Хвойний ліс. Високі ялини, густий простір зелених гілок та голок над головою, як високий купол на струнких стовпах, як небесний прихисток для блукаючих у цьому лісі. І дорога. А я іду по дорозі, під ногами і в повітрі - сніг. Сніг тихий, ніби в сповільненому фільмі, падає беззвучно з неба.

Свіжий холод торкається рук і щік, легені хапають холодне повітря. Я йду далі, по невідомій дорозі, інтуїтивно відчуваючи напрямок. Треба йти. Шлях завжди знайдеться...

І ось поворот. За ним одразу відкривається простір на галявину, і одразу видно дерев'яну оглядову вежу лісника. Я її знаю, але з іншого ракурсу. Вона стояла завжди на підході з іншого боку. А зараз вона тут.

Ступаю на засніжену хрустку траву на галявині... Крок і крок. Крок, крок... Сніг падає і пристає на обличчя. Дивне сніжне небо, а сніжини... Як тисячі зірок, що падають на землю, в знак протесту, в знак неприйняття. Тóго, що вже квітень настав. Але нічого не змогло зацвісти, через холод і напад зими.