Траєкт прямував в Ґедсер. Під вечір одного літнього дня, біля 17 години, він з глибоким звуковим сигналом свого відходу з ростоцького порту, виплив у відкрите синє море. Він був великий і білий, вселяв надію, але водночас здавалось, що якби він мав потопати, то вибратись з його поверхів не буде легко.

Всередині інтер’єр був організований щось на кшталт лаундж з магазинчиками, кафе і бістро-рестораном. Це одна з палуб, де юна подорожувальниця вирішила затримуватись. В якійсь мірі вона відчувала тут затишок. І зацікавленість у тому, що проживала. Вона на морі. Сама, далеко від дому і родини, між чужих чи незнайомих людей. Вона спостерігала за ними, за поводженням, манерами. Перед нею були чужинці – в основному данці, німці і шведи. Ці люди відрізнялись виглядом, рисами і одягом. Виглядали невимушено і одягнені були в якісне, не дешеве, але таке щось напів спортивно-хакі-ніяке, ніби людям всерівно, що на них, лиш би зручно.

Погляд в ілюмінатор відкривав лише море та небо. Тисячі разів продивляні пейзажі, втомлені від людей горизонти. Не було в них нічого нового. В якийсь момент стало відчутно кожноденну рутину цього маршруту. Підлога не гойдала, не було морської хвороби, всі поводились так, ніби їдуть в звичному автобусі. Десь не доприбирані столики, десь якийсь бруд, десь якась обгортка, що валялась під ногами, атмосфера кожноденності і звичності – витворили з цього незвичайного дійства щось звичне і не цінне. Люди витворили.

Вона майже ці дві години ходу блукала палубою, щоб забавитись, але дуже швидко освоїла простір, і він вже і їй починав здаватись буденним та не святковим. Не так вона уявляла першу плавбу. Начитавшись романів про море, океани, подорожі Колумба і морські бої в Атлантику під час Другої світової війни, вона очікувала, що проживе якісь відповідні емоції своєї першої присутності на морі. Але їй було всього 17 років. Вона хотіла романтизму, а його не було. Розчарування? Можливо трішки, таке маленьке, дівоче.

Єдине, що трохи її підбадьорило, це факт, що почався дощ і вітер. Дощ такий був густий, що закрив всі безмежні простори навкруги. Вона піднялась на найвищу палубу і вийшла наверх, тримаючись дверей і поручнів, тому що вітер збивав з ніг. Дощ бив в обличчя, волосся намокало і розвівалось, і це пробуджувало в її нутрі драйв і відчуття невеличкої пригоди, небезпеки.
Небезпека, виклик, азарт і пригоди. Це щось, що в ній було з самого дитинства.

Вона дивилась в сіру пелену дощу, мокла, дивилась, як погойдується велика біла шлюпка недалеко від входу, і намагалась цей погляд запам’ятати на все життя.