Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Моя промова буде довгою мандрівкою; я пройду далекими й зовсім іншими краями, але тим не менше вельми подібними до безлюдних районів Півночі. Кажу про самий Південь моєї країни. Чилі витяглося вподовж усього континенту, до Південного полюса, і там, на південній околиці, природа Чилі схожа на природу Швеції, яка торкається головою засніженої Півночі нашої планети.
Саме на ту далеку околицю привели мене давно минулі обставини: там я мав перебратися через Анди й знайти кордон з Арґентиною. Великі ліси вкривають оці непрохідні райони, і ми, наче в тунелі, пробиралися потайки, не бажаючи привертати до себе уваги, і насилу там орієнтувалися. Не було ані доріг, ані стежок, і наша хвиляста кавалькада – чотири мої супутники та я, – обходячи могутні дерева, які перепинали дорогу, нездоланні річки, скупчені скелі, безлюдні льодовики, навмання шукали шляху до моєї свободи. Мої супутники знали, як пройти в хащах, але для певності, не злізаючи з сідел, залишали своїми мачете зарубки на корі великих дерев, аби потім, коли доправлять мене на місце і вручать долі, за цими віхами знайти зворотну дорогу.
Кожен почувався ніби в полоні в цієї безбережної глушини, у цієї зеленої й білої тиші. Дерева, величезні ліани, гумус, який накопичився тут за сотні років, упалі стовбури, що раз у раз запоною ставали на нашій дорозі, – усе це була Природа, сліпуча і таємнича, але за нею чаїлася загроза холоду, снігу, переслідування. Тут усе сплелося: глушина, небезпека, тиша і надзвичайна важливість моєї місії.
Інколи ми йшли ледве помітним слідом, який, напевне, залишили контрабандисти або злочинці-втікачі, – хтозна, скільки їх загинуло, нагнаних крижаними лапами зими, страшними сніговими буранами, бо коли вони вибухають в Андах, то засипають подорожнього, ховають його під семиповерховою білою ковдрою.
Обабіч цієї стежки, непомітної в заростях, я раз по раз зауважував сліди, залишені рукою людини: купи вітролому, які, певно, неодноразово допомагали витримати зимовий холод, – дар, що його рослинний світ приносив сотням подорожніх; шматки деревини на могильних горбиках – аби згадати померлих і замислитися про тих, хто не зміг іти далі й назавжди залишився тут під снігами. Мої супутники теж час від часу своїми мачете стинали гілля, що зачіпало наші голови, звисаючи з вічнозелених велетів і з дубів, де вціліле листя вже тріпотіло, передчуваючи зимові хурделиці. Я теж на кожному могильному горбику залишав пам’ять – цурку чи взяту з лісу гілку, аби прикрасити могили незнайомих мені подорожніх.
В одному місці ми мали перейти річку. Народжуючись у вершинах Анд, гірські річки, спершу маленькі, мчать, дорогою розряджаючи свою запаморочливу і всевинищувальну енергію, перетворюються на водоспади й підривають землю і скелі силою і швидкістю, які принесли з піднебесних вершин. Але цього разу перед нами були спокійні води, лежало велетенське водне дзеркало, його можна було перейти бродом. Коні ввійшли у воду і, згубивши дно, поплили до іншого берега. Мій кінь майже цілковито занурився у воду, я відчув, що опора йде з-під мене, і, намагаючись утриматися на поверхні, безглуздо борсав ногами, тоді як кінь щодуху старався задирати голову над водою. Так ми перебралися через річку. На березі мої провідники, селяни, спитали, посміхаючись:
- Страшно було?
- Дуже. Я був думав, мені гаплик, – відказав я.
- Ми увесь час ішли за вами з ласо, – мовили вони.
- Якраз на цьому місці, – додав один із них, – упав мій батько, і його понесла течія. З вами б цього вже не сталося.
Ми рушили далі й увійшли до природного тунелю, який викопала у скелях колись повноводна річка, що нині пішла звідси; а може, після якогось струсу нашої планети залишилося в горах це творіння, цей канал у гранітних скелях, до якого тепер ми входили. За кілька кроків наші коні почали ковзати, намагаючись утриматися на нерівному камінні, спотикалися і вибивали іскри підковами; я не раз падав з коня на каміння. Кров виступала з ніздрів мого коня, його ноги теж були збиті до крові, але ми продовжували нашу довгу, нашу чудову, нашу важку дорогу.
У самому серці дикої сельви нас очікувало дещо дивовижне. Несподівано, мовби надзвичайне видіння, перед нами виникла маленька затишна галявина, яка сховалася в гірських відногах: прозора вода, зелена трава, польові квіти, шум річки, а нагорі – блакитне небо і ясне світло, не затінене кронами дерев.
Ми зупинилися, наче ввійшли до магічного кола, як гості певної священної оселі, і дуже доречною була церемонія, котрої учасником я став. Пастухи спішилися. Посеред галявини лежав – немовби зумисне для обряду – бичачий череп. Мої супутники мовчки, один за одним, підійшли до нього та опустили в очниці монетки і якусь їжу. Я теж зробив свій внесок у їхній дар, призначений простим, збитим з дороги одіссеям, утікачам, – звідки б вони не втекли, – аби в очницях мертвого бика вони могли знайти хліб і поміч.
Але цим незабутня церемонія не скінчилася. Мої друзі-селяни зняли капелюхи й почали дивний танець: вони стрибали на одній нозі навкруги черепа, по колу, протоптаному стількома ногами, що танцювали тут, – тих, хто побував тут раніше. І тоді-бо, дивлячись на моїх незбагненних товаришів, я інтуїтивно зрозумів, що це було спілкування людей, котрі ніколи не знали одне одного, зрозумів, що навіть у найдальших і найглухіших закутках цього світу є місце турботі, проханню і відповіднóму рухові.
Уночі, майже біля самого кордону, який повинен був на довгі роки відділити мене од батьківщини, ми пройшли останні гірські ущелини. Несподівано помітили вогник, а це означало, що поруч було житло людини; підійшовши ближче, ми розгледіли кілька розкиданих будівель, напіврозвалених бараків, на перший погляд – порожніх. Увійшли до одного з них і у світлі полум’я побачили: посеред барака горіли стовбури велетенських дерев – горіли вдень і вночі, й дим, виходячи крізь щілину в даху, синьою вуаллю піднімався у глибини неба. Ми побачили купи сирів, що їх склали тут люди, які варили сир на оцих висотах. Біля вогню покотом, наче мішки, збилося кілька чоловіків. У тиші до нас долинали гітарні перебори й слова пісні; ця пісня, народжена з полум’я і темряви, була першим людським словом, яке трапилося на нашій дорозі. Це була пісня про кохання і про відстань, яка розділяє; це був плач, повний любові й туги, звернений до далекої весни, до міст, звідки ми прийшли, до нескінченної тривалості життя. Вони не знали, хто ми, і нічого не чули про мою втечу, не знали ані моїх віршів, ані мого імені. А може, чули й знали? У кожному разі, головне, що ми сиділи біля вогню, співали вкупі з ними та їли, а потім у нічній темряві пішли до примітивних купелів. Саме в цьому місті протікало гаряче джерело; ми ввійшли в нього, і тепло, яке воно несло з гір, прийняло нас у своє лоно.
Ми задоволено плескалися, купалися, змиваючи тягар довгого шляху. І коли на світанку знову рушили в путь, аби пройти останні кілометри нашою вітчизною, оповитою пітьмою, то почулися свіжими, як новонароджені, щойно вийняті з купелі. Їхали верхи й співали, дихаючи на повні груди, і якась сила штовхала нас уперед на широку дорогу світу, що чекав на мене. Коли ми хотіли, добре це пам’ятаю, залишити там людям кілька монет – за їхні пісні, за їжу, яку вони дали нам, за купання в гарячому джерелі, словом, за дах і пристановище, які так несподівано трапилися на нашій дорозі, – вони геть відмовилися. Дали нам усе це «просто так». Оте скупе «просто так» містило багато: можливо, визнання, а можливо, ті самі мрії, які мали й ми.
Пані та панове!
Я не знайшов у книжках рецепту, як писати вірші, й, своєю чергою, не даватиму жодних порад, не вказуватиму моди чи стилю, аби прийдешні поети почерпнули в мене краплину гаданої мудрості. І якщо я згадав сьогодні давно минулі події, якщо знову пережив те, чого ніколи не забуваю, обравши для цього нагоду і місце, такі несхожі на те, що я оповідав, то це тому, аби сказати, що завжди в житті я знаходив на що спертися, знаходив певну формулу життя, яка допомогла мені не зачерствіти у словах, але пояснити себе самому собі.
Під час того довгого переходу я збагнув пропорції, необхідні поезії. Зрозумів, який у цій справі вклад землі та який – вклад душі. І думаю, що поезія – мимолітна чи піднесена – це дійство, у якому одночасно і певною мірою беруть участь самотність і спільність, почуття і вчинки, внутрішній світ самого поета, внутрішній світ людини взагалі й приховане одкровення Природи. Також вірю твердо, що все це – людина та її тінь, людина та її справи, людина та її поезія – зливається водно, дедалі тісніше сплітається в певній взаємодії, куди навіки втягують нас реальність і мрія, адже таким чином поезія поєднує їх і змішує. І по кількох роках кажу вам: не знаю – ті уроки, які я отримав, переходячи бродом хутку гірську річку, або танцюючи навколо бичачого черепа, або омиваючи шкіру очисними водами високогірного джерела, – не знаю, чи йшло це від мене, аби потім стати надбанням багатьох, чи це було звісткою, яку слали мені інші люди, кому це було нагальною потребою.
Не знаю тепер: я пережив це чи написав, не знаю: це було правдою чи поезією, минущим чи вічним, це було віршами, які я пережив тієї миті, чи живим досвідом, який оспівав пізніше.
Звідси, друзі, належить зробити висновок, що поет мусить навчатися в людей. Не існує неприступної самотності. Усі шляхи провадять до одного й того самого: до взаємного і глибокого спілкування. Необхідно подолати самоту, важкий характер, некомунікабельність і тишу, аби досягти тієї магічної царини, де зможемо гоцати нехитрі танці й співати сумні пісні, адже саме в цих танцях і в цих піснях зосереджено найдавніші обряди, які формували нашу свідомість, наше самоусвідомлення людською істотою, нашу віру в спільне призначення.

Концентрація капіталу властива сучасному капіталізмові, а капіталізм тягне за собою нові витрати – кількісні та якісні, нове зростання споживання сировини підприємствами й нове зростання пропозиції [1]. Ця витрата сировини породжує тенденцію до експансії, вихід за первинні сфери споживання. Приклад цього – постачання сировини для промислового виробництва або виробництва продуктів споживання, які мають особливий попит. Одночасно також розширюються терени, які споживають нові промислові товари.
На початку ХХ сторіччя, коли поява двигуна внутрішнього згорання, запровадження електрики й використання нафти як джерела енергії, що знаменувало нову еру – еру автомобіля, революціонізували техніку, зросла жадоба капіталізму. Одночасно промисловий і фінансовий центри переміщуються з Західної Європи до Сполучених Штатів, які насправді перетворюються на замасковану колоніальну державу. Замість створення колоній у тій формі, у якій це робили іспанці, портуґальці, голландці, французи й англійці, Сполучені Штати пішли шляхом агресії проти північноамериканських індіанців і мексиканців та анексування їхніх територій.
Отже, можна сказати, що у своїй першій фазі північноамериканський капіталізм виступає у вигляді імперіалізму, який поширюється з північно-східного узбережжя на захід, північ і південь. А коли цей капіталізм увіходить у свою другу історичну фазу – в еру двигуна внутрішнього згорання, тоді Сполучені Штати встигають стати імперією. Промисловість північно-західного узбережжя, яка на той час територіально розрослася, не прагне вийти за свої межі. Сама велетенська територія Сполучених Штатів стає для неї мовби зоною зовнішньої експансії; у результаті розлогі й багатющі простори Північної Америки, її сприятливе географічне положення – віддаленість од Європи, постійного вогнища пожеж, – створили ті засновки, які дозволили Сполученим Штатам перетворитися на наймогутнішу державу в світі.
Якщо уважно придивитися, то можна помітити: хоча Сполучені Штати споживають половину всього світового продукту, хоча північноамериканські компанії нишпорять по всьому світу, шукаючи джерел сировини, частка імпорту Сполучених Штатів не перевищує трьох відсотків. Інакше кажучи, одна з підвалин існування цієї країни полягає в тому, що вона продає більше, ніж купує.
Але виробництво дев’яноста семи відсотків усієї продукції, яку споживають усередині країни з великим населенням та спотвореною і звиродніло марнотратною економічною системою, цілком спроможне вичерпати природні ресурси будь-якої території, а передусім – найбільш рідкісні корисні копалини або ті, котрі через деформацію попиту стають дефіцитними, чому, крім того, сприяє конкурентна боротьба за них. У результаті багато так званих невідновлюваних ресурсів Сполучених Штатів перебувають на межі виснаження. Це, своєю чергою, штовхає північноамериканські компанії на нові пошуки сировинних баз за кордоном. Урешті Третій світ дедалі більше стає не лише джерелом прибутків для північноамериканських компаній, але й сприяє звироднілому марнотратству північноамериканського суспільства.
Суперечності соціально-політичної системи Сполучених Штатів усе більше загострюються і породжують кризи, подібні до кризи й депресії 1929–1933 років; єдиний вихід із них полягає в тому, аби ще збільшити промислове марнотратство, зробивши його постійним. І тоді створюють цілий доволі ефективний апарат, який, зважаючи на кон’юнктуру, гарантує цю систему від циклічних криз шляхом збільшення промислового перевиробництва.
Одначе таке «лікування» непоправно виснажує невідновлювальні ресурси, бо раніше періоди промислових депресій очищали систему, на певний час зводячи до мінімуму звиродніло виросле споживання. Для економіки це було чимось на подобу спокою після високої температури. А нині економіку підтримують антибіотиками, і, аби її живити, північні американці витрачають свої сировинні резерви цілком безвідповідально. І чим більше зростає інтерес північноамериканських компаній до сировинних ресурсів Третього світу, тим більше можна сказати, що ці країни живлять промислове марнотратство Сполучених Штатів.
Проте, позаяк економіка не може триматися на самій лише політиці згладжування циклічних криз, необхідною стає її мілітаризація, унаслідок чого північноамериканська економіка робиться ще жадібнішою до сировинних ресурсів країн Третього світу. Одночасно з мілітаризацією економіки, взаємно живлячи одна одну, у Сполучених Штатах відбувається науково-технічна революція і йде гонитва в царині освоєння космічного простору, що, безумовно, дедалі збільшує потреби в сировині.
Отже, необхідність шукати сировину за кордоном незмірно зростає. Мова йде вже не лише про сировину, використовувану в промисловості, але й про ту, якої взагалі немає або якої ще не знайдено. Інакше кажучи, у результаті науково-технічної революції, змагання в космосі й розвитку військових галузей промисловості зростання потреб у сировинних ресурсах більшою мірою відбувається в якісному плані, аніж у кількісному (кількісні потреби зростають переважно через загальне промислове перевиробництво).
Тим не менше обидва ці чинники – якісний і кількісний – усе збільшують залежність північноамериканської економіки від сировинних ресурсів Третього світу. Іншими словами, це означає, що:
1. Північноамериканські підприємства мусять у дедалі більших масштабах вивозити капітали за кордон.
2. Посилюється тиск військово-промислового комплексу, який забезпечує отримання сировини у країнах Третього світу, а оскільки найліпший спосіб забезпечення сировиною полягає в тому, аби родовища експлуатували самі ж північноамериканські підприємства, то економічні потреби цих великих підприємств, які діють за кордоном, повністю збігаються з потребами військово-промислового комплексу.
І як логічний наслідок усього цього зростає тиск керівних кіл (політичних, військових і фінансових) Сполучених Штатів, які прагнуть забезпечити отримання сировини у країнах Третього світу, установлюючи й підтримуючи в цих країнах режими, котрі погоджуються на експлуатацію своїх сировинних ресурсів у рамках неоколоніальної системи.
При цьому треба зважати на те, що:
1. Сировинні родовища розподіляються у країнах Третього світу по-різному.
2. Рівень економічного розвитку цих країн неоднаковий.
3. Соціально-економічний розвиток цих країн теж нерівномірний.
4. Потреби Сполучених Штатів у сировинних ресурсах також різні.
Попри цю неподібність, співіснують дві тенденції:
а) З одного боку, північноамериканські монополії не перестають шукати сировини в країнах Третього світу (можливості для капіталовкладень, низька собівартість і так далі);
б) З другого боку, з розвитком національно-визвольного руху в країнах Третього світу північноамериканським компаніям стає чимдалі тяжче отримувати від них сировину.
У міру зростання імпорту сировини все необхіднішою стає розробка родовищ рідкісних копалин або пошуки нових – на своїй території та в тих неоколоніальних країнах, які відносно гарантовані від несподіваних змін.
Зазвичай північноамериканські компанії:
1. Стараються форсувати розробку родовищ за кордоном і зберігати в резерві сировинні ресурси всередині країни.
2. Воліють видобувати сировину в тих країнах, чиєму політичному життю – прямо чи опосередковано – не загрожує націоналізм.
3. Маючи змогу обирати родовища для розробки, якщо притому немає особливих обставин економічного характеру, вони стараються швидше вичерпати сировину в країнах, яким загрожує небезпека стати «жертвами» націоналізму.
4. Лише в останню чергу вони розробляють власні поклади дефіцитних копалин.
Найпоказовіший приклад у цьому сенсі – те, що відбувається з нафтою і міддю, які Сполучені Штати невситимо споживають й імпортують і які в минулому самі вивозили.
Те, якою мірою великі північноамериканські компанії, що діють за кордоном, мусили або мусять відступати на власну територію і розробляти свої основні природні багатства, слугує певним показником зростання національно-визвольних рухів і занепаду неоколоніальної системи.
День, коли північні американці втратять великі родовища на теренах країн, яким вони нав’язали неоколоніалізм, буде для народів усього світу радісним днем поховання нині сущої північноамериканської економічної системи.
Але головне завдання народів Третього світу полягає не у знищенні північноамериканської економічної системи, а в забезпеченні власного добробуту.
Можливо, в далекому майбутньому з’являться такі виробничі сили, які використовуватимуть сировину абсолютно іншого типу. Проте для Третього світу в найближчі десятиріччя становище з джерелами сировини істотно не зміниться, зокрема, нічого не зміниться в енергетичних ресурсах, життєво важливих для будь-якої економіки.
Сучасні монополії потребували менш як сторіччя, аби перетворитися на велетенські організації з добування прибутків, діяльність яких має відверто політичний характер.
Оскільки сама природа цих монополій штовхає їх до експансії й ця міжнародна експансія на сучасному етапі відбувається одночасно з розвитком національно-визвольних рухів у країнах, де розгортається їхня діяльність, то монополії – поодинці або спільно – мусять вишукувати засоби для маскування своєї достеменної сутності.
Так, наприклад, вони захоплюють багатства, які належать народам, а кажуть притому, буцімто допомагають це багатство створювати. Нівечать культуру націй в ім’я буцімто розвитку національної культури. Глузують із національних інтересів від імені інтересів нації. Придушують визвольний рух іменем демократії. А спотворюючи економіку, заявляють, нібито сприяють її розвиткові. Коротше кажучи, хочуть перетворити наші країни, нашу батьківщину, на факторію, склепану в їхньому дусі.
Отже, саме міжнародна діяльність монополій, поєднана з політикою урядів, які підтримують їх, становить підґрунтя неоколоніалізму. Способи проникнення в Латинську Америку і неоколоніального підпорядкування в загальних рисах поділяються на:
1. Володіння природними багатствами, експлуатацію їх чи будь-якого типу виробничу діяльність іноземних монополій.
2. Відкрите або замасковане придбання у власність або керування національними підприємствами руками північноамериканських монополій.
3. Відбирання національних багатств у вигляді отримання прибутку від рухомої й нерухомої власності, придбаної в цих країнах, від прямих капіталовкладень, страхування та інші способи, до яких удаються монополії.
4. Замасковане оподаткування національного продукту (товарів і послуг) у формі політичних умов товарообміну, фрахту, ліцензій і патентів, перестрахування, демпінгових цін.
5. Інтеграцію в рамках усієї півкулі або Латинської Америки, що проводиться в інтересах імперіалістичних монополій, а не наших народів.
6. Організацію «відтоку мізків».
7. Замасковане проникнення в царину культури, нав’язування своєї концепції способу життя і суспільного украду на догоду інтересам імперіалістичної держави; у царину науки (фінансування монополіями всіляких фондів); у царину політики (політичне і соціальне шпигунство, підкуп політичних і військових діячів, профспілкових і студентських лідерів тощо).
8. Економічну політику, нав’язувану ззовні (Міжнародні валютні фонди, Міжнародний банк реконструкції та розвитку).
9. Допомога на певних умовах (наприклад, пов’язані кредити) і погроза застосування або просто застосування засобів, які, імперіалістичні по суті (доктрина Джонсона, поправка Гікенлупера, поправка Пеллі), мають на меті нав’язати певні соціальні або політичні структури та являють собою втручання у процес самовизначення наших народів.
10. Різнорідні спроби завадити зближенню, співпраці й достеменній інтеграції латиноамериканських країн та послабити здатність кожної країни зокрема і всіх укупі брати участь у міжнародних справах.

Можливо, хтось або навіть багато хто вважає мене сектантом, нездатним укупі з усіма за одним столом ділити дружбу і відповідальність. Не стану виправдовуватися і не думаю, аби звинувачення чи виправдання були обов’язком поета. Хай там як, жодному поетові ще не вдавалося успішно адмініструвати в поезії, а якщо хтось із них зупинявся, аби звинувачувати собі подібних, чи вважав за можливе витрачати життя на те, аби боронитися, висуваючи зустрічні звинувачення – розумні чи дурні, – то я особисто переконаний, що тільки марнославство здатне збити з дороги нас і штовхнути на такі крайнощі. Уважаю: не може бути ворогів поезії серед тих, хто її любить, хто її сповідує й береже, – вони з’являються, коли в поета настає розлад із самим собою. Тому поет не має страшнішого ворога за власну нездатність знайти спільну мову зі своїми сучасниками, з неосвіченими людьми, яких безжально експлуатують; це справедливо для всіх часів і всіх земель.
Поет – не «маленький бог» [2]. Ні, він у жодному разі не «бог». І зовсім не позначений загадковою долею, яка ставить його вище за тих, хто має іншу професію чи роботу. Мені часто випадало говорити, що найліпший поет – це людина, яка дає нам хліб щоденний, – пекар, і він не вважає себе богом. Свою величну і скромну справу – місити тісто, ставити його в піч, випікати й щодня давати хліб людям – він виконує як громадський обов’язок. І якщо поет зуміє досягти такого простого розуміння свого обов’язку, то це може стати частиною колосальної справи, його вкладом у просте або складне будівництво, яким є будівництво суспільства, перетворення умов, які оточують людину, матеріальним вкладом поета – хлібом, істиною, вином, мрією. Якщо він уключиться в цю безупинну боротьбу за те, аби кожен із рук у руки передавав іншим свою частку зацікавленості, ніжності й участі в буденній праці всіх людей, то це й буде лептою поета, нашою лептою в загальному поті, хлібі, вині й мріях усього Людства. Тільки йдучи цією дорогою, притаманною людині як суспільній істоті, зможемо повернути поезії ті розлогі сфери життя, які з кожною епохою дедалі більше в неї забирають, які в кожну епохи забираємо в неї ми своїми руками.
Помилки, що привели мене до відносної істини, й істини, що не раз уводили мене в оману, – і те і те не дозволило мені – та й сам я ніколи не прагнув – спрямовувати творчий процес, повчати його і керувати ним - процесом, котрий іде важким і небезпечним шляхом літератури. Але одне зрозумів я: ознаки нашої міфології ліпимо ми самі. З того, що ми замісили сьогодні, з того, що сьогодні зробимо або наміряємося зробити, пізніше виростають перешкоди нашого власного майбутнього розвитку. Неминуче приходимо до реальності, або до реалізму, інакше кажучи – до чіткого усвідомлення того, що нас оточує, і до розуміння шляхів перетворення цієї дійсності; і потім – коли вже, напевне, пізно – розуміємо, що самі набудували стільки обмежень, що вбиваємо живе замість дати життю розгорнутися і цвісти. Самі нав’язуємо собі такий «реалізм», який потім тягне нас на дно, наче цеглина, а нам би з нього споруджувати будівлю, зведення котрої вважаємо своїм найпершим обов’язком. І, з другого боку, якщо творимо собі кумира з незрозумілого або зрозумілого лише небагатьом, лише обраним, творимо кумира з таємного, якщо усуваємо реальну дійсність та її реалістичні похідні, то дуже скоро опиняємося на хисткому ґрунті – і в цій трясовині з листя, бруду і хмар грузнуть ноги, і нас затоплює й душить гнітюча некомунікабельність.
Щодо нас, письменників безкрайніх американських просторів, то ми безнастанно чуємо заклик наповнити ці велетенські обшири істотами з тіла і крові. Усвідомлюємо свій обов’язок – обов’язок мешканців цієї землі – й одночасно вважаємо своїм головним обов’язком критичне ставлення до цього безлюдного світу – безлюдного, але тим не менше повного несправедливостей; уважаємо своїм обов’язком розрахуватися за давні муки й біль, і серцем відчуваємо мрії, які сплять у кам’яних статуях, у давніх зруйнованих пам’ятниках, у безбережному мовчанні степів, які вкривають планету, у непрохідних лісах, у річках, які співають розкотами грому. Відчуваємо потребу наситити словами простори німого материка, і нас п’янить оця робота – створювати міфи й називати іменами речі та явища. Можливо, цим теж пояснюється мій скромний особистий досвід, і в цих обставинах мої перегини, моя надмірність, моя риторичність – не більш як найпересічніша, найбуденніша справа жителя Американського континенту. Кожен мій вірш прагне стати відчутним предметом, кожна моя поема старається бути корисним знаряддям у роботі, кожна моя пісня – знак єднання у просторі, де сходяться всі шляхи, або шматок каменю чи дерева, на якому хтось – інші, ті, котрі прийдуть, – змогли б накреслити нові знаки.
Переконаний, що саме таким є обов’язок поета, – маю рацію чи помиляюся з усіма наслідками, які звідси випливають, – я дійшов висновку, що моя діяльність у суспільстві й перед лицем життя повинна бути скромною частиною життя цього суспільства. Я дійшов цього висновку, дивлячись на славні поразки, одиночні перемоги й оглушливі розгроми. І, втягнутий у панораму боротьби, яка розгорнулася на Американському континенті, я зрозумів, що моя місія як людини полягає в тому, аби сполучитися з широкими силами організованого народу, влитися туди кров’ю і душею, усією пристрастю і надією, адже тільки з цього розбухлого потоку народжуються шляхи, необхідні письменникам і народам. Хоча ця моя позиція може викликати й викликає заперечення – різкі або ласкаві, тим не менше істинно, що я не мислю собі іншого шляху для письменника, який мешкає в наших просторих і суворих країнах, якщо не хочемо розквіту пітьми, якщо прагнемо того, аби мільйони людей, котрі ще не могли прочитати нас, бо читати не вміють, і не можуть написати про нас, бо досі не вміють писати, – аби ці мільйони людей здобули людську гідність, без якої немислимо бути людиною в сучасному світі.
Ми отримали важкий спадок: тягар одвічного прокляття несуть на собі наші народи, народи найчистіші, гідні прекрасної поезії, народи, які колись будували чудові вежі з каменю і металу, створювали дивовижні скарби і яких потім зрівняло з землею і змусило замовкнути страшне колоніальне рабство, що існує дотепер.
Наші провідні зорі – боротьба і надія. Та не буває ані боротьби, ані надії одиночної. У людині зливаються водно минулі епохи, відсталість, омани, пристрасті, нагальні потреби нашого часу, плин Історії. Чим би я був, якби, наприклад, бодай у якійсь формі служив феодальному минулому великого Американського континенту? Хіба міг би я високо тримати голову, хіба б на мою долю випала честь, яку нині зробила мені Швеція, якби я не відчував гордості з того, що бодай малою мірою беру участь у сьогоднішній трансформації моєї батьківщини?
Дивлячись на мапу Америки, спостерігаючи грандіозне розмаїття її космічно щедрих просторів, можемо зрозуміти, чому багато письменників відмовляються розділити минуле цього материка, заплямоване безчестям і грабунками, минуле, яким похмурі боги обдарували американські народи.
Я обрав тяжку дорогу – дорогу, на якій ділю відповідальність з людьми, і над поклонінням індивідові, як центру світобудови, віддаю перевагу скромному служінню численному війську, яке часом може помилятися, проте безнастанно рухається вперед, щодня, візаві стикаючись з упертими й нетерплячими задаваками, які не встигають за часом. Адже вірю, що обов’язок поета велить мені ріднитися не лише з трояндою і симетрією, з захопленою любов’ю і незмірною тугою, але також із суворими людськими справами, які я зробив частиною своєї поезії.
Рівно сто років тому один бідний і дивовижний поет, найжорстокіший серед усіх розпачливих, написав таке пророцтво: «À l’aurore, armés d’une ardente patience, nous entrerons aux splendides Villes» [3].
Вірю в це пророцтво Рембо-ясновидця. Сам я родом із глухої провінції, з країни, відмежованої од усього світу суворою географією. Я був найбільш загубленим серед поетів, а моя поезія була місцевою, скорботною і дощовою. Але я завжди вірив у людину. Ніколи не втрачав надії. І можливо, саме тому опинився тут зі своєю поезією та зі своїм прапором.
Насамкінець мушу сказати всім людям доброї волі, трударям, поетам, що все майбутнє виражене в цій фразі Рембо: лише озброєні палким терпінням ми завоюємо чудове місто, яке дасть світло, справедливість і гідність усім людям.
А це означає, що поезія – недаремна пісня.



[1] У цій частині своєї промови Неруда, переймаючись проблемами Латинської Америки загалом і Чилі зокрема, висловлює власні політико-економічні погляди, які мали виразно лівий характер.
[2] Алюзійне заперечення тези «поет – це маленький бог», яку містить вірш «Поетичне мистецтво» Вісенте Уйдобро.
[3] На зорі, озброєні палким терпінням, увійдемо до чудових Міст (фр.). Цитата з прозової поеми «Сезон у пеклі» Артюра Рембо.

Промову виголошено 13 грудня 1971 р. в Стокгольмі на урочистому засіданні Швецької академії з нагоди вручення Нобелівської премії з літератури.
Першодрук – у арґентинському часописі «Propósitos» у грудні того ж року.