Український ранок. В селі. Все навкруги зелене і освітлене ранковим літнім сонцем. Пахне природа травою, квітами. Тиша загальна і спів пташок заспокоюють думки. Тиша їх просто не розбудила, так, як їх будять шуми ранкових міст і потреба здійматись з дому, кудись поспішати з багатьма іншими людьми. Місто і рух щодня підкидають, ще з самого ранку, в ліжко, якісь міські виклики, завдання... Ти з ними вже прокидаєшся. Цього немає в селі. В селі, в природі існує один реальний виклик – жити. І співпрацюєш лише – з природою.
Тихо між думками. Єдине бажання: ось зараз сісти під вишнями, з кавою, і сприймати світ таким, яким він зараз є. Лиш те безпосереднє, що є на дотик рук, очей і слуху... Але є ще деякі інші речі. Це ті, що на дотик серця. Вони можуть бентежити мене, тому що їх не видно, з ними не можна нав’язати контакт, з цими речима, чи людьми. І це бентежить. Особливо, коли сам на сам з природою, серце стає чутливішим до цього...
Насуваються хмари, стає приємно затінково. Мабуть буде літня гроза. Пташине щебетання стихає. Переношу все в літню кухню - сервіз, каву, скатертину зі столу під вишнями, плетене з лози крісло. Тепло дуже і тропічно, перед грозою. Вже чути грім здалека.
Вмощуюсь в крісло, біля вікна. Відчуваю затишок та спокій. Такий спокій, коли приходить усвідомлення, що є речі, які ніяк не можеш змінити, ніщо просто не можеш вдіяти, що б не робив, чи казав... Не те, що немає сили, чи сенсу боротись, але коли після всіх спроб, залишається одна, єдина річ – це віддати все Провидінню. Цей спокій – також від усвідомлення власного безсилля і незнання всього. Тоді зменшуєшся у своїх уявленнях, прагненнях, в бажаннях, вони, через внутрішній
психічний і душевний біль, відшліфовуються на справжню суть. Тоді, відчуваєш справжність, істинність тих, чи інших почуттів. Змирюєшся з ситуацією і дистанціюєшся від усього.
Починає накрапати, чутно збитий порох, мокру траву, озонову свіжість в повітрі.