що не на мус,
І прокльони один за одним стукались вам об вуха,
Тільки десь аж за полем зору так забаглось комусь –
Як давно перед бідним Дефо, він ревно зняв капелюха.
То була не трагедія, радше якийсь страшний анекдот,
А хотілося, певно, зіграти трохи почеснішу ролю.
Якось треба було вернутись – тюрма ще не ешафот,
Після того як вас зламають, ненадовго пустять на волю!
Якось треба було вертатись – назад у цей дивний суд,
Що процеси вів по століттях, не переймаючись часом,
В цю прекрасну фортецю, постійно штурмовану стадом паскуд,
У частину поспільства, звану за віщось пануючим класом.
Засталитися серцем, небаченим чудом пройти, пройти
Крізь мовчання, мовчання, мовчання – дні течуть неухильно! –
Провисаючи в порожнечу, все-таки втриматись і зрости!
Хай це буде занадто важко, хай навіть підчас непосильно…
Бездоганно простий, уже без найменшої краплі гри,
Ви дивились кудись у вікно вагону, і чорно-білі
Поліційні кашкети, станції, знаки та прапори
Миготіли, немов фрагменти кошмару, без значення й цілі.
І відходила суєта, і ви вкотре вмирали, вщерть
Переповнившись масками, вперше спізнавши дно без прикраси,
І з останньою маскою з вас остаточно злітала смерть,
З легковажним викликом кинута, мов рукавичка, в маси.