Переклав Василь Білоцерківський

1. Представляю чилійських птахів моїм радянським друзям

Марно ворогувати з птахами. Вони не зважають на тебе. Ліпше терпіти їх, а ще ліпше – любити. Треба дати їм співати. Треба співати їх.
Мешкаю на краю світу, далеко-далеко. Ані будинку, ані труби, які б могли завадити побачити хмари. Увесь день перед моїми очима велике море. І більше нічого. Більше нікого.
Неправда. Маю птахів. Птахів Чилі. Вони – гості зими, товариші весни, друзі осені, мандрівці літа. Прибувають з моря, з неба, з дерев. Спускаються на землю, аби шукати зерно, поговорити, почути, як під землею працює хробачок. Яке ж мають око! Мить, удар дзьоба – і хробачок нагорі.
Люблю птахів. Вибачте, що співаю їх. Часом мій вірш незрозумілий. А спів птахів зрозумілий? Він – римований?
Інколи вони спускаються з берегів Перу на Півночі до полярної прохолоди Півдня Чилі. Пролітають і пролітають перед моїм вікном. Їх без ліку.
Інколи чужоземний птах обережно приземляється обіч мене. Звідки він, самотній? Дивиться то в той бік, то в той. Угору не дивиться. Там мешкають птахи. Недовірливо дивиться лише туди, де мешкають люди.
Він знає, що люди хочуть його вбити. Знає, що люди оголошують війну птахам.
Птахи не розуміють війни. На щастя, вони мають крила.
Тут, поруч мене, вони купаються і стрибають. Можливо, вони знають, що я люблю їх, що милуюся ними. Знаю їхні імена. А вони не знають, що мають імена.
Коли холод проганяє птахів з Ісла-Неґра і жодний з них не залишається на чорному гіллі зими, тоді я вигадую птахів. Називаю їх «птахоподібні». «Як безглуздо!» – скаже хтось. Але мені бракує їх. Хочу, аби їх було більше. І оскільки багато з них чудернацькі своїм оперенням, навіжені своїми звичками, примхливі в їжі, то мої ірреальні птахи намагаються перевершити їх своїми якостями, могутністю крил, несподіваними ритмами.
Отже, ці скромні вірші присвячую моїм друзям, яких мало хто знає, – птахам землі й моря, що живуть на терені Чилі, біля вічних вулканів на березі грізного океану. А птахи, навпаки, тендітні й недовговічні. Ось і немає вже їх на гілці, біля води, коло зернятка. Зникли.
Відходжу.

Передмова, яку навесні 1965 р. Неруда написав до своєї книжки «Птахи Чилі», опублікованої в російському перекладі у видавництві «Прогрес» (1967).



2. Народні поети

Південна Америка завжди була землею ювелірів. Материком співаків. Співаків завжди створював народ. Він ліпив їх із глини. Різьбив з каменю. Карбував зі срібла.
Мені завше хотілося, аби в поезії були відчутні руки творця. Я завше бажав бачити поезію зі слідами пальців. Поезію, необхідну, як хліб, і спроможну наситити увесь світ. Лише народна поезія живиться цією пам’яттю рук. Тоді як поети зачинилися в лабораторіях, народ і далі творить пісні – з глини, землі, річок, мармуру. Він створив дивовижні квіти, приголомшливі епопеї, надав гостроти газетним статтям і розповів про катастрофи. Уславив героїв, оплакав мертвих.
І все це зробив він руками. Його руки завжди були і грубуваті, і мудрі. Вони були сліпі, але підривали каміння. Вони були маленькі, але вудили рибу з морів. Вони були темні, але тяглися до світла.
Ось чому ця поезія підкорює чарівністю речі, яку створила природа. Народна поезія містить відбиток того, що повинно служити, долаючи негоду, дощ, сонце, сніг, бурю. Цю поезію потрібно передавати з рук у руки. Вона повинна знаменом розвіватися на вітрі. Цю поезію спотворювали, тому вона не має класичної симетрії грецьких статуй. Її життєрадісне і скорботне обличчя понівечено шрамами.
Я не увінчую лаврами народних поетів. Це вони дарують мені силу і чистоту, якими мусить вирізнятися будь-яка поезія. Це вони дають мені відчути своє земне благородство, своє вбрання зі шкіри, зеленого листя, радості.
Це вони, поети народу, незнані поети, дарують мені світло.

Передмова до збірника чилійських пісень «Народна ліра», виданого в Мюнхені 1968 р.



3. Ерсілья – творець Чилі

Усім, окрім мене, звісно, було відомо, що в «Чистилищі» (Пісня І, 22–24) Данте Аліг’єрі мовив:
I’ mi volsi a man destra, e puosi mente
a l’altro polo, e vidi quattro stelle
non viste mai fuor ch’a la prima gente [1].
Це означає, що за сотні років до відкриття Америки Данте, мешкаючи в Равенні, передбачив і передчув чотири зірки Південного Хреста.
Гадаю, більше ніхто не замислювався про ці зорі, за винятком географів і картографів.
Перша людина, яка прийшла з Європи – з Європи далеких часів – і яка побачила їх на власні очі, був посланець Данте – дон Алонсо де Ерсілья.
Йому завдячуємо нашими сузір’ями. Інші американські країни здобули в ньому відкривача і конкістадора. А ми здобули в Ерсільї творця і визволителя. На території Америки іспанські солдати побачили безмежні простори: річки, вулкани, гори й людей, які для них не відрізнялися од комах, людей, чиє призначення було добувати їм золото.
Ерсілья побачив не лише зірки, гори й води; він відкрив, зрозумів і назвав людей. І, назвавши їх, подарував їм життя. Мовчання народів було порушено. Земля отримала мову богів.
Найбільш людяного серед цих богів звали Алонсо де Ерсілья.

[1] Чотири одесную зрів світила
над другим полюсом, перед віками
було їх людям бачити несила.
(Переклав Максим Стріха.)


Першодрук – у виданні «Дон Алонсо де Ерсілья, творець Чилі», яке вийшло в Барселоні 1971 р.