Бо не дав нам Бог духа страху, але сили, і любови, і здорового розуму.

2-е Тимофiю 1:7

Бувають будинки, як люди. Йдеш по вулиці і розглядаєшся. І ось твою увагу привертає будинок. Ти зупиняєшся, дивишся на нього. Розпізнаєш ознаки якоїсь занедбаності романтичної. Трава висока не покошена, яблуні високі, старі, віконниці трохи порипані. Але то все так вабить. Заходиш в двір, відчуваєш спокій, мир і затишок, хоч там ніхто не живе давно. Хочеться там оселитись, тому що відчуваєш, що трішки реновації, і цей дім стане казкою, чудовим світлим простором, що він тебе хоче і вітає тебе. Що його власне не можна замінити, збудувати наново, бо він унікальний. Ти хочеш там залишитись, що потерпіти трохи тих незручностей – варте того.

А бувають люди, як покинуті будинки. Ти чомусь прямуєш пустелею між скелями, і там натрапляєш на одинокий будинок. На виселках, ізольований від людей, запущений. Витіснений в куток, під скелю, що над ним низько нависає. Ти підходиш і бачиш, що перший поверх темний, вікна давно забиті старими сірими дошками і зсередини віє холодом. Вдяється побачити скрізь щілини, що там порожньо і разом залишки речей розкиданих в кутках, залишки меблів розбитих, подерті і брудні, колись білі, стіни.
Піднімаєш очі і зауважуєш, що з другого поверху, через терасу, до якої натоптана стрімка стежка знизу наверх, просвічується якесь світло, що грає тихо стара грамофонова мелодія. Чомусь саме вона. І чуєш голоси. Розумієш, що там хтось живе, і від цього стає моторошно.
Але ти ще цього не розумієш. Ти в пустелі, а тут люди, хочеться зайти, прихиститись.

Колись я такий будинок бачила. Я хотіла зайти, але мій супутник (ще досі не знаю, хто то був) мене затримав і першим піднявся по стежці на терасу, та заглянув всередину. Довго дивився, завмерши. А потім тихим придушеним голосом, навіть не обертаючись до мене, сказав – «Тікай, поки можеш.»
І я в жаху прокинулась з цього сну.

*
Буває, що так люди втрачають свої простори, коли загнані і вигнані своїми демонами в закуток своєї душі. А її решта стає не придатна для життя ні для самої людини, ні для гостя, ні для будь-кого іншого.

Що робити з такими будинками? Минати просто повз. Не варто заходити, тому що не знаєш, що на тебе може вискочити, зловити, впасти на тебе, чи звалитись. Хоч і господар не мусить бажати тобі зла.
Розумієш, що той, хто там живе, хто б він не був, що це він мусить там спершу навести порядок, перш, ніж когось запросити. Вигнати і знищити всіх, хто робить там вічний безлад і деструкцію будинку.

Йти далі, особливо, коли будинок тебе зовсім не кличе.



(2021)

Замальовка.