Була війна. Але помер не він, а вона. Коли війна закінчилась, залишились лиш тільки їхні діти. Він і діти, в хаті, на самоті.
Ранньою весною, коли ще земля мокра і сира, він стояв над простою могилою, на краю села. Хрест худенький був ввіпхнутий там, де мало бути в головах. Маленька дерев’яна табличка з датами і іменем в’їдалась йому в сухі очі. Його нутро горіло, в горлі пекло, на думках було порожньо, ніби вакуум неіснування, де нема ні Бога, ні життя. Тупо дивився перед себе і не міг навіть заплакати.

Перший їхній вечір, коли вони знову об’єднались, був тихий, як буває, коли покійник в хаті. Але ж вона померла не вчора. Пів року тому. Всі сидять за столом, сірість вечора їх окутує холодом втрати і нездатністю вловити сенс життя. Вони ще його знову не віднайшли. Та й сил в них мало. І бажання нема. Діти його дивляться на нього великими, виплаканими очима, змарнілі і виголодалі по теплих і радісних почуттях. Сумні і мовчазні.
Його сестра принесла кастрюлю з гарячою м’ятою картоплею на вечерю. І пляшку. Випили за упокій. Мовчки.
Так і не поївши, всі зібрались і пішли ночувати до сестри, де останні пів року жили діти.

В їхніх порожніх темних кімнатах залишився спокій, зайшли ніч та холод. Все, як стояло колись, стоїть і зараз, в темнотах ночі. Ніби хазяї просто поснули.
Але цей внутрішній світ їхнього дому ніколи не буде таким, як колись. Ніколи в цих просторах вже не буде нею пахнути, ніколи хвилі простору не роззвучаться її голосом. Це нова ера. Її треба буде почати саме там, де вони колись були щасливі, а потім втратили своє щастя. Чи може на тому самому місці щастя двічі зацвісти?

У нього були діти. І це був їхній дім. Він мусив жити, мусив знову стати батьком, татом без мами. Війна закінчилась, але почалась його війна з особистим горем і новими особистими викликами. Він був втомлений до німоти, але здатись не міг. У них були ще малі діти. Хоч і її вже не було серед них.

Буду вдячна за щиру оцінку і коментар. Оповідання з категорії фікції, #short_story